— А може, нам і не доведеться, — похмуро сказав Едвард. — Невже нікому не спадає на думку, що єдина можлива загроза у цьому регіоні, через яку комусь знадобилося створювати армію, це… ми?
Джаспер примружив очі, Карлайл, навпаки, широко їх розплющив, шокований.
— Родина Тані також близько, — несміливо втрутилася Есме, відмовляючись вірити в Едвардові слова.
— Перволітки не терзають Анкоридж, Есме. Гадаю, нам треба розглядати варіант, що це ми — мішень.
— Перволітки полюють не на нас, — заперечила Аліса, а потім завагалася. — Або… вони не знають про це. Поки що.
— Що? — запитав Едвард, зацікавлено і напружено водночас. — Що ти згадала?
— Спалахи, — відповіла Аліса. — Коли я намагаюся подивитися, що відбувається, то не можу побачити чітку картину, нічого конкретного. Але у мене бувають ці дивні спалахи. Закороткі, аби щось зрозуміти. Ніби хтось постійно змінює думку, переходячи від одного плану дій до іншого так швидко, що я не встигаю роздивитися…
— Невпевненість? — недовірливо запитав Джаспер.
— Не знаю…
— Якраз навпаки, — прохрипів Едвард. — Знання. Хтось знає, що ти не можеш нічого побачити, поки рішення не прийняте. Хтось, хто ховається від нас. Грається з прогалинами у твоєму баченні.
— Але хто про це знає? — прошепотіла Аліса.
Едвардові очі були тверді, наче криця.
— Аро знає тебе не гірше за тебе саму.
— Але я б побачила, якби Волтурі вирішили втрутитися…
— Якщо лишень вони не захотіли не бруднити рук…
— Послуга, — припустила Розалія, заговоривши вперше за весь час. — Хтось із півдня… хто вже порушував правила. Комусь, хто мав бути знищений, дали другий шанс… якщо владнає цю маленьку проблему… Це пояснює, чому Волтурі не поспішають.
— Але навіщо? — запитав Карлайл, досі приголомшений. — У Волтурі немає жодних причин…
— Були, — тихо заперечив Едвард. — Я здивований, що до цього дійшло так швидко, тому що інші їхні думки були сильнішими. Я пам’ятаю, як Аро уявляв мене по один бік від себе, а Алісу — по другий. Теперішнє і майбутнє — реальне всезнання. Ця думка просто одурманювала його. Я гадав, що з часом він відмовиться від свого плану — занадто вже довго він цього хотів. Але з іншого боку, йому не давала спокою думка про тебе, Карлайле, про нашу родину, яка стає більшою і сильнішою. Заздрість і страх: у тебе є… не більше, ніж у нього, але те, чого він бажав. Він намагався не думати про це, але йому це не зовсім вдавалося. А ще він міркував про те, щоб позбутися конкуренції — після клану Волтурі, наша родина найбільша з тих, які їм зустрічалися…
Я дивилася на Едварда, охоплена жахом. Він ніколи мені про це не розповідав, але я здогадувалася чому. Тепер я чітко її уявила, цю мрію Аро. Едвард і Аліса, з холодними криваво-червоними очима, у довгих чорних балахонах стоять поруч з Аро…
Карлайл розвіяв моє кошмарне марення.
— Волтурі занадто віддані своєму покликанню. Вони б ніколи самі не порушили правил. Це суперечить усьому, заради чого вони працювали.
— Потім вони все зачистять. Подвійна зрада, — мовив Едвард зловісним тоном. — І ніхто не дізнається.
Джаспер нахилився вперед, хитаючи головою.
— Ні, Карлайл має рацію. Волтурі не порушують правил. До того ж робота занадто брудна. Ця… особа, ця загроза… перволітки не мають гадки, що діють. Для них це перший раз, б’юся об заклад. Не можу повірити, що Волтурі замішані. Але скоро будуть.
Всі подивилися одне на одного, заціпенілі від напруження.
— Тоді рушаймо! — майже загорлав Еммет. — Чого ж ми чекаємо?
Карлайл з Едвардом обмінялися довгими поглядами. Едвард кивнув.
— Треба, щоб ти нас навчив, Джаспере, — зрештою мовив Карлайл, — як їх знищити.
Незважаючи на Карлайлову рішучість, я побачила в його очах біль, коли він вимовляв ці слова. Важко уявити когось, хто б ненавидів насильство більше, ніж Карлайл.
Щось мене турбувало, проте я не могла втямити, що саме. Я була до смерті налякана — так, що не могла говорити. Але незважаючи на це, я відчувала, що ми проґавили щось важливе. Те, що могло надати якогось змісту цьому хаосу. Те, що усе пояснило б.
— Нам знадобиться допомога, — сказав Джаспер. — Як гадаєш, чи не погодиться Танина родина?… П’ять дорослих вампірів значно збільшили б наші шанси. Було б дуже добре, якби Катя і Єлизар виступили на нашому боці. З їхньою допомогою це було б майже легко.
— Ми запитаємо, — відповів Карлайл.
Джаспер простягнув йому мобільний телефон.
— Треба поквапитися.
Ніколи ще я не бачила, щоб Карлайлів внутрішній спокій так сильно похитнувся. Взявши телефон, він підійшов до вікна і набрав номер. Потім підніс до вуха слухавку, а другу долоню притулив до шибки. Його очі дивилися в туманний ранок із болісним і суперечливим виразом.
Едвард узяв мене за руку і відвів на маленьку канапу. Я присіла поруч, вдивляючись у його обличчя, поки він дивився на Карлайла.
Карлайл говорив так тихо і швидко, що важко було розібрати слова. Я почула, як він привітався з Танею, а потім галопом описав, що відбувається. З цієї швидкої розповіді я зрозуміла небагато, проте було видно, що вурдалаки з Аляски добре знають, що коїться в Сієтлі.
Потім Карлайлів голос змінився.
— О-о, — сказав він, і від здивування його голос підскочив. — Ми не знали… що Ірина так почувається.
Повернувшись до мене, Едвард заплющив очі й застогнав.
— Прокляття. Клятий Лоран, щоб ти провалився в самісіньке пекло, де тобі й місце!
— Лоран? — збліднувши, перепитала я. Але Едвард не відповів, зосереджений на думках Карлайла.
Я гарно пам’ятала свою коротку зустріч із Лораном ранньої весни, у тому числі кожне слово, яке він сказав, перш ніж наспіли Джейкоб і його зграя.
Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання…
Вікторія. Лоран був її першим кроком — вона підіслала його, щоб повинюхувати, подивитися, наскільки важко до мене підібратися. Але він не вижив після зустрічі з вовкулаками і не зміг їй доповісти.
Хоча по смерті Джеймса він зберігав старі зв’язки з Вікторією, у нього також з’явилися нові зв’язки і нові стосунки. Він приєднався до Таниної родини в Алясці. Таня, рудувата білявка, та її сестри — найближчі друзі Калленів у вампірському світі, майже члени сім’ї. Лоран жив із ними майже рік до своєї смерті.
Карлайл продовжував говорити. Він уже не просив, радше переконував, але доволі різко. Потім різкість знову змінилася намаганням переконати.
— Про це не може бути й мови, — суворо сказав Карлайл. — Між нами угода. Вони її не порушували, і ми не будемо. Мені прикро це чути… Звичайно. Ми постараємося впоратися самі.
Не дочекавшись відповіді, Карлайл згорнув телефон і стояв, продовжуючи дивитися в туман.
— У чому проблема? — запитав у Едварда Еммет.
— В Ірини з нашим друзякою Лораном були тісніші взаємини, ніж ми уявляли. Вона має зуб на вовкулак за те, що ті його знищили, рятуючи Беллу. Вона хоче… — він замовк, дивлячись на мене.
— Говори, — сказала я якомога спокійніше.
Він примружив очі.
— Вона хоче помсти. Поквитатися зі зграєю. Деналі хотіли обміняти свою допомогу на наш дозвіл.
— Ні! — видихнула я.
— Не хвилюйся, — сказав Едвард рівним голосом, — Карлайл ніколи на це не погодиться, — він замовк, а потім зітхнув. — І я також. Лоран отримав по заслузі, — майже прогарчав Едвард, — і за це я досі в боргу перед вовкулаками.
— Погано, — промовив Джаспер. — Сили майже рівні. Ми досвідченіші, але нас менше. Ми переможемо, але якою ціною? — він мельком глянув на Алісу.
Я мало не зойкнула, коли зрозуміла, що має на увазі Джаспер. Ми виграємо, але водночас програємо. Хтось не повернеться. Я подивилася навколо, на їхні обличчя: Джаспер, Аліса, Еммет, Роза, Есме, Карлайл… Едвард… це обличчя моєї родини.
РОЗДІЛ 14. ОСВІДЧЕННЯ
— Ти що, серйозно? — сказала я в середу за обідом. — Ти зовсім з’їхала з глузду!
— Говори про мене що завгодно, — відповіла Аліса, — але випускного вечора ніхто не відміняв.
Від здивування мої очі так широко розплющилися, що, здавалося, вони зараз випадуть з орбіт просто на мою тацю з обідом.
— Заспокойся, Белло! Немає жодних причин, щоб на нього не піти. До того ж запрошення уже розіслані.
— Але… ти… я… божевільна! — пролепетала я.
— Ти вже купила мені подарунок, — нагадала вона, — тобі не треба нічого робити, лише прийти.
Я доклала зусиль, щоб заспокоїтися.
— На тлі всього, що зараз відбувається, ця вечірка трохи недоречна.
— Випускний — от що зараз відбувається, і вечірка з його нагоди настільки доречна, що її святкують з давніх-давен.
— Алісо!
Вона зітхнула і спробувала говорити серйозно.
— Є деякі справи, які ми ще мусимо владнати, а це забере трохи часу. Поки ми тут сидимо і чекаємо, чому б нам не відсвяткувати таку значиму подію? Ти ж випускаєшся зі школи — вперше… і востаннє. Ти більше не будеш людиною, Белло. Таке трапляється один раз у житті.
Едвард, який мовчки сидів і слухав наші маленькі дебати, кинув на неї застережний погляд. Вона показала йому язика, і цього разу справедливо — тихий голос Аліси ніколи б не перекричав гамору їдальні. До того ж ніхто б усе одно не збагнув істинного значення її слів.
— А що це за справи, які нам треба владнати? — запитала я, не бажаючи міняти тему розмови.
Едвард тихо відповів:
— Джаспер вважає, що ми можемо розраховувати на підкріплення. Танина родина — не єдиний наш шанс. Карлайл намагається розшукати декількох старих друзів, а Джаспер — Пітера й Шарлотту. Він запропонував поговорити з Марією… але ми не дуже хочемо залучати південців.
Аліса злегка здригнулась.
— Не те щоб їх важко було вмовити нам допомогти, — пояснив Едвард, — просто ми не хочемо візиту з Італії.
— Але ці друзі — вони ж не… вегетаріанці, правда? — запротестувала я, використовуючи іронічне означення, яке Каллени вигадали самі для себе.
— Ні, — відповів Едвард, несподівано спокійно.
— Тут? У Форксі?
— Вони друзі, — заспокоїла мене Аліса. — Усе буде гаразд. Не хвилюйся. Зрештою, Джаспер навчить нас, як знищувати перволітків…
Едвардові очі при цьому засвітилися, і на обличчі промайнула коротка посмішка. А я раптом відчула, як мій шлунок наповнився маленькими гострими скалками льоду.
— Коли ви рушаєте? — запитала я понурим голосом. Це було нестерпно — думати про те, що хтось не повернеться. Що як це буде Еммет, такий хоробрий і необачний, що ніколи-ніколи себе не береже? Або Есме, така мила, по-материнському турботлива, що я навіть уявити не могла її в бою? Або Аліса, така маленька і тендітна на вигляд? Або… але я не здатна була бодай подумки вимовити це ім’я, боялася навіть припустити таку можливість.
— За тиждень, — сказав Едвард спокійнісінько. — Цього часу має вистачити.
Крижані скалки неприємно заворушилися у мене в шлунку. Раптом мені стало млосно.
— Ти вся позеленіла, Белло, — промовила Аліса.
Едвард обійняв мене і міцно притис до себе.
— Белло, все буде гаразд. Повір мені.
«Звісно», — сказала я подумки сама до себе. Повірити йому. Не він же сидітиме осторонь і гадатиме, чи повернеться додому смисл його існування.
А потім дещо спало мені на думку. Чому я маю сидіти осторонь? Тиждень — це більш ніж достатньо часу.
— Ви шукаєте допомоги, — повільно промовила я.
— Так, — Аліса схилила голову набік, відчувши зміну в моєму голосі.
Продовжуючи думку, я дивилася лише на неї. Мій голос звучав не набагато гучніше за шепіт.
— Я б могла допомогти.
Раптом усе тіло Едварда напружилося, й обійми стиснули мене, немов лещата. Він видихнув зі звуком, схожим на сичання. Але відповіла Аліса, спокійно і незворушно:
— Ти нам не помічник.
— Чому ні? — не погоджувалася я, відчуваючи у своєму голосі відчай. — Восьмеро краще, ніж семеро. І часу більш ніж достатньо.
— Для тебе недостатньо, Белло, — холодно відрізала вона. — Пам’ятаєш, що Джаспер говорив про перволітків? Ти не витримаєш битви. Ти не зможеш контролювати свої інстинкти, а це зробить тебе легкою мішенню. Та й Едвард постраждає, намагаючись тебе захистити, — вона склала руки на грудях, задоволена своєю непохитною логікою.
І я знала, що вона має рацію, поставивши питання таким чином. Я згорбилася на стільці, мій несподіваний проблиск надії згас. Але Едвард поруч зі мною розслабився.
Він прошепотів мені на вухо, нагадуючи:
— Це не тому, що ти боїшся.
— Ой, — видихнула Аліса, на обличчі якої раптом застиг невидющий вираз. Потім воно спохмурніло. — Терпіти не можу відмови в останній момент. Значить, список запрошених скорочується до шістдесяти п’ятьох…
— Шістдесят п’ять! — мої очі знову розширилися. У мене не було стільки друзів. Хіба я взагалі знала так багато людей?
— Хто відмовився? — запитав Едвард, ігноруючи мене.
— Рене.
— Що? — вигукнула я.
— Вона хотіла зробити тобі сюрприз на випускний, але щось трапилося. Вдома на тебе чекає повідомлення від неї.
На якусь мить я просто насолоджувалася відчуттям полегшення. Що б там не трапилося з матір’ю, я довіку буду їй вдячна за відмову. Якби вона зараз приїхала у Форкс… Я не хотіла навіть думати про це, бо в іншому разі моя голова просто вибухне.
Коли я прийшла додому, на телефоні горіла лампочка повідомлення. Я знову відчула полегшення, слухаючи, як мама розповідає про нещасний випадок, який стався з Філом на бейсбольному полі: демонструючи ковзаючий крок, він заплутався з кетчером і зламав собі стегно. Тепер він цілковито залежить від неї, і вона ну ніяк не може його залишити. Мама продовжувала вибачатися, коли час повідомлення закінчився.
— Мінус одна, — зітхнула я.
— Одна що? — запитав Едвард.
— Одна людина, про яку мені не треба хвилюватися, що її цього тижня вб’ють.
Він закотив очі.
— Чому ви з Алісою не сприймаєте цього всерйоз? — з притиском запитала я. — Це серйозно.
Він усміхнувся.
— Ми самовпевнені.
— Чудово, — буркнула я. Потім узяла телефон і набрала Рене. Я знала, що це буде довга розмова, але також була певна, що мені багато говорити не доведеться.
Я просто слухала і заспокоювала її щоразу, коли мені вдавалося вставити слово: я не розчарована, я не серджуся, я не ображаюся. Вона має доглядати Філа. Я передала Філу «нехай чимшвидше видужує», пообіцяла подзвонити і до найменших подробиць описати, як у Форксі святкують випускний. Зрештою, щоб завершити розмову, мені довелося застосувати як контраргумент невідкладну потребу готуватися до іспитів.
Терпіння Едварда не знало меж. Він спокійно вичекав усю розмову, перебираючи моє волосся й усміхаючись щоразу, коли я кидала на нього погляд. Може, з мого боку було несерйозно звертати на це увагу, коли я мала думати про набагато важливіші речі, але від його усмішки у мене перехоплювало подих. Едвард був такий гарний, що важко було переключитися на щось інше, важко зосередитися на Філових проблемах, вибаченнях Рене чи ворожих вурдалацьких арміях. Я була всього-на-всього людиною.
Повісивши слухавку, я стала навшпиньки, щоб його поцілувати. Він узяв мене за талію і підсадив на кухонну стійку, аби я не мала до нього тягнутися. Це значно полегшило мої спроби. Я обхопила його руками за шию і прилинула до його холодних грудей.
Дуже скоро, як завжди, він відсторонився.
Я відчула, як мої губи невдоволено надулися. Він засміявся, виплутуючись із моїх рук і ніг. А потім став поруч зі мною, обіпершись на стійку, і поклав руку мені на плече.
— Я знаю, ти гадаєш, що у мене ідеальне, непохитне самовладання, але насправді це не так.
— Якби, — зітхнула я. Він зітхнув разом зі мною.
— Завтра після школи, — сказав він, змінюючи тему, — ми з Карлайлом, Есме та Розалією йдемо на полювання. Всього на пару годин і недалеко. Аліса, Джаспер і Еммет зможуть про тебе подбати.