До вечора на круглому узвишші арени побувало багато вчених-ніпабаріян, майже всі астронавти плазмольота. І всіх мовчки і уважно вислухав Сергій Вікторович Чуєв. Останній заклик Курганова до програмування себе на пошук, на розв’язання немислимо складної задачі спершу викликав у нього невимовну жагу до роздумів, роботи і роботи. Однак думки були неясними і кволими. Сергій Вікторович, рушаючи з Лан до плазмольота, де жили астронавти, все оглядався, немов шукаючи когось у натовпі. Нарешті побачив Германа, ледь помітно повів оком, і син миттю опинився біля нього. Обіпершись на його плече, сивий і обважнілий Сергій Вікторович задоволено зітхнув. Несподівано запропонував:
— Ходімо, Германе, разом. Поговорити треба.
— Я ще багато чого не можу згадати, Германе, — говорив Сергій Вікторович синові. — Вірніше, немов би заново вчуся, чи що. Всі наші астронавти сприйняли історію з Ні Пабаром як сенсаційний, але реальний факт. А я все ще дивуюся, бо найдревніші дані про катастрофу надто вже точно сходяться.
— Це і є, батьку, свідчення про катаклізм, катастрофу, якої ледве уникли ніпабаріяни.
— Атож, — похмуро згодився батько. — А що, коли й справді?.. Курганов має рацію: повторення такого нещастя розумна істота допустити не має права. Треба думати, сину! На Раді Вищої Думки всі згодилися говорити відверто, але я не помітив, щоб ніпабаріяни були захоплені думками Курганова готуватися до нових несподіванок природи. Ніпабаріянці не розуміють, очевидно, небезпеки…
— Не все відразу, — розважливо мовив Герман. — Настане час — порозуміємося. Просто наші думки про призначення наукових досягнень ще дуже різняться. Он Натадмар каже, що по прибутті до Землі Ні Пабар стане на далекій орбіті і там обертатиметься ще років сто, доки не виросте нове покоління. Про це говорять жерці медицини, здебільшого прихильники Михфедчета.
— От бачиш! — повів очима на дівчину Сергій Вікторович. — Стосунки з ніпабаріянами у нас ще такі складні, що заглядати наперед важко. Думаю, що оті жерці підтримали Туоруда в його намірі вести Ні Пабар до Землі лише тому, що серед ніпабаріян припинилась народжуваність. Такі молоді, як Натадмар, — останнє тут покоління. І чи не надумали вони відпочити в рідній Сонячній системі, відродити у звичних умовах населення Ні Пабара, а потім “розбудити” Михфедчета і слухатися його волі?
— А якщо й так? — посміхнувся Герман. — Вольному воля! Хто захоче, хай повертається на Землю, хто ні — хай мандрує далі. Головне, батьку, ти як представник нової цивілізації на Сергусі заглянув у майбутнє, а на Ні Пабарі — у далеке минуле. Я заздрю тобі, батьку!
— А я тобі, Германе. Ти ще стільки світів побачиш!
— Ми завжди будемо разом, батьку. Ось прибудемо на Землю, побачимо, якою вона стала за час твого польоту, і вирішимо, куди нам податися далі. Запитаємо “ЛЯЛ-20” про цікаві світи у Метагалактиці — і в дорогу!
— Добре, що ти нагадав мені про нього, — аж зупинився батько. — Ту оруд обіцяв цього вечора прислати мені на бесіду ірвітназа “ЛЯЛ-20”.
В чорній імлі космосу плине дивний стільник-астероїд. Далекі зірки ледь освітлюють верхню сферу величезної кулі плазмольота, що, мов горошина до грудки землі, приліпився до Ні Пабара. На кораблі незвична тиша. Всі астронавти сплять міцним сном, бо лише кілька годин тому вони розійшлися на спочинок після зустрічі з ірвітназом “ЛЯЛ-20”.
Герман розплющив очі, з насолодою потягся, але не позіхнув, як завжди, лише глибоко зітхнув: ще якесь незнайоме відчуття принесло пробудження. Раптом він побачив, що його голі ноги щільно упираються в прохолодне бильце ліжка. Раніше такого не було, ніколи не діставав він ногами билець. Усміхнувся: “Справді росту”. Вчора контрольне вимірювання показало, що він вже підріс майже на 5 сантиметрів! Невпинно підростали всі, навіть старійшина плазмольота академік Курганов.
Герман стрімко сів на постелі. Це ж учора увечері Олексій Платонович Курганов і Юрій Олексійович Петровський востаннє зробили всім ін’єкції протиракової вакцини, а потім була розмова з “ЛЯЛ-20”. Саме згадка про цю подію позбавила його сну. Треба негайно впевнитися, чи й інших, як його, вразила зустріч з “ЛЯЛ-20”?
— Підйом! — гучно залунав з динаміка корабельного мовлення густий голос вахтового, і Герман скочив на килим. Ввімкнувши посилений приплив кисню в каюту, взявся за ранкову гімнастику. Руки і ноги автоматично виконували найскладніші вправи, а в голові билася думка: коли ж він зможе побачити те, що бачив і чув “ЛЯЛ-20” на ірвітназі.
Позіхнувши, юнак закінчив зарядку, одягся і попрямував до корабельного басейну, де ранками збиралися всі вільні від вахти астронавти. Вони всіяли тілами моріжок біля басейну, плавали, загоряли під штучним сонячним промінням. Германа зустріли весело і гамірливо.
— Давай до нас! — зазивно махав мускулястою правицею прадід Юрій. — Розкажеш, про що тобі “ЛЯЛ-20” наодинці говорив!
— Поки що нічого не можу сказати, — стенув плечима Герман. — Він просвітив мене якимись променями і сказав, що я скоро узнаю те, що узнав він за свої 20 мільйонів років.
— Двадцять мільйонів! — звела вгору руки Ліза Бирюк. — Майже містика. І як ти, Германе, зважився на таке? Ти ж невпізнанно постарієш, коли стільки знатимеш!
— А він сказав, що я не все знатиму — якусь частину. Так він запевнив академіка Курганова, коли для досліду обирали наймолодшого. Молодий, мовляв, зможе легко сприйняти велику кількість нової інформації. Але старіти не буде.
Герман ліг на березі басейну. Знову згадалася зустріч з ірвітназом. І звідки він усе знає? Ще розмова не починалася, а він про кожного астронавта міг розповісти навіть те, що вже забуто. Ні, тут не передача думки на відстань, як у сергусіян. Тут явище складніше і дивовижніше, “ЛЯЛ-20” міг за кілька хвилин трансформуватися у будь-кого з людей Землі чи в іншу розумну істоту Всесвіту, знову повертатися до звичайного свого стану — великої сяючої внутрішнім світлом кулі. Аби мав для цього достатньо сонячної енергії. З розмов з “ЛЯЛ-20” вчені плазмольота довідалися, що незвичайний ірвітназ, наблизившись до розумної істоти, майже блискавично створює в собі точну копію, стереотип її центральної нервової системи. Мало того (що особливо дивувало і просто заворожувало), він міг трансформувати і тіло обраної істоти. “ЛЯЛ-20” докладно розповідав, як це робиться, однак ніхто з астронавтів нічого з того не зрозумів. Невідомі наукові положення, формули і доведення аж ніяк не збігалися з тими, що було основою основ землянської, сергусіянської і ніпабаріянської наук, взятих разом. Доводилося поки що просто вірити, бачачи перед собою незаперечні факти. Однак ірвітнази не були всесильними і безсмертними “богами”. Як розповідав “ЛЯЛ-20”, були випадки масової смерті ірвітназів від нестачі енергії.
Дивно і трохи моторошно було слухати “ЛЯЛ-20”. Адже цей згусток невідомої енергії міг дихати і відчувати біль чи радість лише тоді, коли трансформувався в істоту з органічної матерії. А до цього по ній можна було бити молотом, як по ковадлу, — лише дзвін лунав. Вчора Федя Москаленко запропонував “ЛЯЛ-20” сприйняти удар лазерного променя, і той не лише згодився, а й став просити зробити це якнайшвидше. Вчена Рада плазмольота переполошилася. По-перше, ніхто й думки не хотів допустити, щоб заподіяти щось лихе ірвітназові, а по-друге, такий дослід не можна було робити в плазмольоті. Після довгих суперечок і наполягань “ЛЯЛ-20” вирішили провести незвичайний дослід у печері Ні Пабара.
На плазмольоті лишилася кольорова кіноплівка. Вона була довга і цікава від початку до кінця, однак Германові у пам’ять врізалися ті кадри, де з “райдуги” Феді Москаленка раптом вирвався нищівний промінь і вдарив кулю—ірвітназа… І… нічого не сталося. “ЛЯЛ-20” ввібрав у себе всю неймовірну енергію лазерного променя і лише збільшився у діаметрі.
— Світло — це наша, як ви кажете, їжа, — спокійно пояснив тоді “ЛЯЛ-20”.
…Все це згадував Герман, лежачи на березі.
— Та ти, я бачу, здорово підріс, хлопчику! — став поряд академік Курганов. — Ніяк я тебе не наздожену. На скільки?
— На п’ять сантиметрів.
— А я лише на три. Все-таки молодість бере своє!
— А ми тепер всі молоді, мов удруге народжені, — озвався з води професор Петровський і, пирхаючи, додав, — кожен з нас тепер росте як десятирічна дитина. І так буде ще кілька земних років, або три місяці нашого польоту на субсвітлових швидкостях. Словом, готуйтеся до повноліття, дітки!
…Лежачи на канапі пневматичного автомата-масажиста, Герман аж тепер згадав, що цього “ранку” він ще не був у каюті батьків. Зірвався з канапи і, на ходу одягаючись, побіг коридорами до перехідного затвору. І доки клацали двері ліфтів, доки гули численні установки в шахтах перехідних сфер, картав себе за неуважність, якої ніколи не помічав за собою.
— Герман! — засяяли радістю очі матері, тільки-но син став на порозі. — А ми тебе сьогодні не чекали. Юрій Олексійович попередив, що після опромінення тебе ірвітназом можеш на деякий час узагалі забути про буденні справи.
— Та хіба це буденні справи, мамо? — палко цілував материні руки Герман. — Скільки б не прийняла моя голова нової інформації через опромінення, серце свою пам’ять має.
Син радісно вдивлявся в обличчя матері.
— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.
— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.
Тепер зашарівся і опустив очі Герман.
— Я вже бачив її. Чи уві сні, чи просто у згадці. Ту дівчину, що проводжала батька на Землі в політ. Лід у Копанюк, якої тепер і в живих немає…
— Я знаю, Германе. Це говорить в тобі пам’ять батька, передана в спадок. Адже так? Тільки говори тихіше — батько ще спить. Я вимкнула всі сигнали. Сон для нього — здоров’я.
— У батька з нею була найчистіша юнацька дружба, мамо. Ти просто не знаєш, яким чудесним хлопцем татко був там, на Землі!
— Я не про те. Мене турбує інше. Тобі лише двадцять, а ти вже опанував багато наук Землі, Сергуса, в тебе дедалі повніше проявляються батькові знання, і, нарешті, тепер, після опромінення ірвітназом “ЛЯЛ-20”, ти відразу одержиш колосальну кількість інформації про життя ірвітназів. Я не боюся за твій розум, він витримає ще й не такі “поповнення”. Та чи не прийде час, коли те, що зараз тебе хвилює і цікавить на кораблі, стане нудним і сірим? Чи не забудеш ти простих радощів життя, чи не злетиш ти розумом так високо, що й Земля тобі здасться лише звичайною порошинкою Всесвіту, в якому цікавого набагато більше.
— Мамо! — прихилився до плеча матері Герман. — Якби це казав хтось інший, я образився б. Але ти боїшся забути свій родовід. Не бійся, мамо. В мені живе батько, живе Земля. І скільки часу, і де б я не був, вона мені дорога, як ти!
Лан слухала сина і усміхалася. Найсолодшою мелодією звучали в її душі слова сина: “В мені живе Земля!”. Значить, Герман справді виріс, як землянин, значить, найпотаємніші сподівання сповнюються…
— Ти розумієш, мамо, яка це сильна річ — не земне, а душевне тяжіння до Землі. Мені не потрібні нагадування, щоб не забувати про неї.
— Молодець, синку. Проте не зазнавайся. Сьогодні ж візьму стародавню історію Сергуса, де розповідається про колишнє вивезення землян на Сергус, і доведу тобі, що я теж трохи землянка. Рід Леїв має в собі кров землян. Я тобі про це не говорила? Так що й ти землянин не лише за пам’яттю батька.