— Я тривожуся тільки за тебе.
— Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.
— Ти в мене справді золото.
— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?
— Ні.
— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.
— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.
— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.
— А де ти будеш?
— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.
На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.
— Ти не сердишся на мене, любий?
— Ні.
— I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?
— Можливо, трохи. Але не ти.
— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку.
— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.
Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.
— Завжди... Страшне слово.
— Пробач.
— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!
— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.
— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим.— Не зважай ти на мене.— Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.
— То й не будемо.
— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.
— Ми не будемо сваритись.
— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.
— Не здолають, — сказав я.— Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.
— Але ж і вони вмирають.
— Тільки раз.
— Не знаю. Хто це сказав?
— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?
— Так. Хто це сказав?
— Не знаю.
— Мабуть, він сам був боягуз,— сказала вона.— Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.
— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.
— Авжеж. Тим-то вона й хоробра.
— Ти так добре на цьому знаєшся.
— Твоя правда, любий. Так воно і є.
— I сама хоробра.
— Ні,— сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю.
— Я теж не хоробрий,— сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.
— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.
— Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.