— Ну, мамо?
Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.
Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:
— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…
Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина:
— Який Серьожа? Германе, який Серьожа?
— Бачиш, мамо… — знітився Герман. — Вона прийняла мене за мого батька Сергія Чуєва, розумієш?
— Серьожа… — прошепотіла Лан. — А як же батько? Вже знає? І звідки вона, Ліда, взялася?
— Вона разом з дружиною капітана Юрія Чуєва, моєю прабабусею, через кілька років по тому, як стартував плазмоліт “НБК-119”, прибула в Академію наук і перебувала в стані штучного анабіозу. Понад триста років… Коли на Землі були одержані позивні нашого корабля, Ліду за її заповітом вивели зі стану анабіозу. Тільки-но став можливим відеофонний зв’язок, вона попросила побачення з Сергієм Чуєвим. Я не хотів розчаровувати її, говорив від імені батька. Так вийшло, що не міг я її відразу засмутити. Адже я такий схожий на батька, що вона не відрізнила одразу.
— Так, синку, ти дуже схожий на свого батька, — гаряче обійняла Лан Германа. — Я щаслива, рідний. Посидьмо трохи разом. Мені так добре, коли ти біля мене.
Вони вже годину тихо сидять в каюті. Герман взяв якусь “земну” книгу з полички, але лише гортав сторінки.
Лан стежить за сином, радіє з нього, і не збагне, чому з очей її котяться сльози…
На екрані відеофону — відтепер дорога сергусіянці голуба планета, батьківщина її чоловіка. Лан тихо підводиться і виходить з каюти. Германові тепер добре й на самоті з своїм невимовним, тривожним щастям. У її чоловіка — Сергія Чуєва — теж радісна подія. Вчора по космічному відеофону він зв’язався з плазмольотом—ракетою, на котрій в цей же час поверталися на Землю Головний теоретик далеких рейсів Сергій Петрович Кедров і рідні Сергія — батько Віктор Юрійович Чуєв та сестра Людмила зі своїм чоловіком.
— Звичайно, вас важко чимось здивувати, — говорив низенький молодий, але вже з ознаками лисини чоловік, широко крокуючи попереду групи високих астронавтів. — Але скажу вам від душі — оазис в кратері Коперніка — наша гордість. Погляньте на соснові гаї, на басейни, на лани гіллястої пшениці.
— Справді, аж не віриться, що ми вже на Місяці, — звернувся до Лан Сергій Вікторович Чуєв. — На цьому супутнику Землі мій дід Юрій кілька разів бував до відльоту на плазмольоті “НБК-3”. Тут були голі скелі, гнітючий морок, смертельний холод вночі або немислимо сліпуче сонце і спека вдень. А тепер… І все-таки, Павле Терентійовичу: яким чином вдалося “виготовити” на Місяці атмосферу?
— А вона не скрізь є, — зрадів можливості чимось стати в пригоді Павло Терентійович Козлов, гід прикосмодромного оазису. — Уявіть на мить карту того боку Місяця, який завжди звернений до Землі. Уявили? Так от. Кожен кратер на ній перетворено на такі оазиси, як наш. Спершу навколо кожного місячного цирку, в гірському його кільці, встановили апаратуру для створення могутніх натягів з магнітної “плівки”. Потім ці плівки мов сферичними невидимими ковпаками “накрили” місячні цирки. Найближчий від нас великий цирк Архімеда має в діаметрі 80 кілометрів, а висота його “ковпака” з електромагнітних полів досягає в центрі 10 кілометрів. Уявляєте, скільки треба було доставити туди рідкого кисню, щоб наповнити такий “балончик”? А інші кратери!
— Заводи по виробництву кисню, звичайно, в Антарктиді? — запитав Чуєв.
— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.
Чуєв, обережно ведучи під руку Лан (від незвички мале тяжіння на Місяці завдавало астронавтам чимало веселих клопотів), зупинився біля розлогого куща, на якому дозрівали великі яскраво—рожеві плоди, торкнувся до одного пальцем:
— Ананаси без шкаралупи, чи що?
— От і не вгадали! — весело засміявся Козлов. — Та це ж місячні полуниці! В умовах Місяця, де тяжіння в шість разів менше, земна ягода стала гігантом. Та це що! В кратерах Арзахель, Альфонса і Птолемей, які тепер з’єднані між собою тунелями, є баштани, де ростуть кавуни до метра в діаметрі, а яблука, мов футбольні м’ячі. Ну, от бачите, є й вам на що у нас подивитися. Та що дивитися — пригощайтеся полуницями. Певен, що сподобається.
Астронавти пішли стежкою поміж рядами кущів і з насолодою смакували соковитими сонячними ягодами. Далі виднівся справжній ліс, підтримуваний велетенськими стовпами.
— Хміль? — кинув на зелену стіну Чуєв.
— Знову помилились. Виноград! Ягоди, мов земні апельсини. Та поки що вони зелені. Ходімо на грядки огірків, редиски, цибулі, моркви. Масштаб — той же.
Астронавти йшли по оазису. Ще вчора плазмоліт “НБК-119” “примісячився” на космодромі в Морі Дощів. Вийшовши в “райдугах” з корабля і угледівши нескінченну рівнину, вкриту плямами розплавленого піску — слідами стартів космічних кораблів, — кожен відчув себе якось незатишно. Та коли після подорожі в метро крізь місячні Апенніни й Карпати до кратера Коперніка їм просто у вагоні запропонували зняти космічні міжпланетні костюми і вільно виходити в оазис, радісному збудженню зголоднілих за подихом вітру астронавтів не було меж. Свіжий вітерець повіяв в лице прибулих уже відразу по виході з вокзалу метро. Від Павла Терентійовича астронавти дізналися, що в оазисах відпочивають десятки тисяч астронавтів, які готуються до польоту або повернулися з далеких мандрівок і акліматизуються в умовах, близьких до Землі. Екіпажеві “НБК-119” теж належало прожити тут кілька тижнів. Відпочивши в чудовому готелі, вони вийшли сьогодні на першу екскурсію.
— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.
Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.
Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.
— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…
— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…
— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…
— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.
— Якій половині? — не зрозумів Герман.
— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?
— Авжеж.
— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.
— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.
Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:
— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?
— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?
— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?
— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…
— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.
Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей: