— Шановний Петропавловичу, — Зірка назвала його, як усі позаочі в ліцеї, похопилася, — Петре Павловичу, як можна писати таку повістку?
— Люба Зірко…
— Я вам не люба, — урвала Зірка.
— А кому люба? — директор гидотно осміхнувся. — Ви дуже дбаєте про честь нашого колективу. А вам слід подбати про себе.
— Уточніть.
— Загинули діти саме вашого класу — раз. У ліцеї працюють сумнівні люди — два. Ви привели цих людей сюди — три. Немає певноти, що вони непричетні…
У приймальні чоловік усе чув.
— Мене взяли до ліцею особисто ви, Петре Павловичу, — чотири.
— Це не теледебати. Нам потрібна консолідація. І конспірація.
— Потрібна правда.
— Мене нудить від демагогії. Все надто серйозно. Стався злочин, сумнівів нема. Зробити таке міг лише божевільний.
Як от ваша дуркувата протеже… І ще, хочу дати вам дружню пораду. Якщо вам кортить зажити слави Моніки Левінські, подбайте зробити це не на очах дітей.
Покотило кинув світлину: Зірка цілується з Клинтоном.
«Невже це так виглядало збоку? Світлини зроблені через спини натовпу. Там стояли лише наші, жодного стороннього.
Діти і персонал. Згадати б, хто іще був».
— Його ви теж викличете на килим? — посміхнулася Зірка, показавши на Клинтона.
— Поміркуйте, чи може працювати педагогом жінка, — Покотило пошукав слова, не знайшов, — ну, ви самі розумієте.
— Не розумію.
— Викладачі ліцею відбули суворий конкурс. Ви чомусь потрапили поза конкурсом. Телефонували з високої гори. Чи не заокеанські друзі натиснули?
Зірка крутнулась до дверей.
— Підручники віддайте до бібліотеки, за них валютою плачено, — гукнув услід Покотило.
Зірка вийшла з приймальні, занесла підручники до бібліотеки.
З їдальні почулися голоси. Зазирнула — Лідія вимахувала перед носом дієтсестри ганчіркою.
— Мені не вказуй. Харчі пробуєш — пробуй, до мене не сікайся.
— З такого посуду дітей не годуватимеш. Доки не купимо посудомийну машину — три руками, аби блищали, — тихо сказала дієтсестра, згребла щойно вимиті Лідією тарілки, висипала до мийки.
Лідія витерла руки об фартух, підійшла до Зірки.
— Тебе в прокуратуру знов тягали? — запитала спокійно.
— Так.
— Що ти їм сказала?
— Що питали.
— А про Травку?
— Питали. — І про мене?
— Так.
— А ти?
— Що я вас влаштувала на роботу.
— А що вони до мене мають?
— Пані Зірко, до вас прийшли, — крізь прочинені двері оголосила дитяча голова.
У холі під пальмою стовбичив чоловік.
— Ви до мене?
— Так. Доброго дня.
Зірка роздивилася: очі, ніс, підборіддя, чорний тонкий светр під горло, сірий легкий костюм на тренованому тілі професійного охоронця чи спортовця. «Звідки я, дідча мати, його знаю? Схожий на Шварценегера в ролі Командо».
— Ми з вами бачилися на цвинтарі. Я потребую вашої допомоги, — прочитав її думки Командо.
Він показав фото усміхненого хлопця у військовій панамі і камуфляжі.
— Ви його знаєте?