— Виходить, хай скотина пропаде? Він підійшов скрадливими кроками до стола, міцно затис у пальцях черемхове пужално.
— Іч, роз'ївся на малясі, хоч у плуг запрягай! Потім зодяг шапку і, гримнувши дверима, вийшов з кабінету. Цим своїм вчинком він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати. Нарешті він відійшов і виписав Дорошеві під розписку дві тонни жому. Дорош схопив накладну і притьмом вискочив надвір. В темному кутку йому зустрівся збуджений Сергій, прошепотів упівголоса:
— Ви, Валентине Павловичу, тільки не сердьтеся. Наші підводи на глухому дворі за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили.
— Як нагрузили? А накладна? Сергій поляпав по ложі Денисової рушниці, що висіла у нього за плечима стволами вниз.
— Ось наша накладна.
— Ви що, подуріли?
— Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощі які абощо... Просто я взяв у Дениса рушницю і під виглядом сторожа спровадив підводи на глухий двір, до жомових ям. Резервних. Тепер головне — прорватися крізь ворота.
— Веди.
Пройшли мимо здоровенних довгих складів, що тяглися в темряві, як вулиця, перетяли вузькоколійку, довго петлювали поміж високими купами дров. Під самим парканом щось заворушилося, і з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руці у нього міцно затиснута заноза.
— Думав, чужаки. Ну, виїжджати, чи що? Він підійшов до биків, з тихим дзвоном засунув занозу в ярмо.
— Давайте. Швидко.
Погейкуючи на биків, стали вибиратися з глухого кінця дворища, благополучно об'їхали склади, прорипіли мимо чорної ріки підвід, що чекали своєї черги.
— От кому щастя, — заздрили їм дядьки. — Уже люди й додому поїхали, а тут, мабуть, до мирового потопу сидітимем.
Сергій схвально шепотів Дорошеві:
— Головне — крізь ворота проскочити, а тоді — шукай вітра в полі.
— Ох, коли б нам не набили шиї!..
— Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манців украсти — святе діло.
Через кілька хвилин троянівці приладналися до якихось хуторян і непомічені виїхали із заводу.
XVI
Поєдинок між Уласом і Гнатом на тому не закінчився, що вони обмінялися дошкульними репліками у Ганни Ляшенко і тим, що Гнат як ошпарений вискочив геть із хати. Поєдинок цей продовжувався в затаєних намірах, що їх викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути Уласові язичка. І треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив своє діло: таємними пакетами він розіслав свої листи у всі ті місця в Харкові, де перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матеріалів на хлопця.
Улас же зовсім не змінив своєї поведінки, чемно вітався із Гнатом, всіляко виявляв до нього ознаки уваги і навіть покірності, але в душі не любив його за ту грубу силу, яка аж кипіла в цій людині, і за те зловживання своїм службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат і в роботі, і в побуті. Улас це вважав несправедливим, і був переконаний, що з цим миритися не можна, і написав замітку у обласну газету. Незабаром з газети прийшла відповідь на його листа, в якій говорилося, що редакція зацікавилася матеріалом і веде розслідування. Улас зрадів і уявляв це розслідування так: з Полтави приїде товариш із газети, скличе збори, на яких люди вискажуть усе, що знають про поведінку голови, надрукує замітку в газеті, а на другий день після цього Гнат визнає себе винним і дасть слово покращити роботу і поведінку, в противному разі його знімуть із цієї посади. Проте розслідування велося трохи інакше, чим уявляв собі Улас: лист Уласа з допискою «розслідувати на місці» надіслали в район, там його прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната, і між ними відбулася така розмова:
— Що ти там дров нарубав? Дуже мені приємно одержувати з редакції листи про твою поведінку...
— Ніяких я дров не рубав. А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мій обов'язок по службі.
— Можна вести боротьбу, але без перекручень.
— Правильно! Перекручую, — не розчув Гнат. — А що, знаїїш-понімаєш, дивитися, як на шию тобі сідають, ще й пітничок для зручності підкладати?
— Як у тебе іде сівба?
— Все по плану.
— Дивись же там!
На цьому розслідування в районі закінчилось, а в селі зате тільки-но розпочалося. Гнат наказав Кузьмі цілих три дні годувати коня, бо виїздів не буде, сам замкнувся в кабінеті і не приймав нікого, бо дуже був зайнятий фабрикуванням Уласового «лічного дєла». Таких «лічних дел» по службі від нього не вимагалося, але він запровадив їх від себе, гордився ними, записував туди все, що йому було відомо про тих людей, яких він в тій чи іншій мірі вважав підозрілими. Характеристику Уласа він розпочинав від десятого родового коліна і не відступав навіть від дрібних фактів, тому що вважав, що він робить справу величезної державної ваги і що ці факти можуть відіграти неабияку роль. Уже було записано, що рід Хомутенків походить «з бідного прослойка», що дід Сазон Хомутенко наймитував у поміщика Бразуля і при цьому проявив деяке революційне ставлення до степового вампіра-магната, а саме: у 1905 році під час селянського заколоту тріснув у пику поміщицького управителя Санька так, що того водою одливали. Старий Сазон брав також найактивнішу участь у конфіскації поміщицького майна, але, писалося далі, починаючи з 1914 року, поведінка Сазона змінилася в інший бік, бо замість того, щоб дезертирувати з царської армії, він вірою і правдою воював «за веру, царя і отечество», був нагороджений двома георгіївськими хрестами, які, писав далі Гнат, «із'ять не вдалося, бо дід їх заховав так, що навіть після його смерті мої пойняті не змогли обнаружить». На колективізацію дід дивився криво і займався агітацією серед населення, щоб люди не усуспільнювали корів.
Після характеристики Сазона йшлося вже про Лук'яна, Уласового батька. Лук'ян, писалося далі, із самого дитинства отруєний опіумом, ходить до церкви аж на Ступки і ще в 1919 році був виділений церковною общиною в склад делегації, яка зустрічала архієрея. До Радянської влади настроєний вороже; на зборах завжди спить і не в курсі, про що на них говориться. На позику підписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сім'я; представникам з району задає контрреволюційні запитання, наприклад, каже: «Хто ж у колгоспі робитиме, коли вся молодь тікає в місто?» Неодноразово займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до відповідальності його не вдалося, позаяк ні одного разу не спіймали на місці злочину.
І далі вже розбиралося по кісточках Уласа. Наприкінці із усіма подробицями описувалося, як і при яких обставинах Улас підривав авторитет Гната і які слова говорив при цьому. «Такого-то числа, такого-то місяця, — писав Гнат, — я був при виконанні своїх службових обов'язків, тобто на своєму посту, і зайшов до громадянки Ляшенко, соцпоходженням із середняків, і виявив, що вона не пішла на роботу по случаю випечки хліба. Я вказав у вєжлівій формі, що вона займається саботажем, і приказав немедліно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона відповіла, що не піде по случаю випечки хліба, тоді я взяв відро з водою і вжив заходів: залив у печі вогонь. В цей час із дверей другої хати вискочив Улас Хомутенко і став підривати мій авторитет; таку вихватку я розцінюю як гонєнія на совпартактив і не можу залишити без после дствія».
Закінчивши оформлення особистої справи, Гнат тяжко замислився і просидів так аж до обіду. Потім викликав Кузьму, дав йому п'ятірку і наказав принести з кооперації четвертушку горілки, два оселедці і пачку махорки. Після коротенького обіду він послав до Хомутенка виконавця із запискою, у якій значилося: «Цим повідомляю, що громадянинові Хомутенку Уласові Лук'яновичу негайно треба з'явитися в сільську Раду. За неявку будете відповідати по закону».
Улас, прочитавши записку, усміхнувся, зодяг костюмчик, у якому їздив штурмувати науку, і пішов до сільради в настрої молодого тореадора, перед яким хоч і небезпечний, а все ж таки цікавий бій.
Гнат прийняв його у своєму кабінеті, сидячи за столом. Китель його був розстебнутий, на шиї, надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очі морозять слідчим всезнайством.
— Во-первих, — сказав він, коли Улас сів на сті-'лець, поставлений під стіною на такій віддалі від стола, щоб допитуваний не міг вчинити раптового нападу на слідчого, — давай з тобою домовимося, що ти будеш говорити правду і тільки правду,
«Як на суді», — усміхнувся про себе Улас і кивнув головою:
— Що ж. Попробую.
Гнат заглянув до справи, підкреслив щось у ній олівцем, підвів на Уласа гострі очі і поставив перше запитання:
— Які цілі ти переслідував, коли писав про мене дописа в обласну газету?
«Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи відкрити карти зараз же?»
— Я не писав ніякого допису. Гнат встав із-за стола, підійшов до дверей і закрив їх на ключ.
— Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте?
Улас відкинув назад голову, люто глянув в очі Гнатові.
— Прошу не говорити зі мною в жандармському тоні!
— Добре. Запишемо ваші показанія в протокол. Гнат узяв ручку і поліз пером по аркушеві паперу.
— Ви не маєте права писати на мене жодних протоколів. Я протестую! І якщо я писав допис, то робив це в інтересах справедливості. За правду стояв.
— А я за що стою? — вирячився Гнат. — Не за правду? Ти що, контрреволюціонера з мене хочеш зробити? Ні-і, знаєш-понімаєш, не вийде! Доки я на своєму посту, я нещадно буду присікати кожного, хто захоче зробити наклеп на радянських керівників.
— Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.
— А я що? Гірший за других?
— Так.
Гната збісило, він тріпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже викрикнув:
— До якої таємної організації ти належав, коли учився у Харкові?
Улас тільки витріщив очі.
— Ага, мовчиш... Іди зараз додому і принеси в сільраду оружіє, яке в тебе є, тому що при обшукові ми його все рівно знайдемо.
Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб'є Уласа і зробить із нього грішника, що падає на коліна і починає каятись. Але цього не трапилося. Улас тільки трохи поблід, але сказав спокійно:
— Добре ви все продумали і діло добряче завели, тільки нічого з цього не вийде, і марні ваші заходи: я не з лякливих. Обіцяю вам, що мій допис в десятках примірників буде розісланий по всіх газетах, і будьте певні, що до нього прислухаються, зроблять вірні висновки і намилять вам шию. Даю вам чесне комсомольське!
Улас підвівся із стільця, усміхнувся куточками вуст:
— А тепер відкрийте двері і випустіть мене на волю.
Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, і безсилий гнів, і здивування, і навіть острах перед цим молодим студентом мішалися на його обличчі. Він думав, що сказати, він гарячкове працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися йому і взяти з нього слово, що він не буде нікуди писати ніяких листів і скарг, але думки тужавіли, формувалися невиразно. І не встиг Гнат відкрити рота, як Улас схопив із стола ключ, відкрив двері і, не озирнувшись навіть, вийшов із кабінету голови.
XVII
Німа Санька пам'ятає свого батька краще, чим Сергій, бо вона була вже дівчинкою з кісничками, коли в одну зимову ніч привезли його в санях, зіщуленого і мовчазного.
Пиляли в кирнасовому лісі дуби — не вберігся Василь. Стьобнуло його гіллям, підбігли до нього селяни — лежить на снігу, чистесенький, тихесенький, тільки в куточках вуст рожева пінка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сіряком, повезли на Троянівку.
— Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберігся, — сумно кивав головою один селянин.
— Така його доля, — зітхнув інший.
Зустрічні хурщики, що везли з Полтави на Зіньків та Гадяч бочки з оселедцями, забачивши сумний поїзд, здіймали шапки.
— За гроші його зарізано чи, може, за худобу? — питали вони, не зодягаючи шапок.
— Деревом убило, — похмуро відповідали тро-янівці.
— Оборонив, значить, бог. А ми думали — зарізано.
І хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловік—нема чоловіка. Живеш отак на світі і не знаєш, що з тобою буде до вечора.
Гинули за сніговицею сани, ніби у небо підіймалися, а далі й зовсім не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дірок багато і кожну залатати треба, а друге — що появились на базарах такі жулики, що на ходу підметки одрізають. Чирк бритвою — одні каблуки остаються. Так це чоботи. А за гроші й не говори. Одним словом, говорили дядьки про різне і вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грішника на небо, і вже не верне його ніколи, і згине по ньому слід, як по тому журавлю, що відбився від свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє — серце поїдає.
Як відкрила Марія ворота, як уздріла свого хазяїна, збіліла, ніби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги підкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорніло навколо, нічого не бачить. Чужі люди внесли господаря в хату і на лаву поклали — вона того не бачила, не чула, не розуміла. Отупілими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то ліворуч, то праворуч, як маятник, з закам'янілим лицем. Біля неї щулилася Санька. Лице німої дівчинки було здивованим і настороженим, їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, і вона нахилилася так близько до батька, що чула, як від нього віє холодом і снігом. Вона ніяк не могла збагнути, мертвий він чи тільки спить, і тому обличчя її не крило ні горе, ні печаль, воно було тихим і лагідним. Трилітній Сергійко підійшов до батька і сказав, наслідуючи матір:
— Спи, тату. Я тобі й чобітки зніму.
І цей голос зробив у хаті ще більший плач і стогін.
Після смерті чоловіка Марія героїчно билася з нуждою, але потім занедужала якоюсь загадковою хворобою і померла.
Залишилися діти самі. Сергійко — школяриком, а Санька — здоровою, сильною дівкою, заміж би впору віддавати, та хто візьме, коли із нею словом перемовитися не можна?
Санька любила брата з ревністю ведмедиці. Кожному, хто смів його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замінила йому матір. Обпирала, обшивала і пильно дивилася за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла. Санька рано пізнала горе, а її вада — німота — зробила її відлюдком. Вона не ходила до сусідів, була неподільчивою, хитрою і мстивою. Тяжка робота і вічний бій за шматок хліба зробили її спину широкою і міцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою.
Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого із рук вирвали, вже і лице було посиніло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насміхатися і взагалі обходили десятою дорогою.
В артілі Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мішки, дивуючи дядьків своєю страшною витривалістю і силою: на елеваторі могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без відпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися і кам'яно тверділи, обтягнуті засмаглою на сонці шкірою. Шофери прицокували язиками, милуючись її силою і зграбністю форм її тіла, і серед них траплялися такі жартуни, що втягували Ті по темних куточках, щоб повести на гріх. Одного із таких джигуні» Санька схопила за шиворот і так махонула ним у вс»рох пшениці, що він зарився по самі п'яти.
В артілі працювала Синька безвідмовно і роботу виконала ретельно, краще за всіх. Полють полільниці буряки — обжене їх Синька на цілий рядок. Коли не глянеш на неї, — все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердиться на неї жінки за те, що їх обганяє, а вона ще дусче супиться, ще лютідіе махає сапою.