— Чаклуєте, — наполягав Єнсі. — Я чув всілякі історії. Навіть бачив, як він, — і тикнув пальцем в дядька Леса, — я бачив як він літає в повітрі. І якщо це не чаклунство, то я вже й не знаю, що це.
— Ви серйозно? — запитав я. — Та це просто. Треба взяти...
Але мамуся сказала мені закрити рота.
— Сонк говорив, що ви можете, — продовжував Єнсі. — А я сидів, передивлявся та читав цей журнал. Мені в голову прийшла гарна ідея. Без сумніву, це знає кожен, що чаклун може знаходитися одночасно у двох місцях. А чи може він знаходитися відразу в трьох місцях?
— В трьох як і в двох, — сказала мамуся. — Та тільки ніяких чаклунів немає. Точнісінько як і цієї самої науки про яку всі торочать довкола. Це все людські вигадки. Це неприродньо.
— Отже, — узагальнив Єнсі, відкладаючи журнал. — Два чи три, чи цілий натовп. До речі, скільки всього людей на Землі?
— Два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять, — сказав я.
— Тоді...
— Зачекайте. Тепер вже два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять. Славне дитятко, жвавеньке.
— Хлопчик чи дівчинка? — поцікавилась мамуся.
— Хлопчик, — відповів я.
— Тоді чому б вам не зробити так, щоб я опинився відразу у двох мільярдах і скількись там ще місцях відразу? Хоча б на півхвилинки. Я ж не жадний. Цього й так вистачить.
— Вистачить для чого? — запитала мамуся.
Єнсі хитренько подивився на мене.
— Є в мене клопіт, — відповів він. — Хочу розшукати того малого. Тільки от лихо: не знаю, чи зможу його тепер знайти. Часу вже пройшло багацько. Але мені це конче необхідно. Мені земля не буде пухом, якщо я не розрахуюся з усіма боргами, а я вже тридцять років винен тому малому. І це лежить важким каменем на моїй душі.
— Це дуже шляхетно з вашого боку, сусіде, — похвалила мамуся.
Єнсі шмигнув носом і висякався в рукав.
— Важка буде робота, — сказав він. — Я надто довго відкладав її на потім. Я ж збирався, при нагоді, відправити вісьмох моїх хлопців на пошуки того хлопця, так що, самі бачите, я вкрай засмутився, коли ці нетями раптом взяли й загинули нікого не попередивши. Як же ж мені тепер шукати того хлопця?
Мамуся зі стурбованим виглядом підсунула Єнсі горшочок.
— Ого! — сказав він, добряче сьорбнувши. — На смак — справжній пекельний вогонь. — Ого! — сьорбнув ще раз, відсапався й похмуро глянув на мамусю.
— Якщо людина бажає спиляти дерево, а сусід зламав його пилку, то сусід, я на мене, повинен позичити йому свою. Хіба не так?
— Звичайно, так, — погодилася мамуся. — Тільки в нас немає восьми синів, щоб позичити їх вам.
— У вас є дещо краще, — сказав Єнсі. — Чорна, зла магія, ось що у вас є. Я не кажу ні так, ні ні. Справа ваша. Але, схоже на те, що ви вбили моїх ледарів-синів і я не можу зробити як планував. Тому ви мали б допомогти мені якимось іншим робом. Коли я знайду того хлопця й розрахуюся з ним — буду цілком задоволеним. Отож, хіба не свята правда, що ви можете перетворити мене в цілу купу моїх двійників?
— Та, напевно, що можемо, — сказала мамуся.
— А хіба не правда, що ви можете влаштувати, щоб кожен з цих двійників дуже швидко рухався, щоб побачив всіх людей в усьому світі?
— Це просто, — сказав я.
— Якби я міг це зробити, — сказав Єнсі, — я запросто знайшов би того хлопця й віддав би все, що йому належить. — Він шморгнув. — Я завжди був чесним. Мені страшно помирати, поки не розрахуюся зі всіма боргами. Чорта лисого я хочу горіти в пеклі, як ви, грішні Хогбени.
— Досить, — гримнула мамуся. — Мабуть, сусіде, ми вам допоможемо, — якщо ви приймаєте це так близько до серця. Так, сер, ми зробимо так, як ви бажаєте.
Єнсі помітно підбадьорився.
— Обіцяєте? — запитав він. Слово честі?
Мамуся якось дивно на нього подивилася, але Єнсі знову витяг хустинку, так що вона не витримала й дала урочисту обіцянку. Єнсі відразу ж повеселішав.
— Скільки часу піде на підготовку до чар? — запитав він.
— Немає ніяких чар, — відповів я. — Я ж пояснював, потрібен тільки металобрухт та вмивальник. Це недовго.
— Я швиденько повернуся. — Єнсі хихикнув і вибіг, регочучи що було сил. У дворі він захотів копнути курча, промазав і зареготав ще дужче. Думаю, він почувався дуже добре.
— Краще йди і змайструй йому той пристрій, нехай стоїть напоготові, — сказала мамуся. — Давай хутчіш.
— Добре, мамуся, — відповів я, а сам сидів секунду чи дві й думав. Мамуся взяла в руки мітлу.
— Знаєш, мамусю...
— Що?
— Та нічого. — сказав я ухиляючись від мітли. Я вийшов, а сам все намагався розібратися, що ж мене непокоїть. Щось мене гризло, але я ніяк не міг зрозуміти що. Мені чомусь не хотілося майструвати пристрій, хоча для того не було підстав, нічого поганого в ньому не було.
Я, все ж, пішов за дровітню і взявся за справу. Це зайняло в мене хвилин десять, щоправда, я не дуже поспішав. Потім повернувся додому з пристроєм і сказав, що він готовий. Татусь сказав мені заткнутися.
Що ж, я сів і почав роздивлятися пристрій, а на душі в мене було неспокійно. Так чи йнак, а справа була в Єнсі. Нарешті я помітив, що він забув свій старий журнал, тож я його взяв і став читати оповідання під картинкою, намагаючись щось зрозуміти. Та де там.
В оповіданні йшлося про якихось ненормальних горян, які вміли літати. Це був не фокус, але я не міг второпати жартує автор чи ні. По-моєму, люди й так достатньо кумедні, навіть якщо їх не показувати кумеднішими.
Крім того, до серйозних речей треба ставитися серйозно. За словами перфесора, дуже багато людей вірить в науку й серйозно її сприймає. Коли він говорить про науку, в нього завжди світяться очі. Єдине чим це оповідання було добрим — в ньому не було дівчат. Дівчата змушують мене почуватися якось дивно.
Користі від моїх думок однаково не було, тому я спустився в підвал погратися з малюком. Він вже завеликий для цієї цистерни. Мені він зрадів. Замигав на мене всіма чотирма очками по черзі. Справді гарненький.