Олекса Сирота:
Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».
Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його на лінії «око-ствол-ціль» і вже збирався клацнути бойком всуху, коли за спиною рипнули двері. Я механічно, не опускаючи зброю, як вовк, усім корпусом — обернувся на звук. Двері миттю і з гуркотом зачинилися, потім тихенько прочинилися на кілька сантиметрів і в щілину встромився чийсь потужний кулак. За мить добірний партизанський мат із того боку уточнив, хто він. І хто я.
Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.
— Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще — у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, — після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці — дупу.
— Це часом не наш замполіт був?
— Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно — дурень.
Я нагострив вуха і попросив:
— Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.
— Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.
Олекса Сирота:
Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:
— А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?
— Справи? Вивчаю.
— Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак — і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.
Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме — не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього — рикошетом у куток — зайнялася корзина зі сміттям.
Знав би де впасти — соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».
Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» — це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку — не те. Скажімо, заґавилася тьотя — і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш — може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу — і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».
До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя — нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, — але все те дрібниці. Бо головне — квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.
І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то — через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.
Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить — гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.
Наш Генерал уважно вислухав потерпілу, вибачився перед нею і навіть, на загальне здивування, відправив її додому своєю службовою «Волгою». Потім викликав оболонських задрипанців і відвів душу. Кажуть, роздовбон був такий, що генеральський кобель-вівчар, надресирований не боятись ані ножа, ані ствола, перелякано заповз за шафу і довго відмовлявся звідти вилазити. Охоче вірю. Бо після того, як винуватців реанімували, вмили і відпустили перепісяти, їх спровадили до мене.
Тоді я ще не бив лежачих. А тому був, можна сказати, навіть лагідним. Я посадив усіх трьох попід єдиною незайнятою стінкою, яку прикрашав уже згадуваний портрет Л. І. Брежнєва, і навіть трошки розрадив:
— Я розумію, колеги, що в усіх вас було нелегке дитинство, нестача вітамінів, складні житлові умови, неповні сім'ї…
Колеги дружно засопіли у шість дірок.
— …Крім того, ви не хотіли пити риб'ячий жир, а це згубно вплинуло на ваші «ай-кью». По-нашому — коефіцієнт інтелекту. Що, не зрозуміли? На ваші дурні довбешки вплинуло, цапидла ви кастровані.
— Ну, ви, товаришу старший інспектор, нас розумними словами не діставайте. Ви самі спробуйте, як воно — з одного боку зменшити рівень злочинності, а з другого — збільшити її розкриття. Це ж ні на яку голову не налізе, навіть на цю, котра, як ви сказали, цапову. Якщо її зменшувати, то як же вона збільшиться?!
— Нещастячка ж ви мої районні. Вам у шкільні роки ніколи не загадували таку загадку: «Чим більше з неї береш, тим більшою вона стає»?
Нещастячка навіть сопіти перестали — ступор був повний.
— Так, з вами все ясно. Це, щоб ви знали, яма. Колеги щиро здивувалися, а найсміливіший навіть визнав:
— Ти диви! А воно ж таки так… хто б міг подумати!
— А думати треба. Було б чим. Гар'азд, забезпечте мені краще явку всіх потерпілих.
— А як їхати не захочуть?
— Ну, тоді вам один вихід — паняй до ями.
Всі троє рушили до дверей, а останній на ходу щось шепотів і крутив туди-сюди пальцями. Видно, до нього загадка про яму так і не дійшла.
Скажу чесно — я люблю порпатися у слідчих справах, сидячи за столом. Кидатися, як хлопчик, на місце злочину, не дослухавши, що, де і коли — то не для мене. То для дуже красивих фільмів про радянську міліцію. Що там робити — на місці злочину, коли після самого злочину пройшло кілька днів і всі ймовірні сліди давно вже затоптані, заїжджені, засмічені… і взагалі, все, виявляється не так, не тоді і не на цьому місці.
Розмова з першими двома потерпілими виявилася короткою і стандартною, як під копірку:
— Що у вас відібрали?
— Дублянку і сумку.
— Що було в сумці?
— Документи і гаманець з грішми.
— Скільки грошей?
— Не пам'ятаю. Я, знаєте, дуже злякалася.
— Де ви придбали дублянку?
— У комісійному.
— Чек зберегли?
— Ні, бо не думала, що таке вийде.
— У скільки ви оцінюєте завдану вам шкоду?
— Не знаю. Я злякалася. Я й досі ще не заспокоїлася. Це, напевне, через той наркоз.
— Скільки було нападників?
— Не пам'ятаю. Здається, двоє.
— А той, що ззаду підійшов?
— Ой, тоді троє. Не пам'ятаю… може, вже досить? Я себе погано почуваю… після отого наркозу.
— Розпишіться отут, отут і отут.
Ні в яких комісійних, звичайно, вони нічого не купували. Але кому охота засвітитися співучасником спекулятивної оборудки? А раптом, замість повернути вкрадене, саму під статтю підведуть? У нашій могутній великій державі все можливо.
Скажу по совісті, я покладав надії лише на третю потерпілу. По-перше, її дублянка була пошита з вітчизняної буковинської кози, котра, напевне, так забуцала своїх хазяїв, що вони здерли з неї шкіру і пустили на дефіцит. По-друге, потерпіла була художницею, тому я сподівався, що вона професійно запам'ятала обличчя нападників. Може, ще й намалює по пам'яті — таке бувало. Нарешті, саме ця жінка вчинила ґвалт в кабінеті у Генерала.
Художниця міцно і всерйоз зупинилася десь на межі тридцяти п'яти років і намірялася дожити саме в цій віковій категорії до старості. Треба сказати, це у неї непогано виходило. І лише інша спостережлива жінка чи такий зануда в штанах, як я, зуміли б додивитися, що надмір фарби під очима дами — то не мода така, а старанне маскування зрадливих зморщок.
— Сподіваюсь, шановна, ви все добре пам'ятаєте.
— Нічого я не пам'ятаю.
— Як?!
— По-перше, мене перестріли в прохідняку, де була дуже яскрава лампочка. Вони вийшли так, що добре бачили мене, а я розрізнила самі лише силуети. А по-друге, ота гидота — ну, котрою вони змочили ганчірку — вона мені не по памороках, а по очах вдарила одразу. Сльози полилися, як від нарізаної цибулі. І потім, все це було блискавично. Не встигла прийти до тями — їх уже нема. І дублянки, і сумки… стою, сльози течуть, колготки мокрі, в туфлях хлюпає. Суцільний тобі Рєпін, картина «Не ждали».
— Ви що, ненароком в калюжу вступили?
На моє щастя, в кабінеті на цей момент не було трьох оболонських нещастячок. Вони б мали повну моральну сатисфакцію від того, що одержав я.
— Калюжу? Вступила? Ні, я її зробила, як тільки збагнула, що мене грабують. А чого це ви почервоніли? Можна подумати, що з вами в дитинстві такого не траплялося.
Вона навіть зірвалася на рівні:
— Ви ж не уявляєте, у що мені ця дублянка обійшлась! Я через неї з половиною нашої секції горщики побила.
— Якої секції? Ви ж художниця, а не спортсменка.
— Так ото ж, художниця. Член Спілки художників УРСР. Там у заяві написано! А наша Спілка ділиться на секції: графіки, скульптури, живопису…
— А щодо горщиків — так чого це ви?
— Як чого? Ви хіба не знаєте? Ми ж не міліція, нам двічі на місяць зарплату ніхто не платить. Що заробив, те маєш. Не заробив — нічого не маєш.
А замовлення на базарі не купиш. Його через правління Спілки розподіляють, а потім через керівництво секції.
До мене почала доходити вся ота мистецька арифметика. Потерпіла, напевне, одержала непогане замовлення, бо її дублянка, хоч і вітчизняна, але мінімум на півтисячі карбованців тягла.
— То, звичайно, прикро, що у вас конфлікт з половиною секції. Проте, сподіваюсь, друга половина — нормальні люди?
— Про що ви говорите? З вашими «нормальними» я погавкалася, ще коли вступала у Спілку. Зняли, бачите, ґвалт, що я для протекції з усім правлінням переспала. А я їм у відповідь: брехня! По-перше, не з усім правлінням, бо з Тетяною Яблонською і Надею Кальченко я не спала. У нас трьох, хвалити Бога, нормальна сексуальна орієнтація, не те що у декого з присутніх. А по-друге, як може комусь і колись давала, то виключно у студентські роки. І тільки в силу гострої виробничої необхідності. Бо у мене, знову ж таки, на відміну від декого з присутніх, тато з мамою не заслужені діячі мистецтв і навіть не кандидати мистецтвознавства. Тому моє дитинство пройшло на хуторі Причепівка поміж кропиви, будяків і кози з козенятами. Відтак — підробляла натурницею, доки вчилася. У наших видатних, визначних і відомих. Прізвищ називати не буду, ви їх і так добре знаєте. А якщо з ким щось і було, так культурно і естетично. І в майстерні, а не в Піонерському парку на лавці, як у декого з присутніх.
Абзац! Я роззявив рота і застиг, як армійський старшина, котрий під час виконання державного гімну випадково помітив, що у нього розстібнута ширінка.