Чути було, як вона вхопила наплічник і помчала до дверей, а потім затупотіла східцями, наче той поспіх міг щось змінити в моїй ситуації. Адже я нарешті осягнув усю повноту лиха, що мене спіткало: створити книгу з нічого здавалося мені дуже простим ділом, але тепер, коли я дійшов до краю, коли мені треба було мобілізувати весь свій хист і знову пройти крутий шлях до успіху, я відчував, що не здатен на це. Мене вразила ця дуже поширена серед писак недуга, і ніхто на світі не міг мені допомогти: всі, кому я розповідав про це, запевняли, що це дурня, що таке часто буває, і якщо я не написав роману сьогодні, то завтра неодмінно напишу. Два дні я намагався щось писати, перебравшись до своєї кімнати у батьківському домі, в Ньюарку, тієї самої кімнати, де на мене зійшло натхнення створити перший роман. Але й ця спроба зазнала цілковитого краху, може, тому, що коло мене всі ті дні сиділа матінка, яка вдивлялася в екран ноутбука і весь час повторювала: «Дуже, дуже добре, Маркі».
— Мамо, я ж і рядка не написав, — урешті сказав я.
— Але ж я відчуваю, що все буде добре.
— Мамо, якби ти покинула мене самого…
— Чому це? Може, в тебе болить живіт? Хочеш попукати? То пукай при мені, дитинко. Я твоя мати.
— Ні, мамо, мені не хочеться пукати.
— То, може, ти хочеш їсти? Млинчиків тобі насмажити? Чи вафель? Може, солоного чогось? Яєшні?
— Ні, їсти я не хочу.
— Невже ти справді хочеш, щоб я пішла? Невже натякаєш, що тобі заважає жінка, яка пустила тебе на світ?
— Ні, ти не заважаєш мені, але…
— Але що?
— Нічого, мамо.
— Маркі, тобі треба знайти гарну дівчинку. Гадаєш, я не знаю, що ти порвав з тією телеакторкою? Як же ото її звуть?
— Лідія Ґлур. Але ми з нею й не були разом. Я хочу сказати: то було просто так.
— Просто так, просто так! Таке всі молодики зараз кажуть: усе просто так, а потім у п’ятдесят років вони лисі та без сім’ї.
— А до чого тут лисина, мамо?
— Та ні до чого. От тільки скажи мені: ти вважаєш, нормально, що я дізналася про неї й про тебе з журналу? Хіба хороша дитина робить оце таке? Уяви собі, після твого від’їзду до Флориди пішла я до Шнайґеца — перукаря, а не різника, — аж усі, хто там був, якось підозріло почали зиркати на мене. Питаю, що ж сталося, а пані Берґ, сидячи під сушаркою, показує мені глянсовий часопис, що вона саме читала: і там на світлині ти йдеш вулицею з тією Лідією Ґлур, а заголовок статті волає про те, що ви порвали стосунки. Вся перукарня знала, що ви розбіглися, а я не знала навіть, що ти гуляв із цією дівчиною! Певна річ, мені не хотілося видатися дурепою, тому сказала, що це неабияка красуня і що вона не раз обідала у нас удома.
— Мамо, я не казав тобі про неї, бо там нічого серйозного не було. Розумієш, це було не те.
— Та тобі всі дівчата «не те»! Ти, Маркі, ніяк не можеш зустріти хорошої дівчинки! Гадаєш, ці телеакторки здатні порядкувати в хаті? Уяви собі, вчора я зустріла в супермаркеті пані Емерсон: її донька теж іще не одружена. Для тебе вона буде якраз. І в неї дуже красиві зуби. Хочеш, я запрошу їх у гості?
— Ні, мамо. Мені треба працювати.
І тут у двері подзвонили.
— Мабуть, це вони, — мовила матінка.
— Як це — вони?
— Та пані Емерсон із дочкою. Я запросила їх на чай о четвертій годині. А вже четверта. Хороша жінка — це та жінка, яка завжди приходить вчасно. Правда ж, вони тобі вже подобаються?
— То ти їх запросила на чай? Жени їх під три чорти, мамо! Я бачити їх не хочу! Нехай їм дідько, мені треба написати книжку! Не можу я гратися в гостину, у мене роман у роботі!
— Ох, Маркі, тобі таки треба напитати десь гарну дівчинку. Ти заручишся з нею, а потім і поберетеся. Бо в тебе самі книжки в голові, а щоб оженитися, то нема…
Ніхто не розумів, які високі ставки в цій грі: мені кров із носа треба було створити нову книжку, адже угоду з видавництвом уже укладено. У січні 2008 року Рой Барнаскі, всемогутній директор «Шмід і Гансон», викликав мене до себе у кабінет на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса на Лессінґтон-авеню для серйозної розмови. «То коли ми побачимо ваш новий рукопис, Ґольдмане? — загавкав він. — Ми уклали з вами угоду на п’ять книжок, ви мали взятися до праці якнайшвидше! А ви вже запізнилися з термінами! І з усім запізнилися! Бачили того хлопчину, який видав книжку на Різдво? Він став улюбленцем публіки замість вас! Його агент каже, що в нього майже готовий наступний роман. А у вас? Ми втрачаємо через вас гроші! Схаменіться і беріться до діла. Візьміть себе в руки, напишіть мені добрячу книжку і порятуйте свою шкуру. Даю вам півроку, останній термін — червень». Півроку, щоб написати книгу, коли я вже півтора року не міг нічого видушити з себе. Звісно ж, це було неможливо. І навіть гірше, бо директор, давши мені той термін, і словом не обмовився, що буде, як я з тим не впораюся. Те доручення взяв на себе за два тижні по тому Дуґлас. Під час останньої нашої розмови в моєму помешканні він сказав: «Треба писати, старий, годі вже байдики бити. Ти підписав угоду на п’ять книжок, п’ять! Барнаскі розлючений, у нього вже терпець урвався… Він сказав мені, що дав тобі крайній термін до червня. А знаєш, що буде, як не впораєшся? Вони розірвуть угоду, подадуть на тебе до суду і обдеруть до нитки. Заберуть усі грошенята, твоєму розкішному життю присниться гаплик, ти позбудешся і цього шикарного помешкання, й італійських черевиків, і автомобіля. Вони всю кров із тебе виссуть». Отак я, письменник, якого ще рік тому вважали новою зіркою американської літератури, став найбільшим розчаруванням, найдурнішим телепнем північноамериканського книговидання. І ще один урок: слава — не лише ефемерне явище, вона ще й здатна спричинитися до вкрай сумних наслідків. Увечері, після розмови з Дуґласом, я взяв слухавку і набрав номер єдиного чоловіка, що, як мені здавалося, міг витягти мене з цієї халепи, — Гаррі Квеберта, мого колишнього університетського викладача, який був, зокрема, і одним із найшанованіших і найвідоміших американських авторів, — я дружив з ним уже років із десять, одколи був його студентом в університеті Берроуза, штат Массачусетс.
Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.
— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.
— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?
Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель — це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.
*
До тих подій, що сколихнули всю Америку, про Аврору ніхто й не чув. То було містечко на океанському узбережжі, за годину їзди до кордону з Массачусетсом. На головній вулиці — кінотеатр, із програмою показу, що принаймні на рік відставала від усієї країни, кілька крамниць, пошта, поліційний відділок і жменя ресторанів, поміж якими виділявся «Кларкс», міська історична пам’ятка. Довкруги — мирні затишні квартали дощаних пофарбованих будиночків із полотняними маркізами, черепичними дахами і садочками з ошатно підстриженими моріжками. То була Америка в Америці, де мешканці не замикають дверей на ключ, одна з тих місцин, що існують лише в Новій Англії, де такий супокій охоплює тебе, що здається, ніби ти заховався тут від будь-якого лиха.
Я добре знав Аврору, бо частенько навідувався сюди до Гаррі, ще як був студентом. Він мешкав у розкішному будинку з цегли та сосни, розташованому за містом, біля автостради номер один у напрямку Вермонту, на березі затоки, що на мапах її було позначено як Goose cove[1]. То був письменницький дім, що височів над океаном, з терасою, де так добре було посидіти гожої днини, а східці звідти вели простісінько на пляж. Довкола панував спокій дикої природи: побережний гай, купи валунів і велетенських брил, вогкі зарості папороті й моху, декілька стежин для прогулянок понад берегом. Деколи здавалося, наче ти на краю світу, якби не знав, що до цивілізації всього декілька миль. І легко можна було уявити собі, як старий письменник творить свої шедеври на тій терасі, надихнувшись припливами і вечірнім сонцем.
10 лютого 2008 року я покинув Нью-Йорк у розпалі кризи чистого аркуша. Країна вже нуртувала, готуючись до президентських виборів: за кілька днів до того, у Супер-вівторок (як виняток він припав на лютий, а не на березень, віщуючи неабиякий рік), мандат від республіканців здобув сенатор Маккейн, а в демократів точилася запекла війна між Гілларі Клінтон і Бараком Обамою. Я дістався автівкою до Аврори без жодної зупинки. Снігу було чималенько, і краєвиди, що пропливали повз мене, були білим-білі. Я любив Нью-Гемпшир, любив його супокій, його неозорі ліси, його лісові озера, вкриті лататтям, бо влітку там можна було купатися, а взимку кататися на ковзанах, любив думати, що тут не платять ні податку на прибуток, ні податку з продажу. Я вважав його лібертаріанським штатом, а його гасло, — «Жити вільним або померти», викарбуване на номерах автівок, що обганяли мене, пречудово передавало відчуття свободи, що охоплювало мене кожного разу, як я сюди приїздив. Пам’ятаю, приїхавши до Гаррі того холодного імлистого полудня, я відразу відчув, як мені полегшало на душі. Він чекав мене на ґанку, вбраний у величезну зимову куртку. Я вийшов надвір, він пішов назустріч, поклав долоні мені на плечі й підбадьорливо всміхнувся.
— Що з вами сталося, Маркусе?
— Хтозна, Гаррі…
— Та добре вже, добре… Ви завжди були такий вразливий хлопчина.
Перш ніж я розпакував свої речі, ми посідали у вітальні, щоб трохи побалакати. Він приготував каву. В коминку палахтіло полум’я; в кімнаті було тепло, а крізь величезну шкляну стіну я бачив океан, де шаленів крижаний вітер, а камінні бескиди обліплював мокрий сніг.
— Я вже й забув, як тут гарно, — пробурмотів я.
Гаррі кивнув.
— Ось побачите, любий Маркусе, я подбаю про вас. Ви напишете такий романисько! Не переймайтеся, цих прикрощів зазнають усі письменники.
Він мав такий знайомий спокійний і переконливий вигляд. Я ніколи не сумнівався в ньому: харизматичний, упевнений в собі, він самою вже присутністю випромінював авторитет. Йому йшов шістдесят сьомий рік, він був гарний зі своєю сріблястою і бездоганно зачесаною чуприною, широкими плечима і могутньою статурою, що свідчила про тривале захоплення боксом. То був боксер, і завдяки цьому спорту, що в ньому я й сам старанно вправлявся, ми й заприязнилися в університеті Берроуза.
З Гаррі мене поєднували дуже тісні зв’язки, та про це я розкажу згодом. Він увійшов у моє життя 1998 року, коли я вступив до університету Берроуза в Массачусетсі. Тоді мені було двадцять років, а йому п’ятдесят сім. Він уже півтора десятиліття викладав літературу в цьому скромному провінційному закладі, де панувала мирна атмосфера і студенти були чемні та приязні. Доти, як і всі, я знав Гаррі-Квеберта-великого-письменника: в Берроузі я зустрів просто-Гаррі, який, попри вікову різницю, став одним із моїх найближчих друзів і навчив мене, як бути письменником. Сам він здобув визнання у середині 70-х років, коли його другу книжку, «Початки зла», продали накладом п’ятнадцять мільйонів примірників, і він здобув за неї Booker Prize і National Book Award[2], дві найпрестижніші літературні премії країни. Відтоді його регулярно видавали, він вів популярну щомісячну рубрику в «Бостон Ґлоуб». Був однією з найвизначніших постатей американської інтелігенції: виступав із численними лекціями, його часто запрошували на чільні культурні заходи, дослухалися його думки про політичні події. Дуже шанований чоловік, гордість усієї країни, найкраще, що могла породити Америка. Приїхавши погостювати у нього декілька тижнів, я сподівався, що він знову оберне мене на письменника і навчить долати кризу чистого аркуша. Проте мусив визнати: хоч Гаррі й погоджувався, що становище моє досить складне, та ненормальним він його не вважав. «У письменників трапляються такі діри, це належить до ризиків нашої професії, — пояснив він мені. — Беріться до праці й побачите: попустить». Він влаштував мене у своєму кабінеті на першому поверсі, де написав усі свої книжки, зокрема і «Початки зла». Я годинами сидів там, намагаючись і собі щось написати, натомість лише й дивився на океан і сніг, що сіявся за вікном. Коли Гаррі приносив мені каву чи щось попоїсти і бачив моє засмучене лице, то намагався підбадьорити. Якось уранці він врешті сказав:
— Не робіть такого сумного обличчя, Маркусе, бо здається, наче ви помираєте.
— Та я вже на межі…
— Ох, потерпайте за долю всього світу, за іракську кризу, лише не за цю нікчемну писанину… зарано іще нею перейматися. Знаєте, ви мене засмутили: корчите ці гримаси, бо не можете трьох рядків стулити. Подивіться на цю справу прямо: ви написали пречудову книжку, забагатіли й уславилися, а з другою книжкою у вас трохи не клеїться, голова не варить. Нема чого тут ані тривожитись, ані дивуватися…
— А у вас… у вас такої проблеми не виникало?
Він дзвінко зареготав.
— Страху чистого аркуша? Жартуєте? Бідолашний мій друже, ця проблема поставала у мене так часто, що ви й уявити не можете!
— Мій видавець каже, що як я не напишу цієї книжки, то мені клямка.
— Знаєте, хто такий видавець? Це письменник-невдаха, в якого проте є грошовитий татусь, щоб присвоювати чужі таланти. Ось побачите, Маркусе, незабаром усе стане на свої місця. На вас чекає чудова кар’єра. Перша ваша книжка була захоплива, друга буде ще краща. Не переймайтеся, я допоможу вам знайти натхнення.
Не скажу, що проживання в Аврорі повернуло натхнення, та воно дуже добре на мене вплинуло. Та й на Гаррі, як я знаю, теж: у нього не було ні родини, ні особливих розваг, тож удвох ми почувалися щасливо, навіть більше, то були останні наші щасливі дні. Ми довго гуляли берегом моря, слухали класичні опери, каталися на лижах, відвідували місцеві культурні заходи і нишпорили супермаркетами у пошуках малесеньких коктейльних сосисок, що прибуток від них ішов ветеранам американської армії, — Гаррі страшенно полюбляв ті сосиски і казав, що лише заради них варто було вторгнутися в Ірак. Ще ми частенько ходили снідати до «Кларксу», пили там каву пополудні, одне слово, тішилися життям, як ото тоді, коли я ще був студентом. Усі в Аврорі знали і поважали Гаррі, а віднедавна й мене. Найдужче заприязнився я з господинею «Кларксу» Дженні Довн та бібліотекарем-волонтером, який близько приятелював із Гаррі і часом приїздив увечері до Гусячої бухти хильнути чарчину віскі. Щоранку я ходив до бібліотеки переглянути «Нью-Йорк Таймс». Першого ж дня я побачив, що Ерні Пінкас поставив мою книжку на чільне місце. І з гордістю показав мені на неї.