Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.
— Можна буде по черзі, — пояснив він. — Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб…
— Зачекайте, Ліснику, — роздратовано сказав широкоплечий. — Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно… Ну що, Лікарю?
Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.
— Налий-но мені, Ліснику, — сказав він. — Такі обставини потрібно запити… Вдягайтесь, — сказав він Максимові. — І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.
Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:
— Коли, ви кажете, у вас стріляли?
— Сорок сім днів тому.
— З чого, ви кажете, стріляли?
— З пістолета. З армійського пістолета.
Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:
— Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім… Де кулі? — спитав він раптом Максима.
— Вони вийшли, і я їх викинув.
— Послухайте, як вас… Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
Мак покусав губу.
— Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. — Він помовчав. — Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять — п’ятнадцать хвилин.
— Це правда, — сказала Орді. Вона заговорила вперше за увесь час. — Це я бачила сама. Він чистив картоплю і порізав пальця. За півгодини лишився тільки білий рубець, а наступного дня узагалі вже нічого не було. Я гадаю, він справді горець. Гел розповідав про давню гірську медицину — вони вміють примовляти рани.
— Ах, гірська медицина… — сказав Лікар, знову огортаючись димом. — Ну що ж, припустимо. Щоправда, порізаний палець — це одне, а сім куль впритул — це інше, але припустимо… Те, що рани загоїлися так швидко, не найдивовижніше. Я хотів би, щоб мені пояснили інше. У молодикові сім дірок. І якщо ці дірки були справді зроблені справжніми пістолетними кулями, то принаймні чотири з них — кожна зосібна, зауважте! — були смертельні. Лісник охнув і молитовно склав руки.
— Якого дідька? — сказав широкоплечий.
— Ні вже, ви мені повірте, — сказав Лікар. — Куля в серці, куля в хребті і дві кулі у печінці. Плюс до цього загальна велика втрата крові. Плюс до цього неминучий сепсис. Плюс до цього відсутність хоч би яких там було слідів кваліфікованого лікарського втручання. Масаракш, вистачило б і однієї кулі в серці!
— Що ви на це скажете? — звернувся широкоплечий до Максима.
— Він помиляється, — сказав Максим. — Він усе правильно визначив, але він помиляється. Для нас ці рани не смертельні. От якби ротмістр влучив мені в голову… проте він не влучив… Розумієте, Лікарю, ви навіть уявити собі не можете, які це життєздатні органи — серце, печінка…
— Диви-но, — сказав Лікар.
— Одне мені зрозуміло, — проказав широкоплечий. — Навряд чи вони направили б до нас таку грубу роботу. Адже їм відомо, що серед нас є лікарі.
Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. «А я б повірив? — думав він. — Я б, напевне, повірив. Але я, взагалі, здається, занадто легковірний для цього світу. Хоча вже не такий легковірний, як колись. Наприклад, мені не подобається Мемо. Він чогось постійно боїться. Сидить з кулеметом серед своїх і чогось боїться. Дивно. Втім, він, мабуть, боїться мене. Мабуть, він боїться, що я відберу у нього кулемет і знову вивихну йому пальці. Що ж, можливо, він має рацію. Я більше не дозволю в себе стріляти. Це занадто бридко, коли в тебе стріляють…» Він згадав крижану ніч у кар’єрі, мертве мерехтливе небо, холодну липучу калюжу, в якій він лежав. «Ні, досить. З мене досить… Тепер краще я буду стріляти…»
— Я йому вірю, — сказала раптом Орді. — У нього кінці з кінцями не сходяться, але це просто через те, що він — дивна людина. Таку історію неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вірила, я б, почувши таку історію, негайно його застрелила. Він же навалює нісенітницю на нісенітницю. Можливо, він божевільний. Це можливо… Але не провокатор… Я за нього, — додала вона після короткого мовчання.
— Гаразд, Птахо, — сказав широкоплечий. — Помовч поки що… Ви проходили комісію у Департаменті громадського здоров’я? — спитав він Максима.
— Так.
— Вас визнали придатним?
— Звісно.
— Без обмежень?
— У картці було написано просто: «Придатний».
— Що ви думаєте про Бойовий Леґіон?
— Тепер я думаю, що це безмозка зброя у чиїхось руках. Швидше всього, в руках цих горезвісних Вогненосних Творців. Але я ще багато чого не розумію.
— А що ви думаєте про Вогненосних Творців?
— Я думаю, що це верхівка військової диктатури. У засобах вони неперебірливі, але які у них цілі… — Максим похитав головою.
— Що ви думаєте про виродків?
— Думаю, що термін невдалий. Думаю, що ви — змовники. Цілі ваші також уявляю доволі невиразно. Одначе мені сподобалися люди, яких я бачив сам. Усі вони видалися мені чесними і, як би це сказати… свідомими своїх дій.
— Так, — сказав широкоплечий. — У вас бувають болі?
— У голові? Ні, не буває.
— Навіщо про це запитувати? — сказав Лісник. — Якби були, він би тут не сидів.
— От я й хочу зрозуміти, навіщо він тут сидить, — сказав широкоплечий. — Навіщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашій боротьбі?
Максим похитав головою.
— Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу розібратися. Зараз я швидше з вами, ніж з ними, але і про вас я знаю дуже мало.