Зірка відщипнула хліба, відсунула тарілку.
До кухні зазирнула худа бабця при ріденькому перманенті, у чорному атласному халаті.
— А я думаю, хто це тут каструлями гримить, — сказала бабця, — Лідко, насип борщу й мені.
— Здрастуйте, тітко Надю, — посміхнулася Зірка.
— Це ж до чого народ дійшов, кожне хоче, щоби його обслужили, — відказала Лідія.
— Давайте, тітко Надю, я вам насиплю, — встала Зірка.
— Сиди, — бабця ляснула рукою по столу. — Я сказала — налляй матері борщу.
Лідія вилізла з-за столу і пішла до плити.
— Геть озвіріла, — пояснила стара, — на своїх кидається.
— Озвірієш тут, — закричала від плити Лідія, — кожне лізе і кожне питає, що та як получилося… А я звідки знаю як. Це дієтсестра повинна дивитися, це її справа — харчі пробувати.
З неї нехай і питають. І ще з Ольки-куховарки, вона — шеф, вона і відповідальна за столовку. І ти — вчителька, щоб слідкувати за своїми вилупками буржуйськими… А то всі в кущі, а мене — до слідчого. Я посудниця, мене можна й ногою. Ось вам, — Лідія скрутила дулю і тицьнула нею в повітря, — ось вам… А ти де лазиш?
До кімнати зайшла Травіата з торбою.
— Я ко-о-тика годувала.
— Носе в сумці заразу всяку, котиків корме. А тоді питаються, чого люди дохнуть… Остобісило все!
— Вгомонися, Лідко, — суворо звеліла мати. — Дай попоїсти по-людськи. Неси сюди мою. Пом’янемо безгрішні душі рано вмерлих.
Лідія вийшла.
— Я сама, як узнала, повіриш, ніч не спала… Це ж тепер до прокуратури тягатимуть.
Лідія повернулася з пляшкою, витягла гранчачки, налила всім.
— На звіробої, — повідомила бабця, — давайте вип’ємо, хоча й гріх це, — вона перехрестилася.
— Мамаша на старість літ до релігії вдалася, у церкві тепер працює, бач, і спецодяг видали, — гмикнула Лідія. — Надіється, відпустять гріхи тяжкії… Аж труситься.
— Осичина труситься. Бо на ній Скаріот повісився. А мені нема чого боятися, я своє життя чесно прожила, не опаскудилася…
— Завела!
— Не завела, а правду кажу.
— Не зважайте на неї, — осміхнулася Лідка. — Чого не п’єте?
— Даруй їй, Господи, не відає, що говорить. Ну, царствіє небесне діткам покійним, земля їм пухом, — стара випила.
Лідія чарки не торкнулася, Зірка пригубила, Травіата маленькими ковточками, мружачись з утіхи, вицмулила.
— Лідко, ти чого? — здивувалася мати.
— Мені не можна.
— Слухай. Я давно за тобою помічаю…
— Мамо! За собою помічайте!
— Травко, а твоя муля-мамуля жива?
— Му-уля поме-ерла, — промукала Травіата, жадібно дивлячись на пляшку.
— На то немає ради… Сама живеш, чи когось прийняла?
— Са-ама, — довірливо посміхнулася Травіата, — за мною Ійка догля-а-дає.
Лідка пильно поглянула на Травіату.
— А ти, Травко, квартиру приватизувала? — поспитала. — Ійко? — безпомічно подивилася Травіата на Зірку.
— Приватизувала, — неохоче відповіла Зірка.
— Що, Зірко, хочеш підлататися, щоб тобі квартира залишилася? — підкусила баба Надя.
— Більше не наливайте, — встала Зірка, — нам треба йти.
Слідча переклала стосик світлин: Зірка веде Травіату за руку, годує її пиріжком.
— Ви сприяли влаштуванню на роботу до ліцею психічно ненормальної Голуб? Ось довідка з психдиспансеру.
— Ви за мною стежили? — Зірка кивнула на світлини.
— Ще ні. Я слухаю.
— Сприяла і сприятиму, допоки мене. Вона працює прибиральницею. Вона не є небезпечною.