— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.
— Так і сказав? — зайшовся сміхом Олексій Платонович. — Пізнаю Юрія Олексійовича. І зараз уявляю його хитру посмішку.
— Схоже на те, що Юрію Олексійовичу разом з Коренем справді вдалося знайти шлях до нашого здоров’я. Тоді чому ж він не залишив ніяких розпоряджень?
— А хіба це не розпорядження: “Бережіть мене, як зіницю ока”? — нагадала Лан.
Курганов і Добробас перезирнулися, подякували Лан за гостини і направилися в медичну лабораторію корабля. При першому ж ознайомленні з показаннями приладів, що стежили за всіма фізіологічними процесами в організмах астронавтів, які перебували в стані анабіозу або опали в кабінах електросну, Курганов побачив: всі астронавти здорові. Жодної ракової клітини в організмі землян не виявлено. Так ось який сюрприз Петровський з Коренем підготували екіпажеві! І це означає, що можна всіх будити і готувати до виходу на астероїд Ні Пабар!
Сильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми.
Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля.
От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта.
— Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани.
Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями.
Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях.
Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції.
Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення.
Штучне серце! Чавпуд каже, що воно працюватиме наче живе, чутливо вловлюючи біоструми тіла.
— Увімкнути штучне серце — 250! — здригнувся від слів хірурга Корінь.
Габрієлопа подала Чавпудові шнур з двома клемами, хірург обережно підключив їх на мить до штучного серця, і воно сколихнулося, запульсувало.
— Вимкнути автомат штучного кровообігу!
Все робилося швидко, точно, обережно. Ще раз перевіривши роботу серця, хірург зняв ранорозширювачі і взявся закривати основний розріз.
— Протиракова вакцина введена?
— Ви про це вже всьоме питаєте, — не задоволено відповіла Габрієлопа, пораючись біля апаратів.
— Правильно. Сім разів від мір, як кажуть друзі з плазмольота. А тим паче в такій справі. Ну, от і все. Жити тепер нашому гостеві всі двісті п’ятдесят років! Ну, забирайте хворого в камеру. Щасливих йому снів!
— Ви все жартуєте! — забринів знову голос Габрієлопи. — Самі ж знаєте, що у хворого повністю відключена пам’ять! А в тому залізному горісі, що називається плазмольотом, його чекають дружина і син. Скільки років чекають! Хіба хто з наших міг би отаке витримати?!
— Так, це правда. Ослабли духом і тілом ніпабаріяни за цей політ. Доки ми ще там, на Землі, готувалися до наступу катастрофи, доки перед усією Маорією стояла близька і велика мета: врятувати надбання цивілізації для наступної людської ери, кожен з нас був богатир тілом і духом. А тепер як буде? Було три тисячі жителів на Ні Пабарі, а залишилося 243. Скільки ніпабаріян померло від невідомих хвороб чи загинуло в далеких світах. Та ще страшніше — втрата мети, сенсу життя. Кого б не взяв з дорослого населення, кожен з нас захворів на найстрашнішу хворобу — апатію і байдужість. З точки зору стимулювання життєвих процесів, це можна пояснити: наші люди не вірили, що, повернувшись, ми застанемо на Землі високу цивілізацію. Хто ж знав, що за наші сто шістдесят чотири роки польоту на рідній планеті минуть тисячоліття? А хто може знати і уявити невідомий нікому вплив тривалого польоту з величезною космічною швидкістю на організм не просто істоти, а саме розумної істоти, народженої і сформованої в Сонячній системі рідної Галактики?
— Але тепер все має змінитися? — запитала Габрієлопа. — На Ні Пабарі тільки й розмов, тільки й сподівань на зустріч з людьми вторинної цивілізації. Всі вони — як древні наші воїни. Тільки ще вищі за нас зростом, сильні, могутні!
— Але й вони були уражені хворобою краба, не забувай! Ми називали цю хворобу, занесену у Сонячну систему мандрівниками з Крабовидної Туманності ще тисяч двадцять років тому, крабовою, а вони, нові наші друзі, найменували її раком. Добре, що ми хоча вміємо з нею боротись. Тепер люди з плазмольота величають нас рятівниками, а того не знають, що це вони врятували нас від зникнення у безвісті!
Корінь-Туоруд, нахиливши лису голову, уважно прислухався до розмови хірурга Чавпуда з асистентом. Так, вони, звичайно, праві. І кому, як не йому, старійшині Ні Пабара, знати, що зустріч з землянським плазмольотом відкриває нову, чудову сторінку в історії минулого, сучасного і майбутнього рідної Землі!
— Старійшино! — вивів Кореня з задуми голос лікаря-жерця Гідопа. — Наш гість розплющив очі і просить напитися!
— Яка радість! — пошепки сказав Корінь і гучно додав: — Виконайте його прохання і не відступайте від нього ні на крок! Хай поряд з вами буде “ЛЯЛ-20”. Хай вхопиться він за ниточку пробудженої свідомості. Оповістіть весь Ні Пабар: є заради чого жити і діяти! Згадайте і застосуйте ліки Сонця! Хай ніхто не знатиме спокою, доки наш гість не здобуде втрачену силу розуму!
Корінь наблизився до Чавпуда:
— Кілька днів залишається до зустрічі з астронавтами плазмольота, — сказав він. — Як проходить їх лікування?
— Гості закінчують повторний десятирічний курс. Це — надійно. Кожен з них отримає такий імунітет до крабової хвороби, що вже ніхто з їхніх нащадків до двадцятого покоління не захворіє. Крім того, міліграм крові від такого донора зможе назавжди здолати крабову хворобу в іншої людини Землі. Одне мене лише бентежить…
— Що саме? Є випадки білкової несумісності нашої крові з їхньою?
— Та ні! Просто після лікування наші друзі ще трохи підростуть. Чи не викличе це в них якихось негативних емоцій? Вони ж і так усі високі на зріст, а скоро стануть в порівнянні з нами просто велетнями!
— Треба до всього бути готовими. Я викличу на розмову їхнього професора Петровського і пораджусь.
…В той час, коли знайомі астронавтам ніпабаріяни докладали всіх зусиль, щоб вилікувати головного радиста плазмольота, зворушливо готувалися до зустрічі, на плазмольоті розгорнулися не менш хвилюючі і бурхливі події.
Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян.
— Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет.
— Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину?
— Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе!
— Як рости? — не зрозумів Герман.
— А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав?
— Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод.
— То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду.
Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти.