— Зачекайте, — кажу я, щоб зупинити цей словесний водоспад. — Перше: відколи ви знаєте Маринова?
— Відколи я його знаю? Хіба ж я пам'ятаю — відколи? Років тридцять, навіть більше… Я ще була дівчиськом, коли приходила в цей будинок, звісно, не такий занедбаний, як ви його бачите сьогодні, а в заможний будинок, з плюшевими канапами й килимами, гіпсовими стелями й паркетом, який не гидко було б лизати і язиком, бо ми прибирали разом із Марою, моєю подругою…
— А що робив Маринов?
— О, в нього була гарна професія, та й небіжчиця пані залишила йому достатньо грошенят…
— Що він робив? — терпляче повторюю я.
— Він був детективом. З тих, приватних детективів, яких колись наймали стежити, хто з ким плутається й таке інше, тільки ці справи робили дрібні рибки, такі, як отой Димов, а пан Маринов сидів собі в кабінеті й лише давав розпорядження: ти підеш туди, ти робитимеш те… Він і нам здорово допікав, треба було мати шість рук, щоб догодити йому, і скільки разів я кликала на допомогу Мару, про яку, здається, я вам уже казала…
Перше, друге й третє? Поки скажеш перше, ця жінка вже торохтить сто перше. Вона ллє свій водоспад, живий літопис кварталу, розкриває й закриває свого великого рота, наче риба, що задихається без води, довго й докладно пояснює, що було колись і стало, потім, як Маринова ущільнили, і як, щоб до нього не підселили чужих, він дав притулок у себе в будинку своєму колишньому агентові Димову й колишньому бухгалтерові Баєву, і яку роль відіграли в усій цій історії дві нерозлучні подруги Катя й Мара.
Вона вивергає свій водоспад, і їй немає діла до того, що тебе цікавлять лише кілька конкретних питань: хто, кого, як, коли й за що і що з усіх відповідей поки що є тільки одна-єдина: випростаний вгорі на ліжку труп.
— На які кошти жив Маринов? — встигаю запитати я під час одної з пауз, коли жінка переводить подих.
— Таж брат регулярно надсилав йому з-за кордону долари. Цей чоловік не міг поскаржитися на брак грошей, він недавно тільки взяв за свою віллу більше десяти тисяч і, напевно, навіть не доторкнувся до них, бо…
— Заждіть, — підношу я руку. — А чому ж він, по-вашому, покінчив життя самогубством?
— Чому?
Катине обличчя набуває таємничого виразу. Вона довірливо схиляється до мене й шепотом, який можна було б почути і в центрі міста, каже мені на вухо:
— Якщо ви хочете знати мою думку, то це не самогубство, а вбивство…
Сповнений вдячності, я, в свою чергу, схиляюсь до жінки й так само довірливо пошепки запитую:
— А чи не ви вчинили його?
Катя здригається, наче ошпарена:
— Чи не я?..
— А хто ж?
— Баєв, хто ж іще! Весь квартал знає, що дружина Баєва плуталась з Мариновим заради всякого закордонного ганчір'я та іншого непотребу, і вони з Мариновим не могли терпіти один одного, і… я ще раніше хотіла вам сказати, але вже почала була забувати: цього ранку Баєв, здається, щось шукав у кімнаті Маринова.
— Звідки «здається»?
— Хіба ж ви не знаєте, що його тіло виявили ми вдвох із жінкою, яка прийшла збирати гроші за електрику. Вона вирушила по квартирах ще з сьомої години, а Маринов завжди залишав мені гроші, щоб його не будили, а цього разу забув залишити, і ми з тією жінкою піднялися вгору й постукали, а що ніхто не озивався, натиснули на клямку, бо двері були незамкнені, ввімкнули світло, і я встигла побачити скрізь скляну стінку зимового саду спину Баєва, який щойно вислизнув, і можу поклястися, що це була спина Баєва, він був у літньому пальті в клітинку, я добре бачила його при світлі лампи, незважаючи на те, що він квапився дременути…
— Отже, ніхто інший, як Баєв.
— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку, можливо, що й Димов.
— Невже Димов?
— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…
— Чи грали вони в нарди учора ввечері?
Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:
— Я не чула.
— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться вгорі?
— Чутно лише, коли здіймають гамір.
— А що ви чули ввечері?
— Нічого.
— Голоси, кроки — нічого?
— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.
— Хто ще мешкає тут, унизу?
— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й працьовиті…
— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.
— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати за нігтями й сварити між собою людей…
Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою людей.
З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в перші двері.
До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими. Дехто з моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих авторам, які прагнуть більшого гонорару.
Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною — Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим. Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений ніс?
— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.