— Купив у нього практику.
— Чому ж не практикуєте?
— Продав кабінет.
— Чому?
— Скрутне становище, — сказав Кетшеф.
— У яких стосунках перебуваєте з Орді Тадер?
— Вона моя дружина.
— Діти є?
— Був. Син.
— Де він?
— Не знаю.
— Чим займалися під час війни?
— Воював.
— Чому вирішили зайнятися антидержавною діяльністю?
— Бо в світовій історії не було огиднішої держави, — сказав Кетшеф. — Бо любив свою дружину і своє дитя. Бо ви вбили моїх друзів і розбестили мій народ. Бо завжди ненавидів вас. Вистачить?
— Вистачить, — спокійно сказав бригадир. — Вистачить з гаком. Скажіть нам краще, скільки вам платять хонтійці? Чи вам платить Пандея?
Чоловік у білому халаті розсміявся. Моторошний це був сміх, так міг би сміятися мертвяк.
— Кінчайте цю комедію, бригадире, — сказав він. — Навіщо це вам?
— Ви керівник групи?
— Так. Був.
— Кого ви можете назвати з членів організації?
— Нікого.
— Ви впевнені? — спитав раптом цивільний.
— Так.
— Річ у тім, Кетшефе, — м’яко сказав цивільний, — що ви перебуваєте у вкрай тяжкому становищі. Ми знаємо про вашу групу все. Ми навіть знаємо дещо про зв’язки вашої групи. Ви повинні розуміти, що цю інфмацію ми одержали від якоїсь особи, і тепер тільки від вас залежить, яке ім’я буде у цієї особи — Кетшеф чи яке-небудь інше…
Кетшеф мовчав, похиливши голову.
— Ви! — каркнув ротмістр Чачу. — Ви, колишній бойовий офіцер! Ви розумієте, що вам пропонують? Не життя, масаракш! Честь!
Кетшеф знову розсміявся, закашлявся, але нічого не сказав. Максим відчував, що ця людина нічого не боїться. Ні смерті, ні безчестя. Вона уже все пережила. Вона уже вважає себе мертвою і зганьбленою… Бригадир здвигнув плечима, підвівся й оголосив, що Гел Кетшеф, п’ятдесяти років, одружений, зубний лікар, засуджується на підставі закону про охорону громадського здоров’я до страти. Термін виконання вироку — сорок вісім годин. Вирок може бути змінений у разі згоди засудженого дати свідчення.
Коли Кетшефа вивели, бригадир з незадоволенням сказав цивільному: «Не розумію тебе. Як на мене, він розмовляв доволі охоче. Типовий базіка — за вашою ж класифікацією. Не розумію…» Цивільний засміявся: «Саме тому, друже, ти командуєш бригадою, а я… а я — у себе». — «Все одно, — ображено сказав бригадир. — Керівник групи… схильний пофілософствувати… Не розумію». — «Друже, — сказав цивільний. — Ти бачив коли-небудь небіжчика, який філософствує?» — «Ет, дурниці…» — «А все-таки?» — «Може, ти бачив?» — спитав бригадир. «Атож, щойно, — сказав цивільний ваговито. — І зауваж, не вперше… Я живий, він мертвий — про що нам говорити? Так, здається, у Верблібена?..» Ротмістр Чачу зненацька підвівся, підійшов упритул до Максима і просичав йому в обличчя знизу вгору: «Як стоїш, кандидате? Куди дивишся? Стр-рунко! Очі перед себе! Не бігати очима!» Кілька секунд він, голосно дихаючи, роздивлявся Максима — зіниці його знавісніло звужувалися і розширювалися, — відтак повернувся на своє місце і закурив.
— Так, — сказав ад’ютант. — Залишилися: Орді Тадер, Мемо Грамену і ще двоє, ці відмовилися назвати себе.
— От з них і почнемо, — запропонував цивільний.
— Номер сімдесят три тринадцять, — сказав ад’ютант.
Номер сімдесят три тринадцять зайшов і сів на табуретку. Він також був у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий жилавий чолов’яга з хворобливо товстими губами, що порозпухали від прокусів.
— Ваше ім’я? — спитав бригадир.
— Яке? — весело спитав однорукий.
Максим навіть здригнувся: він був переконаний, що однорукий мовчатиме.
— У вас їх багато? Тоді назвіть справжнє.
— Справжнє моє ім’я — номер сімдесят три тринадцять.
— Та-ак… Що ви робили у квартирі Кетшефа?
— Лежав непритомний. До вашого відома, я це дуже добре вмію. Хочете, покажу?
— Не клопочіться, — сказав цивільний. Він був дуже злий. — Вам ще придасться це вміння.
Однорукий зненацька зареготав. Він сміявся гучно, дзвінко, як молодий, і Максим з жахом збагнув, що він сміється щиро. Люди за столом, ніби скам’янівши, мовчки слухали цей сміх.
— Масаракш! — сказав нарешті однорукий, утираючи сльози плечем. — Ну й погроза!.. Втім, ви ще молода людина… Вашу роботу потрібно виконувати по змозі сухо, казенно — за гроші. Це справляє на підслідного величезне враження. Жахливо, коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте на мою ліву руку. Мені її відпиляли фахівці його імператорської величності в три прийоми, і кожен акт супроводжувався великим листуванням… Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було нудно, вони пиляли мою руку і лаяли злиденні оклади. І мені було страшно. Тільки величезним зусиллям волі я втримався тоді від базікання. А зараз… Я ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви — мене, а я — вас. Чудово! Але ви мене ненавидите менше двадцяти років, а я вас — понад тридцять. Ви тоді ще пішки під стіл ходили і мучили кішок, молодий чоловіче…
— А-а, — сказав цивільний. — Стара ворона. Я гадав, вас уже всіх перебили.