Розгублена Валерія присіла навпочіпки перед дідом і взяла його за руку.
– Дідусю! Ти мене чуєш? Це я – твоя Лера! – Вона посмикала його за руку, але дід уже навіть не поглянув на неї.
– Пантелеймоне, ну озвися хоч до своєї коханої онуки! Чи ти зовсім втратив усі почуття? – крикнула Валерія Миколаївна, але і це не подіяло на сивочолого художника, котрий невідривно дивився на свою картину.
– Хіба не можна нічого з ним зробити, аби вивести його з цього стану? Ти ж умієш, бабусю! Ти ж іншим допомагаєш! – трохи не заплакала Валерія, благально дивлячись на спохмурнілу родичку.
– Іншим – можу. Йому – ні. Це щось невідоме для мене, нез'ясоване. Раніше такого з ним не було. А тепер ось сталося. Він навіть не розмовляє зі мною, то що я можу тут вдіяти? – прикро похитала головою Валерія Миколаївна і пішла з хати на двір.
Валерія, постоявши ще кілька хвилин біля діда, також сумно вийшла з кімнати. А от Антон не зміг зробити і кроку, бо щось підсвідомо змусило його залишитися на місці і спостерігати за цим старим художником. Він ще раз обвів поглядом його картини, які, здається, були тут всюди. І раптом йому здалося, що він побачив на цих полотнах щось до болю знайоме, щось таке, від чого йому зробилося якось моторошно і незатишно. Червоно-чорно-оранжева палітра дідових картин одразу зачіпала за душу, давила на мозок, змушувала відчуття озиватися невідомою музикою, цілою симфонією нетутешніх голосів і мелодій, серед яких виразно проступав тужливий стугін церковних дзвонів. Він став особливо розбірливим, коли його погляд знову торкнувся картини, на яку невідривно дивився сам художник. З неї у саму душу заглядали якісь фантастичні істоти з очима, схожими на далекі, невидимі звідси зорі, а свідомість одразу губилася в цих густих фарбах і самотньо блукала дивовижними, ніколи раніше не баченими пейзажами якихось потойбічних місцевостей. Усе це утворювало дивну атмосферу похмурої загадковості, від чого шкіра вкривалася мільйонами неприємних кусючих мурашок, а нутрощі проймав морозяний дрож.
Антон поспішив вийти з хати на двір, аби ковтнути свіжого повітря і перевести подих. Жінок у саду вже не було, напевно, вони повернулися до будинку. Постоявши трохи на ґанку, він загріб долонею з поруччя жменю яскраво-білого снігу й обтер ним палаюче обличчя.
– Ви чули коли-небудь подзвін з-під води? – раптом пролунав позаду нього хрипкий чоловічий голос.
Антон здригнувся від несподіванки і різко, аж до болю в спині, обернувся назад. У дверях хати стояв дід і дивився кудись поверх Антона.
– Я його зараз малюю – той страшний подзвін з-під води, яким земля наша благає людей про допомогу. Я слухаю його щодня, коли дивлюся на ту картину… Щодня і щоночі, щодня і щоночі! А ви чули його коли-небудь? – спитав дід і перевів холодний відсторонений погляд блискучих блакитних очей на Антона.
– Чув, – ледь вичавив із себе Антон, мліючи від якогось підсвідомого страху перед цим незвичайним сільським художником.
– Йди за мною, – наказав йому дід і побрів по ледь притоптаному снігу кудись за хату. Антон зі здивуванням помітив, що дід так і залишився босим.
Мов прив'язаний, Антон слухняно рушив за ним, вгрузаючи в слідах босих ніг цього дивного діда, які від морозу одразу вкривалися кіркою хрусткого льоду. Прямо за хатою він побачив стару криницю, закриту дерев'яною накривкою і зв'язану навхрест великим ланцюгом. Дід зняв з шиї великого ключа і відкрив замок, яким тримався ланцюг, а потім з тріскотом відірвав примерзлу до колодязя накривку. Жестом покликавши Антона підійти ближче, дід схилив голову над чорним проваллям криниці і почав до чогось напружено дослухатися. Антон зробив те ж саме, і невдовзі його вухо вловило ледь чутний подзвін, який ніби линув з дна цієї старезної криниці.
– Чуєш? Ото воно й є – благання землі про порятунок. Це її поминальний плач, її останнє голосіння. Бо скоро надійде кінець усьому, дуже скоро! – І дід знову уважно послухав примерзлу тишу над колодязем.
Антон, наче підкошений, сів на сніг, обіпершись спиною на криницю, і закрив обличчя руками. Його трусило і кидало в різні боки, а мозок, здається, мав ось-ось вибухнути, розірватися на мільйони шматків, розлетітися на сотні кілометрів довкола. Він нічого більше не чув, окрім цього страхітливого, жаского, апокаліптичного подзвону з-під води. Але він більше не міг його чути, не мав ніяких сил, він більше не міг…
24
…Навколо кружляли лише червоні, чорні та оранжеві кольори, перетворюючись то на велетенських метеликів з могутніми прозорими крилами, що повільно ширяли над землею, то на летючі вітрильники, які, назавжди прощаючись із землею, відпливали у невідому туманну далечінь. Коли з'являлися метелики, вони одразу здіймали над землею цілі хмари листя, трави і квітів, і від цього все довкола насичувалося гарячими ароматами садів, лісів, гір та лугів. Увесь світ заливало приємним теплом і невимовною легкістю, все коливалося і повільно пливло кудись у строкату невідомість, туди, де було добре і спокійно. А потім великі вітрильники раптом здіймали високі хвилі крижаної океанської води, і вона зі страшним гуркотом накочувала на всесвіт, заливала все довкруги, перетворювала на суцільний лід. І з темряви, з непроникного чорного кольору, випірнало і дивилося незмигно, впритул, у самі очі страшне потойбічне чудовисько, дихаючи в обличчя гарячим вітром пустелі, і враз не ставало повітря, не вистачало кисню, зупинялося дихання і разом з ним – серцебиття. Чудовисько хапало за горло, давило, стискало, вбивало. І не було в світі сили, здатної його побороти…
«…Нічого, вилікуємо! І не таких ставили на ноги. Зараз примочок нароблю, відварів наготую, розітремо його, напоїмо…»
…Інколи відразливе чудовисько послаблювало свою металеву хватку, відпускало волохаті лапи з горла, відступало убік, і тоді дихання ненадовго поверталося, а серцебиття знову пробивалося крізь щільну смертельну тишу, віднаходило свій звичний ритм, змушувало кров знову зігрівати весь простір довкола…
«…Це гарячка в нього. Перемерз або перенервував. Нічого, за кілька днів уже бігатиме! Минеться…»
…Червоно-чорно-оранжева реальність підступала зусібіч, і не було ніякого просвітлення, ніякого спасіння від неї. Вже не ширяли над землею великі метелики, не відпливали удалечінь крилаті кораблі, не спалахувало над обрієм рятівне світло. Лише морок, темінь, порожнеча і суцільний жах навколо. І нічого більше, нічого більше…
«…Я таких відварів приготувала, що проженуть будь-яку лихоманку. Вже скоро він підніметься, ось побачиш. Допоможи мені краще натерти на порох он ті трави…»
…Тільки цей нав'язливий, липкий, усюдисущий подзвін, що виїдає душу, висушує свідомість, висмоктує сили, позбавляє бажань і прагнень. Тільки він, і більше ніякого іншого звуку. Тільки цей страшний подзвін! І вода, вода, вода довкола. Як же його припинити, заглушити? Невже немає ніяких можливостей це скінчити, обірвати? Хто зможе перекричати цей подзвін, хто?!!!..
«…Не розбереш, що він там бурмоче? Може, хоче тебе покликати чи щось важливе сказати? Ану підійди ближче, послухай…»
…З-під чорної, непроникної води повільно виринає її обличчя. Оксана. Це вона. її посмішку неможливо сплутати ні з ким іншим і ні з чим більше у світі. її посмішка – це світло, це сонце, це промінь, який розбиває темряву і назавжди освітлює ворожий простір довкола. Вона прийшла, аби забрати його до себе. Туди, де завжди сяє яскраве сонце і немає мороку, де тепло і затишно… Ні… Ні… Ні! Вона забере його туди, звідки лине цей жаский подзвін. Це її самотня душа дзвонить у ці велетенські дзвони, аби він почув її, аби ніколи не забував і завжди пам'ятав про неї. І, можливо, там, на дні, цей подзвін не такий уже й жаский та неприємний? Можливо, там їм буде так добре, як ніколи раніше не було в цьому житті? Оксано! Оксано! Не кидай мене тут самого! Куди ж ти знову втікаєш від мене? Оксано!..
«…Хто така ця Оксана, ти знаєш?… Колишня дівчина, що померла?… Бідний хлопець, він усе ще кохає її. Як і ти свого Сергія. Я все бачу, доцю, все відчуваю. Нічого, терпіть, цей біль рано чи пізно мине. Я знаю, що кажу. Лише витерпіть, і потім стане легше. Час усе вилікує, це відомо… Ти тільки не ображайся на нього, що він пам'ятає цю свою Оксану. І не ображай його. І все мине – ось побачиш!..»
…Червоно-чорно-оранжевий світ потроху зблід і відступив. З-за темного обрію обережно визирнуло сонечко. Хмари навколо розчинилися і поступово остаточно зникли. Серцебиття відновилося. Кров знову зігріває свій законний простір. Свідомість і відчуття повертаються. Тіло наповнюється теплом. Уже знову відчуваються руки і ноги – ними можна рухати, хапатися, тримати. Повітря чудово пахне травами, квітами, лісом, і… Валерія?…
– Ну ось, йому вже краще. Я ж казала, що все буде гаразд. Здається, він тебе кличе, – сказала Валерія Миколаївна і, взявши зі столу великий тазик з розчином для примочок, вийшла з кімнати.
Валерія нахилилася над Антоном, що лежав у ліжку, закутаний у кілька вовняних ковдр, узяла за руку і ласкаво посміхнулася до нього.
– Що це зі мною? – прошепотів Антон, дивуючись, як до невпізнання змінився й охляв його голос.
– Ти хворів і весь цей час пролежав у лихоманці. Напевно, ще у Києві підхопив грип або якусь іншу заразу. Коли ми з бабусею облишили тебе з дідусем у його майстерні, ти довго не з'являвся. Ми вже почали хвилюватися, пішли тебе шукати і знайшли в хаті у діда, на канапі. Ти лежав знепритомнілий і сильно хрипів. Від діда ми так і не довідалося, що з тобою сталося. Потім перенесли тебе сюди, і баба Лєра почала тебе лікувати своїми настоянками та розтирками. Вона ж у мене відома на весь район знахарка! Ми тебе розтирали, ставили компреси і примочки, напували зіллям з різних трав і квітів. І ось ти вже прийшов до тями.
– Скільки часу я пролежав? – спитав Антон, намагаючись підвестися.
– Ти був у лихоманці майже дві доби. Бабуся каже, що якби ми були у місті, ти б більше тижня прохворів. А так вона тебе швидко вилікувала.
– Дві доби? А як же Новий рік? – підхопився і сів на ліжку Антон.
– Так ось якраз сьогодні і Новий рік… Уже за три години, – посміхнулася Валерія, продовжуючи тримати Антона за руку.
– Так потрібно ж цей… Приготуватися, накрити щось на стіл… Як же ми?
– Не хвилюйся. Все буде. Аби лише ти підвівся і знову став здоровий.
– Я вже здоровий! Хіба не бачиш? – Антон підвівся на ноги, але одразу ж сів на ліжко, бо був ще заслабкий.
– Тобі потрібно ще трохи полежати. А відзначити свято ми ще встигнемо, не хвилюйся!
– А я уві сні нічого такого… не згадував? Ну… не марив?
– Марив. Кликав Оксану. Щось промовляв про подзвін, який ти постійно чув.
– Вибач… Ну, ти розумієш, за що…
– Не треба вибачатися, Антоне. Я все розумію. І ми вже розмовляли на цю тему. Давай краще попий ще оцієї настоянки, – Валерія простягла йому чашку з паруючим напоєм, і Антон жадібно випив його до дна, не зважаючи на гіркий присмак.
Незабаром до кімнати увійшла усміхнена Валерія Миколаївна і приклала до Антонового чола свою прохолодну руку. І тут він помітив, що за спиною жінки боязко переминався з ноги на ногу її чоловік, дивний художник Пантелеймон Захарович, одягнутий по-сільському святково і просто. Спіймавши погляд Антона, дід широко розкрив свої виразні блакитні очі й непомітно посміхнувся в довгу сиву бороду, що спускалася аж до самих грудей…
25
Вони тихо зустріли прихід Нового року, побажавши одне одному всього того, що зазвичай люди бажають у такі свята. Антон навіть випив з усіма келих шампанського і трохи попоїв, відчуваючи, що сили поступово повертаються до нього. За кілька хвилин Пантелеймон Захарович підвівся і вийшов у сіни. Повернувшись, він тримав у руках одну зі своїх картин, на якій був зображений їхній будинок весняної пори і квітучий сад за ним. Він простягнув картину Валерії, даючи зрозуміти, що це його новорічний подарунок. Валерія обійняла діда і поцілувала його в щоку. Потім вона витягла з пакета й свої подарунки – набір нових пензлів для Пантелеймона Захаровича і велику квітчасту хустку для Валерії Миколаївни.
Посидівши півгодини за святковим столом, старі пішли спати. Прибравши зі столу, Валерія підсіла ближче до Антона і взяла його за руку.
– А ось і тобі мій новорічний подарунок – аби ти потім завжди згадував мене, дивлячись на цей корабель. І де б ти не був, завжди пам’ятав про мене. – Валерія залишила в руці Антона невелику прозору пляшку, всередині якої красувався старовинний вітрильник.
– Нічого собі! Дякую, Валеріє! А звідки ти знаєш, що мені подобаються старовинні кораблі? – щиро здивувався Антон.
– Мабуть, відчула. Тобі справді подобається мій подарунок?
– Так, дуже подобається! Я ще в дитинстві мріяв про такий корабель у пляшці, але тоді такі речі у нас не продавалися!
– Ну ось, я рада, що мені вдалося тобі догодити!
Антон підійшов до свого пальта, дістав з внутрішньої кишені маленьку коробочку і простягнув її Валерії. У коробочці був невеличкий золотий хрестик з ланцюжком.
– А це тобі від мене! – І Антон обережно поцілував Валерію в щічку.
Вона довго роздивлялася хрестик, але надягти його все-таки не наважилася. Склавши подарунок у малесенький пакетик, Валерія сховала його у сумочку. Антон помітив, що вона чомусь трохи спохмурніла.
– Антоне, я не знаю, що буде далі з нами. Запросивши тебе сюди, я думала, що ми зможемо познайомитися ближче, довідатися одне про одного багато нового і якось налагодити наші стосунки. Але поки ти хворів і лежав у гарячці, я багато всього передумала. І знаєш, я дійшла висновку, що нам не варто поглиблювати наші теперішні стосунки. Вибач, але я поки що не можу піти на цей крок. Ти дуже гарна людина, надійний друг і прекрасний чоловік. І, можливо, у нас би щось і вийшло, але не зараз. Уся справа в мені. Я просто іще не готова. Надто мало часу минуло з того дня, як загинув Сергій. І я досі не отямилася. Ти тільки не ображайся, але поки що я хочу, аби все залишилося так, як є. – Валерія закрила обличчя руками і затихла.
– Що ж… Чесно кажучи, я очікував цієї розмови, – спокійно мовив Антон. – Можливо, ти маєш рацію, і ми надто поспішаємо. Інколи мені здається, що ти мені дуже подобаєшся, і ми могли б зустрічатися, жити разом, будувати плани на майбутнє. А інколи я навіть ненавиджу себе за те, що дозволяю собі спілкуватися з тобою, що на щось там сподіваюся і про щось таке думаю. Дійсно, минуло занадто мало часу… І я не буду тебе обманювати і скажу відверто – я кохаю лише Оксану. Ця рана досі відкрита. І я не знаю, чи зможу колись когось покохати так, як її. Бо вона була… і є для мене всім на світі! її ніхто не замінить, навіть якщо я б того дуже захотів… Тому я погоджуюся з тобою, що нам не потрібно форсувати наші стосунки. Хай буде як буде… Але я хочу, аби ти знала – мені з тобою добре, – Антон намагався ще раз поцілувати Валерію, але вона відхилилась убік і відвернулась. У кімнаті запала важка тиша.
– Я з тих пір часто думала про смерть. І навіть хотіла вмерти сама. Думала, що таким чином з'єднаюся з ним, – нарешті тихо мовила Валерія, низько схиливши голову. – Вмерти – було єдиним моїм бажанням усі ці довгі місяці після загибелі Сергія. Я не знала, що мені робити і як жити далі самій, без нього. Мені здавалося, що моя смерть усе виправить або, принаймні, припинить цей нестерпний біль. Я і так перестала існувати, то навіщо мені було жити далі? Що мене чекало в майбутньому? Суцільний жах і морок. І я б, напевно, наклала на себе руки, якби не віра в Бога. До цього я навіть не замислювалася над тим, є Він чи ні. А потім, після втрати Сергія, мені більше не було за що вхопитися, окрім віри. І ще мені допомогли заняття у Олега Петровича. Тепер я вже не хочу вмерти так, як раніше, бо шукаю новий смисл свого життя. І хай я поки що його не знайшла, але тепер віра зігріває мою душу, так, як раніше зігрівала любов. Я хочу розібратися в собі, зрозуміти, навіщо Він дав мені всі ці випробування. Адже напевно і в цьому був свій сенс і своє значення. Я знаю, що для того, аби зрозуміти все це, потрібен певний час. І я жду, бо мені більше нічого зараз не залишається, – Валерія обережно поглянула на Антона, який стояв у кутку кімнати.
– А навіщо тобі розбиратися в усьому цьому? Ти не думала, що все вже давно кимось вирішено за нас? Інколи мені здається, що я лише манекен, пішак у якійсь незрозумілій для мене чужій грі. І як би я не намагався щось змінити в своєму житті, що б не робив – усе все одно буде так, як потрібно цьому гравцю, що рухає нами. А кінець цієї гри один у всіх – смерть. Що це таке – перехід в інший стан, логічне закінчення функціонування твого тіла, єства і сутності чи підсумок твоєї місії на землі? Я ніколи раніше не думав над цим, але зараз мені здається, що я нарешті все зрозумів. Смерть – це єдиний можливий результат нашого життя. І нічого іншого з нами не буде, окрім цього. А найстрашніше, що цей кінець може статися раптом, неочікувано, незаплановано, нагло. То навіщо тоді нам дано саме життя, якщо ми не маємо можливості як слід приготуватися до закономірного кінця, підбити якісь підсумки, розікласти все по поличках і розрахуватися за всіма рахунками? Який тоді в цьому сенс? І я дійшов висновку, що смерть – це не логічний фінал, а всього лише випадок. Тільки з одними це стається раніше, а з іншими – пізніше. Безглуздий, наглий випадок, ось і все. Бо як іще пояснити смерть моєї Оксани? Вона ж іще як слід нічого не встигла зробити у своєму короткому житті. Які можуть бути підсумки, яка може бути логіка, яка тут місія? Раптом умерла – і все. Ніяких пояснень, ніякої філософії! І від цього мені іще страшніше. Бо завтра це ж саме може трапитися зі мною, з тобою, з братом, з друзями, з ким завгодно! То який же тоді смисл нашого життя? Чекати щодня смерті? Чи взагалі відморозитись і не думати про це? Жити, як прийдеться, ні над чим не заморочуватися і не будувати ніяких планів, оскільки все це даремно? Типу чому бути – того не минути? Так навіщо тоді взагалі таке життя? Я не розумію. Я вже нічого не розумію. – Антон присів поруч з Валерією і подивився прямо їй у вічі.