Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.
Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.
— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.
— Навряд чи, — озвався Хіх.
Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:
— Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.
— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…
Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.
Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
— Ге! — вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
— Куме? — тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:
— Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць — не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.
— Тю! — глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. — Що ви там вигадуєте!
У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з’явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур’єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.
— Свят, свят, свят, — пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.
— То наш староста, — вичавив з себе Омелько, — ач, осідлала, навіжена…
— У-у, нечисть! — раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.
Щоправда, це був швидше прояв відчаю, аніж сміливості.
— Отак їх, куме, — зрадів Омелько, отримавши несподівану підтримку, — хай тільки ще з’являться.
Наче почувши писаря, у небі промайнуло дві тіні і, покружлявши довкола місяця, зникли за Лисою Горою.
— Ти диви, — процідив той, хапаючись і собі за яблуко.
За мить у небо випливла ще одна тінь. Вона рухалась повільно й гордовито, минаючи зорі і не зважаючи на людей унизу.
— На тобі! — випалив Омелько, метнувши в неї кислицею. Проте, не досягнувши цілі, яблуко гупнуло за кілька кроків від нього.
— Кидайте, куме, — жваво підбадьорив він пана Беня.
Той широко замахнувся, але з жахом відчув, що його велетенська правиця з силою вперіщила когось по голові. Граф Хіх, тільки гигнувши, розпластався на землі. Капелюх наліз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.
Тінь угорі заметушилась. Христоф чітко бачив жіночі обриси верхи на мітлі. Якнайкраще прицілившись, він, слідом за писарем, щосили жбурнув у ціль кілька гниляків. Отепер відьмі буде непереливки! Стрілецьке око його не підвело: разів з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов’ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.
Омелько затанцював на радощах:
— Отам їй і амінь! Їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!
Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар’ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв’язав коня.
— Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.
— Так-так, — радісно мовив Омелько, — безумовно!
У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.
— Бідолашний, — пожалів його писар, — дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…
Пан Бень мовчки кивнув головою.
— І не кажіть, куме…
Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.
Розділ IX
За дверима почулися чиїсь квапливі кроки, загрозливе скрипіння сходів і лайка господаря. У двері сильно і безцеремонно постукали.
— Трясця вашій матері, — крізь сон відповів Себастян.
Стукали наполегливо і дедалі сильніше.
— Кого там шляк приніс о такій порі? — важко відриваючись від ліжка, сердито гукнув він.
— Це я, пане поете, не вбивайте… — донісся стурбований голос Мартина, — ваш покірний слуга, хочу передати наказ бургомістра…
Себастян важко сперся на двері і зусиллям усього неслухняного тіла їх прочинив.
— Господи помилуй, — зойкнув Мартин.
— Ти чого?
— Вас навіть блідим не назвеш. Ви наче мрець.
— Я майже не спав… Цілу ніч щось зі мною коїлось.
— Зурочили.
— Кажи, що треба від мене бургомістрові.
— Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.
Обличчя Себастяна перекосилося від люті.
— Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?
Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:
— Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.
Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.
— Гаразд, — сказав він хлопцю, — передай, що я вже беруся до роботи.
Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.
Мартин відкланявся і вийшов за двері. Обережно спустився сходами і, минувши сплячого господаря, опинився на вулиці.
Темні фігури лавників та урядників дріботіли по площі, плутались поміж першими торговцями, спотикалися, лаялись і врешті зникали в освітленій ратуші. Туди поспішив і лакей бургомістра. Якуб Шольц ухопив його за плечі.
— Сказав? — нервово випалив він.
— Так, мій пане, — відповів той, — він уже взявся до роботи.
— Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.
Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені, доводячи до спазм порожні шлунки і наповнюючи давкою слиною жадібні роти.
— Хутко, хлопці, хутко, — то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. — Як же воно так? — бурмотів він собі під ніс. — Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?.. А може, король не в Острозі? Може, ближче?..
Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:
— От чортівня!
Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:
— Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!
— Я тут! — війнуло перегаром збоку.
— В околицях Львова є військові?
— Можливо, ваші гайдуки, пане.
Бургомістр закусив губу.
— А окрім них?
Пан Єжи почухав за вухом.
— Хіба що замкові драби.
— Не покинуть же вони замок, — процідив крізь зуби Шольц.
Пан Єжи знизав плечима.
— Вишикуєте своїх ціпаків, — вирішив бургомістр, — і самі одягніть парадовий мундир.
— Буде сповнено!
— Ще б квітів і кобіт… Квіти і кобіти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година — півтори, не більше!
Метушня відновилась, і від того мозок бургомістра запрацював швидше. Він зиркав по кутках, на стелю, в темне вікно, однак рішення ніде не було. Натомість варта провела в залу якогось чоловіка в дорожньому костюмі, що урочисто повідомив:
— Його сіятельство за півгодини прибуде до Львова!
— От напасть! — заволав бургомістр. — Ідіть шукайте дівчат!
— Якубе, о такій порі ми знайдемо хіба що блудниць, та й то сплячих, — сердито відповів війт, котрому ця метушня вже давно була в печінках.
— То приведіть блудниць, чорт забирай!
— Блудниць?!!
— А що? У них на чолі не написано, хто вони!.. Мартине!
Хлопець миттю опинився поруч.
— Мерщій до борделю!
Від несподіванки в лакея відібрало мову, зате округлилися очі.
— Ти знаєш, де у Львові оте місце? — вже тихше запитав бургомістр.
Мартин нерішуче похитав головою.
— Та не бреши, я у твої роки знав усіх курвів поіменно!
Хлопець зрозумів, що діжка з порохом всередині цього чоловіка от-от вибухне, а тому вирішив не опиратися.
— Підеш, ні, побіжиш туди і скажеш, аби з десятеро найгарніших одягнулись ошатненько і негайно з’явились сюди. Зрозумів?
Мартин кивнув головою.
— Чого стоїш? Мерщій! — закричав Шольц.
Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю виніс лакея на Ринок. Тут він зупинився, щоб перевести подих, але, відчувши на собі палючий погляд, помчав далі, проклинаючи службу, знавіснілого бургомістра і всіх повій на світі.
Та біг Мартин недовго: минувши цвинтарні стіни, що оберігали мертвих від живих біля церкви латинів, зупинився неподалік брами. На одному з будинків висіла, тримаючись з останніх сил, вивіска «Львівські курчата». Поряд з нею справді було дерев’яне курча з неймовірної величини розправленими крилами, отож одні бачили в ньому кажана, а інші — пегаса. Втім, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати відвідувачів і з честю виконувало свій обов’язок. За що й отримувало винагороду — кілька мазків жовтої свіжої фарби на свої чудернацькі крила щомісяця.
Усередині панували тиша і сморід. Кілька мізерних каганців освітлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризків і недоїдків. Під ногою лакейського черевика розлізся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився і кілька разів човгнув підошвою по підлозі, як молодий бугай у загоні. Корчмар трохи звів розкуйовджену голову і поглянув на нього байдужим поглядом.
— Що ти тут робиш? — промимрив він.
Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:
— Дівку хочу… Маєш?
Корчмар хмикнув і, нарешті відірвавшись від столу, сів, спираючись тільки на лікті.
— Що, кров кипить? А гроші маєш?
— Кипить, — відповів, червоніючи, хлопець. І трохи знічено додав: — І гроші є. А десятьох… Маєш?
Від того господар прокинувся зовсім. Він на мить вгледівся в лакея, а потім зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, сміхом. Хлопець дістав з-під лівреї гаманець бургомістра і витрусив жменю злотих на стіл. Сміх урвався, і господар жадібно ковтнув слину.
— З того б і починав.
— Я їх візьму з собою.
— Гаразд.
Згрібши золото, корчмар заховав його до кишені і підвівся з-за столу. Зробивши знак іти слідом, він попрямував у темний куток до сходів нагору. У невеличкій кімнатці спали повії, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не більше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу їх стількох утримувати.
У кутку стояла шафа, посередині — стіл, біля стіни — велике ліжко, на якому спали семеро. Більше з меблів не було нічого. З-під зім’ятих суконь звідусіль визирало найсокровенніше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, інших корчмар до себе не наймав.
Вікно було зачинене, і вранішня свіжість сюди ще не досягла. У кімнаті стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зілля та вина.
— Прокидайтесь, дівки! — голосно сказав корчмар. — Панич десятьох замовив.
По заспаних личках пробігли хвильки подиву. Там сіпнулась тонка брова, там сяйнула усмішка, там розімкнулися спраглі вуста і почулося стомлене зітхання.
Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам’янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив:
— Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.
Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:
— Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…
Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.
Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.
— Чом ти поспішаєш? — прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.
— Я… м-мушу… з ними, — вичавив із себе хлопець.
— Вони знають, де магістрат, — почулося збоку.
— Не турбуйся, — промовили з іншого.
— Гарний одяг, — обпік потилицю чийсь подих.
— Служиш у бургомістра?
— Він добре платить?
— А дівку маєш?
— Медку вже пробував?
Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс.
Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.
— Таки добре платить…
Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…
Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.
Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур’єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші — що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.