— Ви сказали, принцесо, — відповів Ріке–Чубчик, — що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та [57] й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?
— Так! — вигукнула принцеса. — Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються.
— Отож, — підхопив Ріке–Чубчик, — коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.
— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.
— Так і станеться, — відповів Ріке–Чубчик, — коли тільки ви покохаєте мене так палко, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.
— Я від щирого серця бажаю, — сказала принцеса, — щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.
Тільки–но принцеса вимовила ці слова, як Ріке–Чубчик з'явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий навдивовижу приємний юнак, що, відколи світ світом, ніхто не бачив кращого.
Злі люди, правда, кажуть, що чари тут ні до чого і що причиною такого казкового перетворення Ріке–Чубчика було саме тільки кохання.
Вони кажуть, що коли принцеса гарненько подумала про вірність свого нареченого, про скромність та про всі інші високі прикмети [58]його душі й розуму, то вже не помічала, що він кривий і потворний.
Але так чи інакше, принцеса тут–таки пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він дістав згоду від її батька.
Король знав, що дочка поважливо ставиться до Ріке–Чубчика, якого, крім того, всі мали за дуже розумного принца, і тому залюбки погодився назвати його своїм зятем.
Другого ж дня справили весілля саме так, як хотів Ріке–Чубчик, і всі гості дуже вихваляли смачні страви, приготовані в кухні під лісовою галявиною.
ХЛОПЧИК–МІЗИНЧИК
Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей — геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років. Сім'я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!
А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький — такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.
Він був дуже маленький, коли народився, маленький–маленький, — не більший від мізинця на зріст, — тому й називали його Хлопчик–Мізинчик.
Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялось, що завжди і в усьому робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозумніший з усіх братів і хоч мало говорив, зате багато слухав.
Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали — і намислили їх позбутися, всіх сімох. [60]
Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:
— Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в'язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.
— Ах, — вигукнула жінка, — невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?
І вона заридала.
Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір'ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.
І все–таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів, — вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.
А Хлопчик–Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.
Він почув із свого ліжечка, що батько з матір'ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.
Так він і підслухав усе.
Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.
Устав він рано–вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.
Братам Хлопчик–Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити. [61]
Коли всі діти попрокидались, батько з матір'ю погодували їх черствим хлібом з цибулею, напоїли водою й повезли в ліс збирати хмиз.
Діти нічого не підозрювали і весело йшли за батьком та матір'ю слідом.
Ішли вони довго й нарешті опинились у лісі, такому густому та дрімучому, що й за десяток кроків нічого не було видно.
Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.
Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір'ю причаїлися в гущавині, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.
Коли діти зрозуміли, що залишилися самі, вони почали кричати й плакати.
Тільки Хлопчик–Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому.
Бо поки вони йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:
— Не бійтеся, хлопці! Не плачте! Хоч батько з матір'ю й покинули нас тут напризволяще, але я приведу вас додому. Йдіть лишень за мною.
Брати рушили за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.
Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинились послухати біля дверей, про що розмовляють їхні батько з матір'ю. [62]
А треба сказати, що коли лісоруб з дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже й не сподівався їх одержати.