– Ти говориш так, як говорять розгублені діти, коли не можуть знайти відповідей на свої численні питання, – спокійно відказала вона.
– А я і не можу знайти відповіді! Не можу! Чому цей клятий випадок забрав у мене Оксану? Ти можеш відповісти на це питання?
– Ні. Але тепер я напевно знаю, що нічого так просто не відбувається в нашому житті. І на все є воля Божа.
– Значить, це Він так вирішив – забрати в мене єдине, що я любив на цьому світі?
– Антоне, я не можу відповідати на такі серйозні питання. Я сама шукаю відповідей і пояснень. І поки що я не знайшла остаточно. Та я впевнена, що рано чи пізно кожен з нас зрозуміє Його промисел. І ти теж зрозумієш. Але треба почекати, і Він неодмінно дасть нам знак.
– Ти така впевнена! Ну то чекай знаків, а мені вони непотрібні! Нема ніякого сенсу ні в чому. Все одно випадок зруйнує всі наші плани і зупинить усі пошуки смислів. І що тоді? Вічна порожнеча і темрява? Я не хочу так! Не хочу! Я бажаю кудись утекти від цього страшного знаття, кудись туди, де немає смерті. Я не хочу більше нікого втрачати, я просто не переживу іще однієї такої втрати! Але куди втечеш? Куди?!! Вона скрізь, вона всюди, і немає порятунку від неї. Куди б ми не заховалися – нас усюди супроводжуватиме смерть, і лише вона.
– А як же любов? – спитала Валерія, благально поглянувши на Антона.
– Любов?… – Він на мить знітився, але одразу ж спалахнув з новою силою. – Любов також смертна, як і ми. Вона живе лише доти, доки живемо ми. І вмирає разом з нами… А то і набагато раніше за нас.
– Але ж Господь дав нам любов, аби ми відчували повноту справжнього життя! Це і є отой сенс, про який ми говорили. Хто любить, той живе по-справжньому.
– І все одно помре, теж по-справжньому… А що робити нам з тобою, коли тих, кого ми любимо, забрала смерть? Який тоді в цьому сенс? Страждання замість любові? Не розумію.
– Напевно, така була Його воля, і ми тут нічого не вдіємо. Нам залишається лише змиритися… І чекати.
– Чого чекати? Смерті хіба? – хмикнув Антон.
– Ні… Чекати, коли Він знову осяє нас любов'ю. – Валерія повільно повернула голову в бік Антона і звела на нього очі, в яких колихалися важкі сльози.
– Що ж, будемо чекати. Іншого вибору в нас немає. Хіба що припинити всі очікування і вмерти самим… Хіба що так. – Антон схопив своє пальто і вийшов з кімнати.
– Ти куди? Не виходь з хати, ти ж хворий! – почув він позаду голос Валерії.
– Піду покурю надворі, – уже в дверях озвався Антон і, вийшовши на вулицю, попрямував повз притихлий нічний сад на вогник майстерні діда Пантелеймона, який мерехтливо блимав крізь віття засніжених дерев.
Дід сидів біля своєї нової картини й обережно водив пензлем по її поверхні. Він навіть не обернувся до Антона, коли той зайшов до приміщення. Тихо сівши в кутку на триногу розгойдану табуретку, Антон почав спостерігати за роботою старого майстра. Той, і далі не помічаючи чиюсь присутність, продовжував накладати широкими мазками на полотно яскраві чорно-червоно-оранжеві фарби. Так минуло кілька хвилин, аж раптом художник перервав мовчання своїм надтріснутим голосом:
– Творчість – це єдине, що відрізняє нас від тварин. Будування затишного життя, заробляння грошей, успішна кар'єра, щаслива сім'я – усе це трапляється і в тваринному світі, але дещо по-іншому, по-звірячому. Тварина також шукає їжу, спить, розмножується, відпочиває, знову шукає їжу і, врешті, вмирає. Як і людина. Але людині дано право і дар творити. І в кожному з нас живе Бог, бо Він створив нас по своєму образу і подобі, отже, і ми всі можемо створювати. Треба лише розпізнати цей дар у собі, почути його. Як той подзвін з-під води.
– А любов хіба не відрізняє нас від тварин? – спитав Антон, здивовано дивлячись на діда, який продовжував незворушно малювати.
– Любов є і у тварин. Причому некорислива, чиста, справжня любов, а не як у людей – егоїстична, заради власного спокою і комфорту. А от творити тварини не можуть. У цьому – вся суть… Любов, навпаки, іноді заважає людям розкрити в собі Божий промисел. Вона засліплює і зачаровує людину. Нам заважають по-справжньому жити наші улюблені речі, місця, звички, кохані люди. Бо вони тримають нас, зосереджують лише на собі, обмежують нашу свободу, позбавляють щоденної новизни, постійного пошуку і радості нових відкриттів, вони не дозволяють пізнавати світ у всій його безкінечній повноті та розмаїтті. Любити – це як мати крила, постійно літати. Але тоді ми позбавлені можливості повзати, плигати, падати, стрибати, стояти на місці. Тоді ми не пізнаємо всього сповна, а лише щасливо вдовольняємося тим, що любимо чи хочемо любити. І не знаємо, що навколо нас безліч нових прекрасних і потворних речей, місць, звичок і людей. Тому коли ми губимо цю нашу любов, життя раптово втрачає свій сенс, світ в одну мить перестає нас цікавити і вражати, й ми більше не відчуваємо радості вільного буття. Любов – то солодкі кайдани, які тримають нас. Позбувшись їх, ми отримаємо чистий, нічим не затьмарений смисл.
– Але тоді ми позбудемося й Божої милості, – пролунав раптом за їх спинами голос Валерії, яка стояла в дверях і вже давно слухала їхню розмову.
Пантелеймон Захарович, нарешті, обернувся до них і вперше за весь час відкрито посміхнувся, розправляючи густу сиву бороду:
– Ні, ми не позбудемося Його милості. Ми отримаємо нову. Не одразу, а поступово, з часом. Але неодмінно. І ви скоро теж це відчуєте, варто трохи почекати. Зовсім трохи.
Вони повернулися до будинку і більше цієї ночі вже ні про що не розмовляли. За вікном на землю обережно падав перший у цьому році сніг. Світ готувався до нового життя, сподіваючись, що в новому році з ним трапляться лише добрі пригоди…
26
Сидячи у зимовій темряві своєї притихлої квартири, Антон безвільно дивився у вікно, куди заглядав, наче підвішений зверху за невидиму нитку, сріблястий місяць. Від розпачу і небажання існувати Антон навіть не міг поворухнути рукою, його сила кудись щезла, витекла крізь очі разом із слізьми, вивітрилася, розвіялася, відлетіла у невідомість. Він почувався знекровленим і розчавленим, ніби на нього одночасно впав і притиснув до землі цілий всесвіт з усіма своїми кометами, метеорами, планетами, чорними дірами і галактиками. Він уже багато годин не міг піднятися навіть з цього крісла, не кажучи вже про те, щоб кудись вийти з дому. Після повернення з села він наче впав у глибокий сон, що тривав кілька діб поспіль, він надовго замовк і принишк, він не міг зібрати докупи ані своїх думок, ані почуттів, ані себе самого. Єдине, що він зараз відчував, – це суцільна, всеохоплююча, безжальна порожнеча, що одночасно запанувала навкруг і всередині нього. Нічого більше не було, тільки тиша. Товста крига тиші, під якою він раптом опинився і в яку спочатку стукав знизу в надії бути почутим, а потім припинив, зрозумівши всю свою нікчемність і непотрібність, усю марноту будь-яких спроб вирватися звідси, з-під цієї незламної криги. Він змирився і в одну мить перестав існувати. Він змалів і зник з людської мапи назавжди…
Раптом цю мертву тишу розірвав дзвоник у двері. Антон ніяк не зреагував, навіть не поворухнув бровою. Дзвоник настирливо повторився, ще і ще раз. А ще за мить він почув з-за дверей голос Валерії:
– Антоне, відчини, я знаю, що ти вдома! Це Валерія!
Він повільно випірнув зі свого глибокого забуття, здивовано обвівши поглядом кімнату… Валерія тут? Чому? Навіщо? Як вона знайшла мою адресу?
– Антоне, відчини двері, благаю! – знову долинув її голос, який змусив Антона піднятися з крісла і над силу дошкандибати до вхідних дверей. Відкривши їх, він побачив на порозі її – розхристану, заплакану, з очима, що блищали, наче у лихоманці, з волоссям, в якому ще ворушився неспокійний січневий вітер. Вона майже впала у його обійми, так що він поточився й обіперся спиною об стіну. Вона плакала й одночасно цілувала його в губи, в чоло, у підборіддя, в очі, скрізь. Він ошелешено дивився на неї і не знав, що робити далі. Його руки безвільно бовталися вздовж тіла, не наважуючись обійняти цю несподівану жінку, а мозок відмовлявся розуміти, що зараз відбувається.
Валерія сама підказала їхні подальші дії, одним рухом заштовхнувши їх обох до темної кімнати, при цьому не перестаючи прямо на ходу цілувати і роздягати Антона. Вони впали на вже багато діб не застелене ліжко, і товста крига тиші, нарешті, скресла, тріснула, розкололася, розсипалася на тисячі уламків, випустивши назовні давно тамований крик любові…
27
Сніжний ранок боязко й обережно заглядав до кімнати, де спали вони. Він не знав, що може побачити там – два тіла, що ощасливили одне одного коханням, чи два тіла, які розпрощалися зі щастям назавжди. Та вони й самі не знали, що сталося з ними учора – чи то вибухнула і щезла назавжди під напором довго стримуваної любові їхня самотність, чи то ця підступна і зла дама знову обманула їх обох, на мить подарувавши неіснуючу надію, а насправді – лише її примарну оболонку. Вони не знали, що було вчора і що буде завтра. Вони не думали ні про що й ні на що не сподівалися, не хотіли і не прагли, вони просто були зараз разом…
– Я хочу сьогодні відвідати обитель. Підеш зі мною? – раптом спитала Валерія, дивлячись благально на Антона.
– Обитель? Дивно. Ти не казала раніше, що полюбляєш ходити по таких місцях… А в яку саме обитель ти хочеш піти?
– Мені дуже затишно і тепло на душі у Фролівському монастирі. Я була там кілька разів після смерті Сергія… І позавчора була, на Різдво, тільки тобі не казала про це. А сьогодні хочу піти туди ще раз, уже з тобою. Будь ласка!
– Звичайно, підемо! Я хоч і скептик у цьому ділі, але з тобою піду, – сказав Антон, вже одягаючи сорочку і джинси.
Приблизно за годину вони, ловлячи губами великі поодинокі сніжинки, що кружляли в повітрі у веселому небесному танку, вийшли з метро на Контрактовій площі. Піднялися вверх Фролівською вулицею до бокового проходу, замальованого кольоровими графіті, пройшлися повз похилені й непривітні побутові приміщення і задвірки, завалені купами якихось порожніх ящиків, бідонів та будівельного сміття. Далі вони проминули похмурий закинутий храм, що за радянських часів був перебудований під фабрику, а тепер, напевно, відроджувався, але якось повільно і з ускладненнями, як і все у цій країні, що стосується духовності.
Нарешті, вони вийшли на подвір'я монастиря, і Валерія зупинилася біля джерела, що струменіло з-під землі в кількох кроках від головного храму обителі. Біля нього скупчилося кілька розчервонілих мужичків з п'ятилітровими порожніми баклажками – жива черга по святу воду.
– Давай поп'ємо й умиємося цією водою. Кажуть, вона допомагає від різних хвороб і підтримує духовну силу, – сказала Валерія, стаючи до черги.
– Будь ласка, якщо ви просто попити – то беріть! А то ми багато набираємо, тож будемо довгенько тут стояти! – запропонував їм підійти до джерела один з мужичків у старому коричневому кожусі.
– Ох, і добра ж ця водичка! Я щодня приїжджаю сюди аж з Оболоні по неї – набираю повен багажник машини. Ми готуємо на ній чай, каву, борщ і вмиваємося, і голову миємо, все робимо! Вода просто цілюща! – озвався інший чоловік у великій баранячій шапці.
Валерія нахилилася над джерелом і підставила долоні під струмінь крижаної води, яка вмить розлетілася довкола неї яскравими бризками, в кожній з яких причаїлося маленьке сонце, що втекло з неба і сховалося у цьому джерелі.
– Так-так! Цілком з вами згоден! – відповів чоловік у кожусі. – Я також щодня ходжу по цю воду з Подолу. В мене теща як одного разу сказала – питиму лише фролівську водичку, так з тих пір уся родина тільки цю воду і споживає. Доводиться ходити аж сюди. Зате яка вода – суцільне здоров'я і благодать!
Попивши і вмившись, Валерія набрала води у маленьку пляшечку, яку захопила з собою. Наступним до джерела нахилився Антон. Холодна, аж колюча вода обпекла руки і щоки, влилася справжнім льодовим водоспадом у його нутрощі, насичуючи тіло й душу несподіваною силою. Не зважаючи на доволі відчутний мороз, Антон умився цією водою по саму шию і відскочив убік, аби відхекатись та розплющити очі.
– Боже, як добре! – все, що зміг він проказати після цієї освіжаючої процедури.
– От бачиш! Я ж казала, що це джерело особливе! Після нього відчуваєш, ніби помолодшав на кілька років, – озвалася Валерія, радісно посміхаючись Антонові.
Вони зайшли до головного біло-зеленого триглавого монастирського храму, й Антон відразу зрозумів, що на такій службі він опинився уперше в житті. Навколо нього були лише самі жінки, та ще й до того ж – черниці. Біля вівтаря, попід стінами, у бічних нефах, скрізь стояли на колінах ці дивні жінки у грубому чорному одязі, з просвітленими лицями та невловимими, якимись загадково-піднесеними поглядами, що були спрямовані лише до Нього. Навіть спочатку трохи злякавшись такого скупчення чорного кольору і цих суворих на вигляд жінок, Антон зупинився наче вкопаний посеред храму й поспіхом перехрестився. Валерія одразу забула про нього і підійшла до свічників, аби поставити кілька свічок та помолитися. Вона стала на коліна і довго шепотіла щось, розмашисто хрестячись та притискаючи до грудей стиснуті в кулаки долоні.
Залишивши Валерію у храмі, Антон вийшов надвір, з насолодою вдихаючи на повні груди молодий монастирський вітер, що, наче бешкетник, носився невеличким охайним двориком з двоповерховими корпусами келій, храмом-ротондою і завмерлим під блакитним сніжком розарієм посередині. По вузеньких вулицях ходили зосереджені черниці та поодинокі перехожі, що поспішали кудись у своїх вічних справах. Антон неквапом пройшовся вздовж старовинних корпусів, пропустивши поперед себе молоду красиву черницю з великим чорним собакою-водолазом, які обходили по колу монастирський двір. Біля дерев'яних побутових приміщень, що майже вросли у землю і спокійно доживали свого архітектурного віку, вмивалися з металевої діжки кілька похмурих чоловіків, напевно, водіїв або будівельників, – відзначив про себе Антон, оскільки поруч стояла старенька вантажівка з уламками якихось балок та цеглою. Вони байдуже поглянули на Антона і продовжили свої справи. Молода черниця з собакою знову обігнала його за господарським двором, і він чомусь з незрозумілим жалем у серці подивився їй услід.
– Ти де зник? Я вийшла з храму, а тебе ніде немає. Думала, пішов геть, – раптом почув він позаду голос Валерії.
– Та ні, не зник, просто я гуляв тут… – обернувся до неї Антон і несподівано для себе самого широко посміхнувся.
– Тут дуже гарно влітку, коли розквітають троянди в розарії посеред двору. Така дивна благодать, ти собі просто не уявляєш! Навіть у свої найчорніші хвилини я відпочиваю тут душею. Це єдине місце, де я завжди відчуваю радість. – Валерія прикрила очі і глибоко вдихнула густе холодне повітря, що одразу перетворилося на білу пару і втекло кудись назад у небо.
Черниця з собакою знову обігнала їх біля застиглого під свіжим снігом розарію, і її велетенський чорний пес задумливо поглянув на них з-під своїх густих брів.
– А ходімо зараз на гору? – майже скрикнула Валерія, хапаючи Антона за руку.
– Сюди на гору? Ходімо, чом би й ні? – відгукнувся Антон, поглянувши на чорну Замкову гору, що височіла над монастирем і шкрябала посіріле небо голим віттям сумних дерев.
Валерія повела Антона прихованою стежкою до старих, майже невидимих з-під землі та снігу кам'яних сходів, що видиралися на гору з боку Вос-кресенського храму. Сходи ці, вочевидь, збереглися тут ще з давніх часів і місцями були вже ледве помітними й сильно поруйнованими. Після крутого підйому на гору, кілька разів послизнувшись і трохи не впавши у чорне місиво з води, снігу та бруду, вони, захекані й розпашілі, зупинилися під розлогим деревом на самому верху, побіля залишків старого зруйнованого кладовища.
– Кажуть, що саме на цій горі був заснований Київ. Ти знав про це? – спитала Валерія, обводячи поглядом засніжений краєвид Подолу.
– Ні, не знав. І, чесно кажучи, ніколи раніше не підіймався на цю гору. Навіть і не думав, що тут, у самому центрі Києва, є таке дивне місце! – сказав Антон, із жахом дивлячись на всуціль списані графіті та замальовані незрозумілими символами стіни старовинного склепу, що самотньо й ображено зустрічав їх на цій величній горі. Купи різноманітного сміття вивищувалися над поодинокими понівеченими хрестами і могилками, за якими вже давно ніхто не доглядав. Пакети, пляшки, баклажки, залишки одягу, цегла, стовбури дерев, розбиті слоїки, пожовтілі газети і навіть якісь поламані стільці – усе це приречено притихло під молодим сніжком, що нападав з учора, і лише в скляних ґудзиках очей розірваної навпіл ляльки застигла німа образа і здивування.