Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він — занадто непорушний, занадто холодний — стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.
— Джейкоб хоче зі мною побалакати?
— Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.
Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.
— Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, — мовив Чарлі.
— Я візьму, — побігла я на кухню.
Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.
Я схопила слухавку — шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.
— Алло?
— Ти повернулася, — сказав Джейкоб.
Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.
Я відчула ностальгію — тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.
До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:
— Так.
— Чому ти мені не подзвонила? — запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.
— Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.
— А-а, вибач.
— Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?
— Хотів з тобою поговорити.
— Про це я й сама здогадалася. А про що?
Запала коротка пауза.
— Ти завтра йдеш до школи?
Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.
— Звичайно, йду. А чому я маю не йти?
— Не знаю. Просто цікаво.
Ще одна пауза.
— То про що ти хотів поговорити, Джейку?
Він вагався.
— Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.
— Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…
Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.
— Мені треба йти, — відрізав він.
— Що?
— Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?
— Але, Джейку…
Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.
— Недовгою була розмова, — тихо промовила я.
— Все гаразд? — запитав Едвард турботливим голосом.
Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним — неможливо прочитати.
— Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.
Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?
— Тобі видніше, — сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.
— М-м-м, — пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.
Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.
Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.
То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?
Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я не пішла завтра до школи, то щo б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?
Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:
— Що сталося?
Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.
Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…
Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі — що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?
Едвард струснув мене.
— Белло? — запитав він, тепер не на жарт схвильований.
— Я гадаю… гадаю, він перевіряв, — ледве чутно промовила я. — Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.
Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.
— Нам слід буде поїхати звідси, — прошепотіла я. — До того — щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.
Він стиснув мене в обіймах.
— Я знаю.
— Кхи-кхи, — Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.
— Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, — запропонував Чарлі.
— Ні, не треба. Я вже почала.
— Гаразд, — сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.
Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…
— Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? — запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.
Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.
Я спостерігала за виразом його обличчя — воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.
Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:
— Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.
— Я боявся, що ти це скажеш.
— Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?
— Залишалася в машині.
Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:
— Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.
— Але… чому?
Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.
— О!
На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе — під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.
Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом — навіть відчути до нього симпатію, — але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.
— Минулого вечора ти зробила хибні висновки, — пробурмотів Едвард. — Він питав, чи підеш ти до школи, бо знав: де ти, там і я. Він шукав безпечне місце, щоб перемовитися зі мною. Місце зі свідками.
Значить, учора ввечері я неправильно розтлумачила мотиви Джейкоба. Я чогось не знала — ось у чому причина. Не знала того, що примусило Джейкоба ні сіло ні впало говорити з Едвардом.
— Я не залишусь у машині, — сказала я.
Едвард тихо застогнав.
— Я так і знав. Гаразд, давай покінчимо з цим.
З кам’яним обличчям Джейкоб спостерігав, як ми підходимо до нього, тримаючись за руки.
В цей час я помітила також інші обличчя — обличчя моїх однокласників. Я помітила, як їхні очі розширилися, змірявши з ніг до голови високу Джейкобову постать, його тіло, що грало такими м’язами, яких не було в жодного звичайного шістнадцятилітнього підлітка. Я бачила, як ті очі пожирали його вузьку чорну футболку — з короткими рукавами, хоча день був на диво прохолодним, — і порвані, в плямах від мазуту джинси, і блискучий чорний мотоцикл, на який він обпирався.
Їхні погляди не затримувалися на його обличчі — щось примушувало їх швидко відвертатися. А ще я помітила, як усі відступали він нього на певну відстань, наче боячись заступити за межу уявного кола, в центрі якого він перебував.
Я була вкрай вражена, коли збагнула, що Джейкоб здавався їм небезпечним. Дуже дивно.
Едвард зробив декілька кроків назустріч Джейкобу, і я відчула, що йому не по собі від того, що підвів мене так близько до вовкулаки. Відвівши назад мою руку, він наполовину затулив мене спиною.
— Ти міг би нам подзвонити, — сказав Едвард сталевим голосом.
— Вибач, — відповів Джейкоб із глузливою посмішкою. — Я не записую телефони кровопивць.
— Ти міг би подзвонити до Белли — я часто там буваю.
Джейкоб стиснув щелепи і насупив брови, але нічого не відповів.
— Навряд чи це годяще місце, Джейкобе. Поговорімо про це пізніше.
— Ага, звичайно! Після школи завітаю до твого склепу! — пирхнув Джейкоб. — А чим тебе не влаштовує зараз?
Едвард виразно роззирнувся навкруги, показуючи очима на свідків, які ледве чи перебували за межею чутності. Ще декілька осіб переминалися на тротуарі; в їхніх поглядах світилося очікування. Вони наче сподівалися, що ось-ось вибухне бійка і розбавить ранкову рутину чергового понеділка. Я бачила, як Тайлер Кроулі штурхонув ліктем Остіна Маркса, і вони зупинилися на шляху до свого класу.
— Я вже знаю, що ти мені скажеш, — сказав Едвард Джейкобу так тихо, що я ледве могла розчути. — Послання доправлене. Вважай, що ми попереджені.
Едвард кинув на мене швидкий стурбований погляд.
— Попереджені? — запитала я у повному нерозумінні. — Про що ви говорите?
— Ти не сказав їй? — очі Джейкоба наповнилися недовірою. — Ти що, злякався, що вона стане на наш бік?
— Будь ласка, облиш, Джейкобе, — відтяв Едвард.
— Чому? — не вгавав Джейкоб.
Я нахмурилася, геть нічого не розуміючи.
— Чого я не знаю? Едварде?
Проте Едвард пильно дивився на Джейкоба, ніби не чув мене.
— Джейку?
Джейкоб поглянув на мене з-під зведеної брови.
— Хіба він тобі не сказав, що його старший… брат перетнув межу в суботу вночі? — сарказм аж порскав із нього. Потім він перевів зір на Едварда: — Пола повністю виправдали в…
— То була нічийна територія! — просичав Едвард.
— Неправда!
Джейкоб помітно кипів від обурення. Його руки тремтіли.
Він струснув головою і два рази глибоко втягнув повітря.
— Еммет і Пол? — прошепотіла я. Пол був Джейкобовим найнепосидючішим побратимом по зграї. Це він утратив над собою контроль одного далекого дня в лісі — спогад про сірого вовка, який вишкірився на мене, раптом ожив у голові.
— Що сталося? Вони билися? — запитала я з високими тривожними нотками в голосі. — Через що? Пол поранений?
— Ніхто не бився, — заспокійливо сказав мені Едвард. — Ніхто не поранений. Не бійся.
Джейкоб недовірливо спостерігав за нами.
— Ти їй що, взагалі нічого не розповів? Це тому ти на вихідні забирав її звідси? Щоб вона не дізналася про…?
— Досить, — Едвард обрубав Джейкоба на півслові, й у цю мить його обличчя наводило страх — справжній страх. На якусь секунду він став схожим на… на вурдалака. Він дивився на Джейкоба з пекельною, неприхованою ненавистю.
Джейкоб звів брови, але не поворухнувся.
— Чому ти їй не сказав?
Вони довго дивилися один на одного у цілковитій тиші.
Позаду Тейлора та Остіна назбиралася купка учнів. Я помітила там і Майка з Беном — Майк поклав руку Бенові на плече, ніби притримуючи його.
Раптом у мертвій тиші моя інтуїція розставила всі деталі на свої місця.
Те, що Едвард від мене приховував.
Те, що Джейкоб хотів мені розповісти.
Те, що примусило Калленів та вовкулак ходити в лісі у небезпечній близькості одні від одних.
Те, що змусило Едварда наполягати, щоб я летіла через усю країну.
Те, що Аліса бачила у видінні минулого тижня — у видінні, про яке мені збрехав Едвард.
Те, що я очікувала рано чи пізно. Те, що — я знала — станеться знову, попри всі мої сподівання, щоб воно не сталося. Невже це ніколи не закінчиться?
Я почула, як зі свистом, свистом, свистом, свистом хапаю ротом повітря і не можу зупинитися. Мені здалося, що школа захиталася, як під час землетрусу, але я знала, що то ілюзія, викликана тремтінням власного тіла.
— Вона повернулася по мене, — вимовила я, задихаючись.
Вікторія не збиралася здаватися, поки не доможеться моєї смерті. Вона повторюватиме одну й ту саму схему — чергуватиме фальшивий випад зі справжнім, — аж поки не знайде діру в моїй обороні. Може, мені пощастить. Може, Волтурі прийдуть по мене першими — принаймні вони вб’ють мене швидше.
Едвард міцно схопив мене, розвернувшись так, щоб затулити мене від Джейкоба, і налякано плескав мене рукою по обличчю.
— Все буде гаразд, — шепотів він мені. — Все буде гаразд. Я ніколи не підпущу її до тебе. Все буде гаразд.
Потім він поглянув на Джейкоба.
— Задоволений такою відповіддю, дворняго?
— По-твоєму, Белла не має права знати? — Джейкоб не відступав. — Йдеться про її життя.
Едвард промовив так тихо, що навіть Тайлер, стоячи за крок від нього, нічого б не почув.
— Навіщо її лякати, коли небезпека їй не загрожує?
— Краще бути наляканою, ніж обдуреною.
Я намагалася опанувати себе, але не могла втриматися від сліз. Я бачила образ Вікторії у себе перед очима — її обличчя, вишкірені зуби, налиті кров’ю очі, одержимі бажанням помститися. Вона звинувачувала Едварда у смерті свого коханця, Джеймса. І вона не зупиниться, поки не відбере кохання в нього. Кінчиками пальців Едвард витер сльози, що котилися по моїх щоках.
— Ти справді вважаєш, що краще робити їй боляче, ніж охороняти? — мовив він.
— Вона сильніша, ніж ти вважаєш, — сказав Джейкоб. — Вона переживала й гірше.
Раптом вираз обличчя Джейкоба змінився. Тепер він дивився на Едварда дивним вивчаючим поглядом. Він примружив очі, наче розв’язуючи в голові складну математичну задачу.
Я відчула, як Едвард зіщулився, і поглянула на нього. Це біль примусив його обличчя скривитися. На одну жахливу мить воно нагадало мені той день, коли ми були разом в Італії, в похмурій вежі Волтурі, в якій Джейн мордувала Едварда своїм злим даром, обпікаючи його самими лише думками…
Цей спогад вихопив мене з прострації і змусив опанувати себе. Краще нехай Вікторія сотню разів уб’є мене, аніж я знову побачу, як Едвард отак страждає.
— Кумедно, — засміявся Джейкоб, дивлячись на Едвардове обличчя.
Едвард здригнувся, та, доклавши трохи зусиль, повернув собі рівновагу. Проте в очах його читався неприхований біль. Вражена, я переводила погляд з Едвардової гримаси на зухвалу посмішку Джейкоба.
— Що ти з ним робиш? — викрикнула я.
— Не зважай, Белло, — сказав мені тихо Едвард. — Просто у Джейкоба гарна пам’ять.