— Ні, тут такої немає.
— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.
Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.
— Де вас поранило?
— На Ізонцо, на північ від Плави.
— Де це?
— На північ від Горіції.
Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.
— Болить?
— Ні, тепер не дуже.
Вона встромила мені в рота термометр.
— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.
— Помовчте.
Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.
— Скільки?
— Вам ні до чого знати.
— Ну скажіть.
— Майже нормальна.
— У мене ніколи не буває жару. Зате в ногах повно старого залізяччя.
— Як це розуміти?
— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.
Вона похитала головою і усміхнулась.
— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.
— Гаразд, — сказав я.— Ось побачимо, що з них витягнуть.
Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.
— А хто у вас начальник?
— Міс Ван Кемпен.
— Скільки в госпіталі сестер?
— Оце лише ми дві.
— I більше не буде?
— Мають приїхати ще.
— Коли?
— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.
— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.
Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.
— Ви надто ласкаві до мене, — сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась.— Чи не дали б ви мені води? — спитав я.
— Ну звісно. А тоді поснідаєте.
— Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна? Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп'яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо.
— То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри?
— Нащо вони вам? Хіба ми погано вас доглядаємо?
— Ви дуже добрі до мене.
— Чи не подати вам судно?