Але всюди було тихо. З Ташані валувала пара, заволікаючи придорожні верби, що здаля були схожі на величезні ожереди сіна, криючи дорогу, ташанський міст. Десь за річкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло — і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.
«Eret» — зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.
— Ти тюгукав?
— Я.
— Хлопців або дівчат ніде не бачив?
— На картині всі вони.
«І справді, сьогодні ж кіної Як же я про це забув?»
Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: «Не забувай же. Після-завтрього картина». А дівчата вимивали коси в та-шанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» і приходили до хати-читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який-небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, — і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити...
Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.
Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п'ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутіяі» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали. '
Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.
— Ги-ги, — засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. — Диви, як прижимаються.
Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.
— Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? — тихо гомоніла дівчина.
— А що я роблю? —дивувався парубок.
Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.
— Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, — хихикаючи, розповідав він. — А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», — а вони й порозбігалися...
— І ніхто тебе не тріснув по гамалику?
— Ні... Ги-ги.
— Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив...
Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тим ком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку — бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду і хлопців, що сиділи в сосні на піску.
— От і каже капітан Немо, — чулося звідти: — «Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном». Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви, жевріє світло — то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».
— Хомутенкір студент бреше, — зашепотів Гарасько. — З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.
— Мовчи, довбня.
Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:
— Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.
— А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? — обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.
— Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, — Улас показав рукою в небо, — будуть розгадані.
— Писалося ж у біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей — от і в літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.
— Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння. Біблія давно вмерла, і коли б ви, хлопці, більше читали книжок, ви б не слухали діда Інокешу і розуміли б, що життя — дуже цікава штука і що жити — це значить учитися.
— Еге, навчишся, — вставив своє слово Марко. — Від рання й до ночі на ріллі так ухоркаєшся, що не тільки за книжку, а й за ложку не візьмешся. А є трохи вільного часу — мати ганяє, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тікаю. Оце хоч на вулиці відпочину та послухаю, що розумні люди говорять.
— Навчіться розподіляти час, і вам вистачить його і на працю, і на читання книжок. Бувають такі дні, коли ви працюєте менше, наприклад, зимою, отоді беріть у руки книжки і читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього є найкращого, він одержав завдяки книжкам.
— Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? — сказав Тимко. — Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах.
— У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без інтелігенції, без науки неможливий розвиток суспільства. Люди розумової праці винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радієш, що тобі полегшено працю, одначе забуваєш подякувати вченим, що вигадали цю машину.
— Говори, як хочеш, а я знаю своє. Ти от поїхав у місто, краватки носиш, а гнойку понюхати боїшся, хоч сало любиш тріскати. Кожного разу, як у Харків їдеш, такого сидора шнуруєш, що конякою не підвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село і ціпом не наженеш. Ти будеш тертися біля вчених, де-небудь у великому місті, та гроші в кишені гребтимеш, а побачиш у трамваї дядька з мітком — сахатимешся, як від чуми, щоб він тобі чистенької сорочечки не замазав.
— Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.
— Не брешиї Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється:
«Слава богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити». Так що ж тоді по-вашому, по-інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?
— У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.
— Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.
— Цілком вірно...
— А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.
— Я думав... Я... навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.
— Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи... Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п'ять пар волів, п'ятнадцять десятин землі. Одне слово — багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни — зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі — десяту шкуру здере...
— Ти що мене із Смиком рівняєш?
— Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, — закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.
— Денис он уже давно хропе.
— Його голим на терниння поклади — і то спатиме. Воляча шкура.
— Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, — зациганив Марко.
— В тебе, як у Кузя, — вічно кисет порваний.
— А ти не шкодуй, і на той рік уродить. Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.
— Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.
— Ходи здоров.
У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.
— Двоногий організм, — засміявся вслід йому Га-расько.
Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку згубів.
— А що, хлопці, буде,.-як телиця сниться? — запитав він басом.
— На свіжину десь натрапиш, — засміявся Гарасько.
Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.
— Хлопці, — притишено загомонів Денис. — Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої баби Про-копихи повна макітра назбирана.
— У них собака біля погреба прив'язаний. Трудно. Денис устав, розвалькувате пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.
— Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли. Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.
— Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося — усім мовчать і один одного не видавати. Згода?
— Згода.
— Тепер я скажу, — виступив і собі Марко. — Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.
Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.
Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:
— Іване, ти спиш?
— Сплю.
— І я сплю.
Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.
— Пішли берегами, — зашепотів Марко. — Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.
Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків-братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із герлигою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок.
— Ну, чого стали? — сердито зашепотів Тимко. Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур'яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух. Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек.
— А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, — порадив Марко.
— Оце діло!
Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки.
Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. Наприклад, йому говорили:
— Сьогодні у Власівці випав дощ... Він зараз же йшов на заперечення:
— Е, ні, ні, у Власівці дощу не було! Це ти брешеш.
— Як же так не було? — доказували йому. — Я сам тільки що звідти приїхав, ще й одежа не встигла висохнути.
— Е, ні, ні. Хмара стояла зовсім не над Власівкою, а над Дейкалівкою. Або йому говорили:
— У морі вода солона.
— Е, ні, ні, — зараз же заперечував Матвій. — Якби в морі була солона вода, то там риба не водилася б.
До цього домішувалася його страшна, просто нелюдська заздрість і бажання похвастати.
— Я, коли сплю, — все на світі чую, — не раз вихвалявся він поміж селянами. — Учора один чоловік ніс мішок із ноля. Так і знай — пшениці вкрав на току. А позавчора Вихорів Тимко із Тетериною Орисею в степ під ручку ходили. Вони таки доходяться...
За все це сільська парубота була на нього давно сердита і весь час шукала приводу насолити старому. От чому всі хлопці так радо рушили на його подвір'я. Обережно підкралися до повітки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов за-пручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподівано рвонув «соб», колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього. Хропіння на возі затихло. Хлопці, як по команді, кинулися навдьори. Денисові уже тікати було нікуди, і він присів поміж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возі знову почулося хропіння. Тимко прибіг із темряви, тихо спитав, де хлопці.
— Порозбігалися...
— Повезли вдвох.
Викотили воза на вулицю, потягли по піску поміж тинами. Денис хекав, як бик у плузі, раптом кинув на землю голоблі, шугнув у темряву.
— Ти куди? — зашипів на нього Тимко.
— Хлопців шукати...
— Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.
Денис поплював у руки, впрігся і поволік воза далі. На повороті дороги із-за верб один по одному вийшли хлопці.
— Свистуни, — лаяв їх Тимко.
Ті винувато підійшли до воза, мовчки стали допомагати везти далі. В тихій жалобі, як похоронна процесія, прослідували сонним селом, біля виїзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на міст, Марко — на колгоспний двір: хай, мовляв, уранці люди посміються, що приїхав уночі Матвій на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:
— Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пішла добра.
— Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?—визвірився на нього Тимко.
— О, знайшов, — майже вигукнув Марко, так що на нього всі зацитькали. — Давайте його на тирло переправимо. Там мілко. Я вчора напував волів.
Тимко махнув рукою:
— Поїхали...
Тирло — невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в'ють гнізда лугові чайки. Весною, коли спадає вода, забродить туди пастися худоба, тирлується там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу.
До гатки хлопці добралися благополучно. Стали спускатися до Ташані; Дениса мотало в голоблях, як Проклятого.
— Держіть, хлопці, бо напира, — просив він, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбік, і він, відчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза і погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескіт води і несамовитий людський крик:
— О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!