- Так чого ж ви, - почав було Микита Єгорович i замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.
Хлоп'ята переглянулися, i всi погляди на якусь мить зупинилися на Володi. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.
- Iще якась неприємнiсть?
- Навпаки, - мовив Володя загадково - Ви чули, що у вiйну нашi вiдступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дiсталися фашистовi?
Оце так секрет! Микита Єгорович отетерiв. У вухах задзвенiло вiд такого запитання. Виходить, вони все знають? Як i звiдки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужiсть не виходила. Зiбравшись з духом сказав:
- Ну, чув, то й що?
- Так то правда.
- Та киньте ви вiрити в рiзнi там плiтки! - сердився Микита Єгорович - Коли була та вiйна. I хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кiнчаємо про вигадки, беремося до дiла! Боцман, на човен, тягнiть кiнець троса на мiсце, як тiльки плiт пiдтягнете сюди до берега, я займусь двигуном.
- Так то правда! - стояв на своєму Володя - Я знайшов сейф!
- Де-е? - аж похитнувся Микита Єгорович. Вiн уже встав було, та повернувся й сiв на лаву - Де, кажу?
- На днi. Он там, де стоїть зараз плiт, куди його пiдбило. Я наступив на нього ногою, а тодi пiрнув i увесь обмацав. Точно сейф. Тiльки до половини замулений i слизький.
Мовчки вставши, Микита Єгорович поспiхом поскидав з себе одяг i, вхопивши за руку Володю, скомандував:
- Пiшли!
Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо... належало обмiзкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державi, а тодi винагороду дiлити на всю братiю. Хiба заради цього вiн кинув роботу i товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнiм часом i це заняття йому подобалося. Вiльний, сам собi хазяїн, робота клеїться, а там пiдуть i добрi грошi. Чого ще треба? зупинився на березi бiля високого очерета.
Володя в плавках зачвакав по муляцi.
- Йдiть за мною.
Микита Єгорович пiшов слiдом, все ще не знаючи, як бути, що робити далi. Хоча вiри не йняв у те, що це правда.
- Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гiлля. Ой, уже! зупинився Володя по пояс у водi.
- Що вже?
- Наколовся. Колiно.
Володя нахилився й потягнув з води гiлочку, яка виявилася донькою великої гiлляки. Намiрився кинути її на берег, та Сорокалiт перехопив її i став приглядатися до колючок.
- Акацiя, - зробив висновок вiн - Володю, як ти думаєш, звiдки тут акацiя? По березi озера верби ростуть, калина, ну ще кислицi. Акацiя у лiсосмузi. Хтось же притяг гiлляку з лiсосмуги?
- Та й не одну. Оце мiсце все захаращене чомусь таким гiллям.
- Понаносило вiтром? Виключено, адже вiтровi належало пронести таке важке гiлля через городи, через кущi й дерева. Для цього вiтер мусив мати не тiльки руки й ноги, а ще й голову, - говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гiлку за гiлкою й передаючи їх Володi. А той виносив i викидав гiлля на берег.
Плiт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет пiд берегом, а протилежний кут нiби показував мiсце розташування скарбу. Тримаючись руками за плiт, Микита Єгорович мiсив ногами намул i вiдвертався вiд бульб, що пузирились на водi, лопаючись, стелили над водою болотяний слiд. Володя уважно спостерiгав за Сорокалiтом.
- Нi, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.
- Стiй! - пiдняв руку Микита Єгорович. - Воно!
Вiн ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тодi, затуливши носа, пiрнув пiд воду. На тому мiсцi розiйшлися пiнявi кола. Та ось вiн випiрнув i потяг за собою ще одну гiлляку. Пiшов до берега, приказуючи:
- Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чiпляти тросом i тягнути трактором. Ти помiть зараз точнiше, щоб не шукати ще раз!
- Помiтив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибинi, де кiнчається кут плота!
- Ти в армiї ще не служив? Не знаєш, що за орiєнтир можна брати лише нерухомi предмети. А так ти вiзьмеш собi орiєнтиром гарбу з сiном, а вона постояла та й поїхала собi.
Команда, що спостерiгала з берега за дiями свого керiвника, посунула за ним до "штабу". Всi чекали, що скаже їхнiй ватажок, а вiн мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точнiше, як викрутитися з цього становища, бо нiчого нiкому про це говорити не хотiло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березi i спостерiгав за бовтанням у водi. Вже у дворi бiля сарайчика вiн запитав мiж iншим:
- Щось загубили?
- Де?
- Ну, там, де плiт.
- Та нi, - вiдмахнувся Микита Єгорович.
- А чого ж ви там ковбасилися?
- Дiду! - весело вигукнув Микита Єгорович. - Будете все знати, то борода... - подивився й махнув рукою. - Вам однiєї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цiкавить?
- Дивно. Всi купаються на пляжi, а ви барложитесь у муляцi.
- Дивно? - зиркнув у глибокi очi старого Микита Єгорович. - А менi дивно iнше. Хто в озеро накидав гiлок колючої акацiї? Адже її на березi нема. Хтось же наносив з лiсосмуги. Наносив тодi, коли тут на дачах вже нiкого не було...
- Дивись, он у хлопця кров з ноги, - кивнув сторож на Володю. - Залийте гасом, щоб не загноїлася... - а сам пiшов у сторожку й почав складати в торбу якiсь пожитки. На нього вже не звертали уваги.
Щоб не тягти час, Сорокалiт наказав командi напнути трос так, як вiн i був, а сам поїхав за трактором. Можна було б i лебiдкою, та незручно, нi до чого її крiпити. I потiм, дiставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й вiдкрити - теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому i доповiв старому, що сейф знайшли. Так, як i казав дiд, - недалеко вiд берега. Хто накидав туди колючих гiлок, дiд не знає i ключiв вiд сейфа в нього нема. Вiн же був лише їздовим.
Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, iнакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництвi. Звiльниться лише увечерi. Тодi й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсацiя. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого крiпився один кiнець троса, хтось пiдпиляв. I знову, постало питання: хто?
- Хто? - запитав уголос Микита Єгорович.