192
Немало і до нас було ночей і днів,
Так само небосхил танок одвічний вів.
Тихесенько ступай, бо глина під ногами
Була зіницями місяцевидих дів.
193
Із глека повного, із наших повних чар
Скуштуймо в затишку лози солодкий дар!
Живім, поки живі — і поки пару глеків
Із праху нашого не виліпив гончар!
194
Над марним світом цим не треба вболівати,
Хай серця не смутять його розкішні шати.
Минуле відійшло, майбутнього не видно!
Тож майся весело — і не зважай на втрати!
195
Встань, серце, візьмем чанг і вип'ємо вина,
I добрії свої збезчестим імена!
Як треба — й підстилку пропиймо молитовну!
А сором… нащо він, коли душа хмільна!
196
Святковий місяць наш іще засяє ново.
Тож веселись і ти! Все убране святково.
Старий від слабості поблід і зажурився —
I, виболівши, в тьму спаде обов'язково.
197
Що я закоханий, у тім гріха не бачу.
Про це з невігласом я й слів дарма не трачу.
Адже кохання мед лікує тільки мужніх,
Непомічний він тим, хто має іншу вдачу.
198
У світі нашому, в його ділах
Я тільки марність бачу, тільки прах.
Куди не гляну, бачу я для себе
Лише біду… Хвала тобі, Аллах!
199
Аж поки рук своїх ми дружбою не зв'яжем,
Ми лиха нашого не вб'єм, не переважим.
Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце
Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.
200
У місті вславишся — не обминеш огуди.
В кутку сидітимеш — назвуть зловмисним люди.
Ільясом, Хизром будь — не пощадять, тож краще
Живи самотником і не ходи нікуди.
201
О Майстре, нашого життя первопричина!
Чом стільки має вад твій первотвір — людина?
Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?
А вийшла помилка — чия ж у тім провина?
202
Своєї долі ми не зменшим, не примножим —
Стрічаймо ж суджене із настроєм погожим!
Твої й мої діла, оскільки нам відомо,
Переінакшити ми все одно не зможем.
203
Коли в тобі самім добра і зла зерно
I Долею твій шлях накреслений давно,
Ти неба не картай, а розміркуй: за тебе
У тисячу разів нещасніше воно!
204
Поглянь на випнутий угору небосхил,
Що найкмітливіших утоптує у пил!
На дружбу келиха й сулії, що устами
Стулились, поки кров їй витікає з жил!
205
О серце, все збери, що маєш! Край води
Садочок радості собі опоряди —
Й побувши у ньому вечірньою росою,
Знімись удосвіта й назавжди пропади!
206
Розумним і твердим у цьому світі будь
І завжди мовчазним у цьому світі будь!
I, поки очі є, язик і вуха в тебе,
Сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!
207
Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п'яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?
208
Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу — єдине щастя в нім.
209
Доволі мріяти про барви й аромати,
Гидкого й доброго у всесвіті шукати!
Хоч ти Земземом* будь і джерелом життя,
А прийдеться й тобі нікчемним прахом стати!
* Священна криниця.
210
Ця піала вина — всіх вір і раю варта,
А крапелька його — вінця Китаю варта.
Всіх радощів життя ця дивна гіркота,
Що в чарку з глечика я наливаю, варта.
211
У час, коли роса тюльпан укриє сиво
Й фіалка хилиться, трави таємне диво,
Як любо глянути на пуп'янок зелений,
Що зборочки свої підтикує дбайливо!
212
Під старість хилиться і кипарис гіллястий.
Мій вид гранатовий зробився попелястий.
Чотири підпірки і дах мого буття
Вже похилилися й загрожують упасти.
213
Про вчора не гадай — воно навік зів'яло,
Про завтра не журись — воно ще не настало.
Минуле й завтрашнє — підпора ненадійна!
Живи хвилинами, бо в тебе їх так мало!
214
Це так, ніколи я тверезим не буваю
I в Ніч Призначення дарма часу не гаю:
На бочку спершися, уста в уста із кухлем,
Я шию глечика із рук не випускаю.
215
Тверезий, не картай хмільного чоловіка!
Наскучила йому непрохана опіка.
Ти гордий, що не п'єш, але вершиш ділами,
Що проти них ніщо найгірша пиятика!
216
Пий, поки голову вино не отуманить,
Забудь зловмисного, що гнівається й ганить!
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
Думками про кінець у тебе серце ранить!
217
О, вислухай мене, найкращий друже мій!
На небеса хисткі не покладай надій!
Присядь у закутку вдоволення малим
I стеж за іграми на сцені світовій!
218
Барило дервішським заткнули ми дрантям,
А обмивалися піском і прахом з ям —
I може статися, що у пилу винарні
Ми знову стрінемся з прогуляним життям.
219
Таємне виявить, що в зошиті моїм,
Це значить голову занапастить. А втім,
Не бачу й гідних я серед людей учених,
Щоб те, що знаю я, переказати їм.
220
У мене тайна є — і тайну ту єдину
Я зараз виявлю (прости мою провину):
Тебе кохаючи, я ляжу в домовину,
Тебе кохаючи, у небеса полину!
221
Не заздри іншому, щодня веселий будь!
Забудь усе, що в нас добром і злом зовуть!
Тримайся келиха і локона коханки,
Бо й не зоглядишся, як дні твої минуть!
222
Хоч Небеса у дар тобі цей світ дають,
Відома мудрому його облудна суть.
Такі, як ти, щодня приходять і відходять.
Тож уривай свій пай, бо і тебе урвуть!
223
Коли своїх бажань нам здійснити не дано,
Що ж нам із мріями робити? Безнастанно
Ми побиваємось і тужимо над тим,
Що пізно в світ прийшли і що відходим рано.
224
Чудовий нині день: не холод, не жара…
Змиває хмарка пил з квітчастого бугра.
Троянди жовтої сусіда, соловейко,
Гукає потай нам, що випити пора.
225
Чи є людина, щоб не мала плями,
Не ошерхалась у рови та ями?
Якщо за зло мене ти злом караєш,
Яка різниця, пресвятий, між нами?
226
О, як мені, Творець, увірилось нести
Тягар цих злигоднів, цієї пустоти!
Ти вічну пустоту позолотив зірками?
I в мене є така: візьми й позолоти!
227
Це ти таким, Господь, створив мене,
Щоб я любив пісні й вино хмільне!
Якщо провина ця твоя, чому ж
Тепер ти в пекло засудив мене?
228
Що світ міняється — чи варто цим журитись?
Нехай міняється — ми будем веселитись!
Якби незмінною була природа, друже,
Ніколи б не діждав ти черги народитись!
229
Щодня журитися — цього ще не хватало!
О, скільки Небо нас посіяло й пожало!
Налий вина повніш, давай у руки келих!
Я знаю: сталося усе, що статись мало.
230
Ти добрий, Господи, легка твоя рука,
Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка
Потрібна лагідність — покірного простити!
А спробуй-но прости мене, бунтівника!
* Рай.
231
Якщо й премудрому не подолати Долі, —
Що хочеш уявляй собі в небеснім колі,
А смерті не минеш! Хіба не все одно,
Чи з'їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі?
232
Я гину, чашнику! Журба мене зв'ялила!
Я заздрю навіть тим, кого взяла могила,
Гріхи покутую, криваві сльози ллю,
В болоті бабраюсь, а вилізти несила!
233
Щоб з дерева життя собі діждати плоду
I хоч на мить одну знайти душі догоду,
Ніколи з келихом не розлучайся, друже, —
Й тоді відчуєш ти найвищу насолоду.
234
Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута.
235
Покинь вагатися, обряди занедбай,
Навчись ділитися, не берегти свій пай!
На душу іншого й на грунт не важся! Той світ
Беру на себе я, а ти вино давай!
236
Мені щовечора тривога серце крає,
На груди перел дощ з очей моїх спадає.
Коновку голови журба вином не сповнить,
Бо що схиляється, те повним не буває.
237
Мене єретиком ти охрестив, спідлоба
На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба.
Я добре знаю й сам, що правий ти… Та тільки
Подумай: чи тобі судить мене подоба?
238
До тебе дух прийшов, якому чуждий прах
Нечистої землі. Йому ти попервах
Дай доброго вина, щоб покріпився гість
I потім вимовив: «Щасти тобі Аллах!»
239
Хмаринка сльози ллє на поле, на попас.
Без чистого вина ми тільки гаєм час!
Ми тут милуємось на зілля, що зростає…
Хто ж бачитиме те, що виросте із нас?