Дружина людожера подумала, що чоловік посилає її вмити й одягти хлопчиків.
Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.
Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею. Та, побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.
— Ой, що ж це я накоїв! — заволав він. — Усе це витівки тих малих негідників! Ну, та й відплачу ж я їм, і негайно відплачу!
Він вихлюпнув глечик води в обличчя своїй дружині, а коли та опритомніла, сказав:
— Давай–но швидше мої семимильні чоботи–я хочу впіймати цих хлопчаків. [70]
Людожер узув чоботи, кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хатини.
Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.
Помітивши людожера, діти стали шукати, де б їм сховатися.
Хлопчик–Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз останнім, аби зручніше було спостерігати, що робитиме далі людожер.
А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботах дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів саме на ту скелю, під якою сховалися діти.
Посидівши трошки, людожер заснув і так страшно захропів, що бідолашні діти перелякались не менше, ніж тоді, коли він підійшов до них з ножем.
Тільки Хлопчик–Мізинчик не перелякався. Він наказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися.
Брати послухались його поради, вилізли з печери і хутко побігли до хати.
А Хлопчик–Мізинчик нечутно підкрався до людожера, тихенько стяг з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги.
Чоботи були здоровезні й страшенно широкі. Але вони були ще й чарівні і збільшувались [71] або зменшувались якраз по нозі тому, хто їх взував.
Тож коли Хлопчик–Мізинчик узув чоботи, вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті.
Тоді він побіг просто до двору короля.
А король у той час воював із своїм сусідом. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь доскакав би звідси до столиці не швидше ніж за три дні.
Хлопчик–Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.
Король одразу ж призначив його своїм гінцем–скороходом, і незабаром Хлопчик–Мізинчик приніс йому добру звістку, а зраділий король щедро винагородив його.
Після того Хлопчик–Мізинчик повернувся до батьків, і з тих пір вони вже ніколи не бідували.
ХИМЕРНІ БАЖАННЯ
Одному бідному лісорубові так набридло дрова рубати та з лісу їх тягати, що він не один уже раз лаяв усіх тих злих і добрих чарівниць за їхню байдужість до його долі.
От стоїть він якось у лісі, нарубавши чималу в'язку дрівцят, і своїм звичаєм нарікає на долю: скільки вже років він злидарює, а ніхто ніколи ще не виконав жодного його бажання!
А слід сказати, що хоч добра у нього було мало, зате бажань — дівати нікуди.
Він би, наприклад, не відмовився стати могутнім принцом та із золотих тарілок щодня фазанів їсти…
Отож стоїть він, бурмоче щось собі під ніс та потилицю чухає.
Раптом навкруги все потемніло, пронісся по лісу страшенний вітер, загуркотів грім, та так загуркотів, що у лісоруба в очах потемніло.
Потім звідкілясь блиснуло яскраве світло; замружив очі лісоруб, а як розплющив їх, то так і завмер з переляку.
Дивиться — перед ним стоїть чарівниця, в руках у неї звиваються сліпучі блискавки, а в очах палає справжній вогонь. [73]Затремтів лісоруб од жаху, впав на коліна і і став пробачення благати.
Нічого йому, мовляв, не треба, і долею своєю він цілком задоволений, тільки б лишила його живим ця непрошена гостя.
Подивилася на лісоруба чарівниця та й мовить:
— Не бійся, чоловіче добрий. Я з'явилася лише тому, що ти мені добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну, та гаразд, хай буде по–твоєму. Слухай мене уважно. Я даю тобі можливість сказати три свої бажання, і всі вони будуть виконані. Але раджу тобі добре подумати, перш ніж їх казати.
Тут знову загуркотів грім, замиготіли блискавки, затремтіла земля, і чарівниця зникла у високості.
Коли лісоруб опам'ятався, то схопив в'язку дрівцят і чимдуж побіг з лісу, не чуючи під собою ніг.
«Ну, — думав він, — тепер уже я покажу, на що здатний!» Прибіг він у свою хижу. Кинув в'язанку на долівку та й гукає до жінки:
— Ану, люба моя Фаншон, запалюй швидше грубу! Ми тепер з тобою багаті… Чого це ти рота раззявила?
Та й розповів усе, як було.
Жінка прямо танцює по хаті з радощів — ото щастя привалило! Проте була вона дуже завбачлива, а тому надумала скористатися з свого щастя якнайкраще.
— Слухай–но, Блезе, — мовила вона чоловікові, — відкладімо наші бажання на завтра, а сьогодні як слід обміркуймо, що саме нам треба побажати.
— Можна й так, — каже лісоруб. [74]