подобаються бублики, їх можна одягати на руки, як браслети, мені подобається, коли 'їх
посипають маком, тоді браслети ще кращі. У вівторок я продавала би ковбасу й сир,
найбільше мені подобається рулет, це теж ковбаса, але вона набагато смачніша за інші,
тільки в нашому магазині вона дуже рідко буває. І подобається сир із дірочками, тільки він
теж буває нечасто. У середу я продавала би рибні консерви і якусь іншу рибу. Мені шкода
риби, у неї дуже сумні скляні очі, вона жалібно дивиться, але нічого не може сказати, тому
що вона заморожена. У четвер я продавала би молоко, кефір і ряжанку, мені дуже
подобається, що пляшки накриті різнокольоровими покришечками. Із молоком —
блакитною, із кефіром — червоною, а з ряжанкою — золотою. Іще люди здавали б мені
порожні пляшки, я дивилась би, чи вони добре вимиті. Удома я завжди мию пляшки, Бабуня
потім перевіряє, чи вони чисті. Але мити пляшки мені не дуже подобається. У п'ятницю я
продавала б овочі, картоплю, буряки, моркву й капусту. У мене були б рукавиці, інакше руки
завжди будуть брудні. Іще навколо овочі й дивний запах, якийсь кислий і сумний, хоча не
знаю, чому. У суботу я продавала би пепсі-колу, і обов'язково випивала би сама дві пляшки.
Або навіть три. У мене не було би вихідного дня, так виходить. Бо вихідний день є в усіх, у
тата також. Але думаю, що я змогла би це пережити. Однак моїй вчительці зовсім
необов'язково було дізнаватися про те, що я хочу працювати в магазині. Про це і про будь-
що інше, що буває зі мною насправді. Тому для вчительки я писала, що хочу стати лікарем,
хоча бути лікарем мені ніколи не хотілося і дотепер не хочеться.
А ще я хотіла б обійти всю землю і хотіла би знати, що буде, якщо іти прямо-прямо, не
зупиняючися, то куди можна дійти. Коли я запитую про це в тата, він каже, що якщо іти
прямо-прямо по нашій вулиці, можна дійти до метро. Коли тато так каже, значить, він не в
гуморі.
Здається, про свою країну в школі нам також доводилось писати, мені це було смішно, адже
я слухала радіо свобода разом із татом на кухні і знала, що все насправді зовсім не так, як
нам розповідає вчителька в школі, тільки часом мені ставало сумно, тому що я не могла
написати правди, тому що у школі все було неправдиво, не так, як удома, настільки не так,
що мені здавалося, що я сплю, тому на уроках читання я щипала себе за руку, було боляче, і
я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового
супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після
уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного
синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька
стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно,
коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою.
Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи
ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня
не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді
мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я
виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в
клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново
вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що
тут дітей змушують пити молоко із синькою.
Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні
калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі