— Якби він скривдив тебе…
— Досить! — відрубала я. — Немає чого хвилюватися. Джейкоб цілком безпечний.
— Белло, — він закотив очі. — Ти не дуже розумієш, що безпечно, а що ні.
— Я знаю, що мені не треба хвилюватися щодо Джейка. І тобі також.
Він зціпив зуби. Руки його, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки. Він нерухомо стояв біля стіни, і відстань між нами була просто не стерпною.
Я глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Він не поворухнувся, коли я його обійняла. Порівняно з теплом останніх променів полуденного сонця, що проникали крізь вікно, його шкіра здавалася цілком льодяною. Він також був схожим на брилу льоду — холодний і незворушний.
— Вибач, що змусила тебе хвилюватися, — промовила я.
Він зітхнув і трохи розслабився. Його руки пригорнули мене за талію.
— Хвилюватися — це м’яко сказано, — мовив він. — Це був дуже довгий день.
— Ти не повинен був ні про що дізнатися, — зазначила я. — Я не гадала, що ти так рано повернешся з полювання.
Я поглянула на його обличчя, на його очі, готові до оборони. За своїми переживаннями я не помітила, як сильно вони потемніли і під ними виступили фіолетові круги. Я збентежено насупилася.
— Коли Аліса побачила, що ти зникла, я повернувся, — пояснив він.
— Тобі не слід було цього робити. Тепер тобі знову доведеться іти, — я насупилася ще більше.
— Я можу почекати.
— Це просто смішно. Тобто мені відомо, що Аліса не може бачити мене, коли я з Джейкобом, але ти мав знати…
— Але я не знав, — перебив він. — Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі…
— Ще й як дозволиш, — не стрималася я. — Це саме те, на що я сподіваюся…
— Це більше не повториться.
— Абсолютно вірно. Тому що наступного разу ти не будеш так гостро на це реагувати.
— Тому що наступного разу не буде.
— Я розумію, коли тобі треба відлучатися, навіть якщо це мені не подобається…
— Це не одне й те саме. Я не ризикую своїм життям.
— Я також.
— Вовкулаки становлять ризик.
— Я не згодна.
— Я це не обговорюю, Белло.
— Я також.
Я відчула, як у мене за спиною його руки знову стиснулися в кулаки, і бездумно ляпнула:
— Це ж лише через мою безпеку?
— Що ти маєш на увазі? — запитав він.
— Ти не… — Анжелина теорія здавалася тепер ще безглуздішою, ніж раніше. Мені було важко закінчити думку. — Я маю на увазі, це ж не просто ревнощі?
Він звів брову.
— Та невже?
— Будь серйозним.
— Запросто — нічого смішного я й близько не бачу.
Я підозріливо нахмурилася.
— Чи… це все разом? Щось схоже на нісенітницю типу «вурдалаки та вовкулаки — вороги довіку»? Чи просто надлишок тестостерону?
Його очі спалахнули.
— Це тільки через тебе. Твоя безпека — це все, що мене хвилює.
Чорний вогонь, який загорівся в його очах, не залишив мені сумнівів.
— Гаразд, — зітхнула я. — Я тобі вірю. Але хочу, щоб ти дещо затямив: коли справа доходить до цієї безглуздої ворожнечі, я умиваю руки. Я нейтральна країна. Я Швейцарія. Я відмовляюся ставати жертвою територіальних суперечок між містичними істотами. Джейкоб — це моя родина. Ти… не зовсім щоб кохання мого життя, бо я збираюся кохати тебе довше за життя. Кохання мого існування. Мені байдуже, хто з вас вовкулака, а хто — вампір. Якщо Анжела перетвориться на відьму, нехай також до вас приєднується.
Він мовчки подивився на мене крізь примружені повіки.
— Швейцарія, — наголосила я ще раз.
Він поглянув на мене з-під брів, а потім зітхнув.
— Белло, — почав був він, але замовк, поморщивши носа від огиди.
— Що тепер?
— Не ображайся, але… він тебе смердить псиною, — сказав він мені та криво посміхнувся. Я знала, що боротьба закінчилася. На сьогодні.
Едвард мав компенсувати проґавлене полювання, і тому в п’ятницю ввечері від’їжджав разом із Джаспером, Емметом та Карлайлом на пошуки пум у заповідник Північної Каліфорнії.
Ми не дійшли остаточної згоди щодо цього вовкулачого питання, але я не почувалася винною, телефонуючи Джейкобу, користуючись нагодою, поки Едвард відганяв додому «вольво», перш ніж знову залізти в моє вікно. Я хотіла сказати йому, що в суботу приїду знову. В цьому не було нічого потайного. Едвард знав, як я почуваюся. І якщо він зламає мені пікап, Джейкоб сам по мене приїде. Форкс — це нейтральна територія, так само як Швейцарія, так само як я.
Тому коли в четвер після роботи на «вольво» замість Едварда приїхала Аліса, я спочатку нічого не запідозрила. Пасажирські дверцята були відчинені, і незнайома музика потрясала машину гучними басами.
— Привіт, Алісо, — привіталася я, сідаючи в машину і намагаючись перекрикнути музику. — Де твій брат?
Вона підспівувала мелодії. Голос її звучав на октаву вище, зливаючись із музикою у незвичній гармонії. Вона кивнула мені, ігноруючи моє запитання, повністю зосереджена на музиці. Я захлопнула дверцята і затулила руками вуха. Вона усміхнулася і зменшила гучність аж до приглушеного фону. А потім одночасно натиснула на гальма і на газ.
— Що діється? — запитала я, відчуваючи, що тут щось не так. — Де Едвард?
Вона знизала плечима.
— Вони поїхали раніше.
— А-а… — я постаралася контролювати абсурдне розчарування. Раніше поїхав, раніше повернеться, нагадала я собі.
— Усі чоловіки поїхали, і в нас буде «вечірка в піжамах»! — оголосила вона дзвінким, співучим голосом.
— Вечірка в піжамах? — повторила я, і мої підозри підтвердилися.
— Ти не рада? — вигукнула вона.
Я пильно подивилася на неї.
— Це викрадення, чи не так?
Вона засміялася і кивнула.
— До суботи. Есме про все домовилася з Чарлі; ти пробудеш зі мною дві ночі, а завтра я відвезу тебе і заберу зі школи.
Я повернулася до вікна, зціпивши зуби.
— Вибач, — сказала Аліса без натяку на каяття. — Едвард мене підкупив.
— Чим? — процідила я крізь зуби.
— «Поршем». Точно таким, як я викрала в Італії, — вона щасливо зітхнула. — Мені не можна їздити на ньому у Форксі, але якщо хочеш, можемо перевірити, як довго звідси до Лос-Анджелеса, — б’юся об заклад, що привезу тебе додому до півночі.
Я глибоко вдихнула.
— Мабуть, я пас, — зітхнула я і здригнулась.
З неймовірною швидкістю ми подолали повороти під’їзної алеї. Аліса заїхала в гараж, і я швидко оглянула машини. Там був великий джип Еммета, червоний автомобіль Розалії з відкидним верхом, а посередині — сяючий канарково-жовтий «Порш».
Аліса граційно випурхнула з машини, наблизилася до свого хабара і ніжно провела рукою по всій його довжині.
— Гарний, хіба ні?
— Гарний — не те слово, — пробурчала я скептично. — І він подарував тобі оце, щоб ти два дні протримала мене в заручниках?
Аліса скорчила міну.
Секундою пізніше мені стукнуло в голову, що до чого, і від жаху я зойкнула.
— Це за кожний раз, коли його не буде?
Вона кивнула.
Я хрьопнула дверцятами і важким кроком пішла в будинок. А вона пританцьовувала біля мене, не відчуваючи жодних докорів сумління.
— Алісо, тобі не здається, що це трохи схоже на ув’язнення? На психологічні тортури?
— Ні, не здається, — пирхнула вона. — Це ти, здається, не розумієш, якими небезпечними можуть бути вовкулаки. Особливо коли я їх не бачу. Едвард не може подбати про твою безпеку. Не треба бути такою легковажною.
Я відповіла уїдливо:
— А вурдалацька «вечірка в піжамах» — це просто ідеал свідомо безпечної поведінки.
Аліса засміялася.
— Я зроблю тобі педикюр і все, що захочеш, — пообіцяла вона.
Це вже було не так погано, зважаючи на той факт, що мене утримували проти волі. Есме принесла смачну італійську їжу, яку вона замовила в Порт-Анджелесі, а Аліса підібрала мої улюблені фільми. Навіть Розалія була там і тихо сиділа в кутку. Аліса наполягла на педикюрі, й у мене майнула думка, що вона діє по списку, який, очевидячки, склала після перегляду паршивих комедійних шоу.
— Коли ти лягатимеш спати? — запитала вона, коли нігті на моїх ногах заблищали, пофарбовані у криваво-червоний колір. Здавалося, мій настрій ніскільки не охолодив її запалу.
— Я зовсім не хочу спати. Але завтра треба йти в школу.
Вона надулася.
— А де мені спати? — я зміряла поглядом канапу, яка була явно закоротка. — Ти не можеш просто тримати мене під наглядом у моєму власному будинку?
— І що це буде за вечірка в піжамах? — Аліса роздратовано похитала головою. — Ти спатимеш у Едвардовій кімнаті.
Я зітхнула. Принаймні канапа у його кімнаті була довша за цю. Зрештою, там на підлозі лежав такий товстий золотисто-жовтий килим, що на ньому можна буде спати майже як на ліжку.
— Можна хоча б з’їздити додому по речі?
Вона розпливлася в усмішці.
— І це також передбачено.
— Можна мені скористатися вашим телефоном?
— Чарлі знає, де ти.
— Я не збираюся дзвонити Чарлі, — насупилася я. — Може, у мене є плани, які треба скасувати.
— Е-е, — вона завагалася, — я не зовсім певна щодо цього.
— Ну ж-бо, Алісо! — заскиглила я.
— Гаразд, гаразд, — сказала вона, вигулькнувши з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася, тримаючи в руці мобільний телефон. — Прямо він цього не забороняв… — пробурмотіла вона сама до себе, віддаючи мені телефон.
Я набрала номер Джейкоба, сподіваючись, що цієї ночі він не бігає у лісі разом зі своїми друзями. Мені пощастило — трубку взяв Джейкоб.
— Алло?
— Привіт, Джейку, це я.
Аліса спочатку дивилася на мене безвиразним поглядом, а потім розвернулася і всілася на канапу поміж Розалією та Есме.
— Привіт, Белло! — сказав Джейкоб, миттю насторожившись. — Що сталося?
— Нічого хорошого. Я не зможу приїхати до тебе в суботу. Хвилину в трубці було мовчання.
— Дурний кровопивця, — нарешті вилаявся він. — Я гадав, що він поїхав. Тобі не можна жити нормальним життям, коли його немає? Чи він замкнув тебе у труні?
Я засміялася.
— Не бачу нічого смішного.
— Я сміюся тому, що ти майже вгадав, — сказала я йому. — Але це не має значення, тому що в суботу він повертається.
— І годуватиметься у Форксі? — безцеремонно запитав Джейкоб.
— Ні, — я постаралася не дратуватися на Джейкоба, хоча була майже така ж розгнівана, як і він. — Він поїхав трохи раніше.
— Гей, слухай, приїзди зараз, — вигукнув він із несподіваним ентузіазмом. — Ще не так пізно. А хочеш, я сам приїду до Чарлі?
— Та я б не проти. Але я не в Чарлі, — сказала я кисло. — Я потрапила, так би мовити, в полон.
Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.
— Ми витягнемо тебе звідти, — рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.
Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.
— Звучить спокусливо. Мене тут катували — Аліса фарбувала мені нігті на ногах.
— Я серйозно.
— Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.
Він знову загарчав.
— Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.
— Від щирого серця! — пирхнув він.
— Вибач за суботу, — перепросила я. — Мені вже пора в ліжко, — (на канапу, уточнила я подумки), — але я тобі скоро ще подзвоню.
— Ти впевнена, що вони тобі дозволять? — запитав він ускіпливим тоном.
— Не зовсім, — зітхнула я. — На добраніч, Джейку.
— До зустрічі.
Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.
— Не думаю, що він узяв із собою телефон, — сказала вона.
— Я залишу повідомлення.
Чотири рази прозвучав виклик, а потім — короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.
— Ти влетів у халепу, — сказала я, підкреслюючи кожне слово. — У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.
Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.
— От і все.
Вона усміхнулася.
— А це забавно — гратися в заручники.
— Я пішла спати, — оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.
— Алісо, — зітхнула я. — Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.
— Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, — безневинно промовила вона.
Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі — важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.
То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема — до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.
Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.
Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку — весь набір туалетного знадіб’я.
— Дам тобі трохи свободи, — засміялася Аліса. — Побачимося вранці.
Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, — це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.
У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
— Чого тобі, Алісо? — просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
— Це я, — лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. — Можна увійти?
РОЗДІЛ 7. НЕЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ
Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.
— Звичайно, — промовила я високим від здивування голосом. — Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
— Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? — запитала вона. — Сподіваюся, я тебе не розбудила? — вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
— Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
— Едвард так рідко залишає тебе саму, — сказала вона. — Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
— Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, — пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. — Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
— Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
— Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною — чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
— О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.