— Гришка мене заміж кликав. Вірші читав. Але ж бридкий… Беззубий, товстий… І ховається від усіх, боїться. А я при ньому ким буду? Радисткою Кет? Ось пішла до крематорію. Щастя шукати.
Невтішні вдівці іноді такі гарненькі трапляються.
Може, знайду когось для життя…
— То ти не знаєш, звідки Живолупа виглядати?
— Чому? Він телефончик таємний залишив.
Мо’ передумаю. Ви точно не з міліції?
— Сто відсотків!
— Бо…
— Я сказав — могила. Урна. Ти мені допоможеш. Набери номер і признач йому зустріч через годину. Тіпа, запрошуєш на Новий рік. Які вірші читав?
— Про любов.
— Призначай біля пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову. На тему. Барвінку рвати поїду я.
— А вранці мені кірдик?
— Зі мною — ні. Тримаю охоронну аґенцію, хай тільки хтось хоч дмухне у твій бік.
Наталя взяла трубку, кивнула на обручку.
— Шкода, що не вдівець.
Командо тричі сплюнув.
Темний джип радо рвонув від цього похмурого місця, скотився під гірку, пірнув у живу міську метушню. Командо тицьнув музику. Заспівала Елла Ганська. Ет, нам щось жвавішого, кров розі гнати. Ось — саме те. «Піккардійська терція».
Ушкварте, хлопці, гей-га, уха-ха, життя триває!
Біля пам’ятника безсмертним «Зайцям» тупцяла темна постать. Квіточки тримає. Од вітру ховає. Джип зупинився, дверцята прочинилися.
Чоловік уліз усередину. Авто стоїть на місці.
Чутно лише музику з салону. Згодом дверцята випустили чоловіка з квітами. Джип, хвицьнувши колесами крижану м’ячку, від’їхав. Власник букета сплюнув, устромив його вобіруч бронзовій Проні, вихопив із кишені мобільника, брязнув ним об землю. Ще й закаблуком потовк.
А вулицями весело шугало передноворіччя.
Висвистувало хуґою, видзвонювало кригою, виблискувало зорями, прожекторувало повнею з неба. Правдивий тобі Гоголь.
Заграв мобільник. Командо притлумив музику.
— Чоловіче, ти не забув про Новий рік?
— Ваше високоблагородіє! Наше гасло: у Новий рік — без старих боргів. Ще заїду до Маріванни з Травкою, завезу харчі й подарунки, і — до сімейного вогнища.
— Коли ти женихався, то вмів читати думки.
— Дві секунди, Зі. Я й тепер умію. Ось побачиш. Тобі — цьомик, Максимові — мужнє потискання лапи.
Набрав іншого номера.
Кулик дивилася на свою, пак, уже майже не свою квартиру, мов уперше. Полички змайстрував Ігор. Облаштовував гніздо й пишався: здобичник. І шпалер добирав, і клеїв, і плитку клав, і вагонку… Вона ж окрім служби нічого не бачила не чула. Там планувалася дитяча кімната…
Ледь защебнула валізу. А носити нічого… З люстра в передпокої на неї гляділа бліда жінка непевного віку. Зачіска не завадила б. Критично оцінила себе. Скинуті кілограми виявили талію…
Важкуваті стегна, як на сьогоднішню моду, закороткі ноги. Утім, якщо купити туфлі на підборах.
Та десь же є. Кулик випорпала з комірчини ящик.
Комірчину теж робив Ігор — стругав, прибивав полиці. Туфлі. Практично нові. Взула раз другий на вечірки в прокуратурі. Товсті вовняні колготки в туфлі не лізли, а тонких у мене й нема. Встромила голі ноги. Вималювався підйом, підібгалися литки, виструнчилася спина.
Дзвінок аж кольнув у серце. На порозі — закутаний у довгий шарф Стас.
— Тетяно Іванівно, я вам мобілу приніс.
— Дякую. — Із грошей за квартиру.
— Я пам’ятаю.
— То я побіг? — Із Новоріччям тебе.
Узула капці, підперезала теплого довгого халата, повимикала світло. Новорічна ніч накрила місто чорним рядном. А під ним світилися всі вікна довкіл, рипіли сніговими стежинами перехожі. Де вона, та Америка з Лідкою і моїм синочком? Чи існує взагалі?
«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой чесно жіть нє хочєт», — бадьористо проспівав мобільник, зробив павзу. «Значіт, снова нам ідті в нєзрімий бой, служба дні і ночі». Стасові витівки. Куди в біса натискати…
— Кулик, — звично відказала.
— Альо, гараж? — сказала рура Стасовим голосом. — Захочете говорити, тисніть зелену пумпочку, не захочете — червону. Слава праці!
Зазирнула в холодильник. Пустка. Олії катма, сало скінчилося. Дві зів’ялі картоплини. Задзеленчало.