— То й що, Мавро? — питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.
— То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше...
— Мавро! — крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. — Гріх, що ти говориш!
— Може, і гріх... — притакує Мавра твердо. — Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.
— Мавро... ти його любила? — обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
— Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів — нікого. Тетяно, Тетяно, — додає сумно, — що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, — остерігає Мавра і накладає люльку.
— Я збожеволіла б, — повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз — станувши близько перед старою циганкою, каже:
— Мавро!
— Що, доньцю?
— Ти багато знаєш...
— Хоч не так багато, а що треба — знаю.
— То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?
— Котрий?
— Що ти його любила, а він тебе... зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:
— Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.
— Доньцю! — каже нараз і дивиться пильно на дівчину. — Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
— Не любиш її вже?
— ...Люблю.
— А більше нікого не полюбила? Г-а-а? — питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що «одну» її любить. '
В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
— А хоч би й полюбила? — питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.
— Тоді не вір!
— А як повірю?
— То відтак не жалуй! — Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
— Я не пожалую.
— Посилав уже старостів? — питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.
— Ще він їх пішле.
— З нашого села який?
— Ні.
— Здалека?
— Не знаю. Нічого не знаю.
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— Кажеш — він тебе посватає?
— Він мене посватає.
— Коли?
— Не знаю.
— Сеї осені?
— Не знаю.
— Тетяно! — остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. — Тетяно!
— Що таке? — опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.
— Уважай, Тетянко!
— Він же мене любить!
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— І не з нашого села він?
— Не з нашого.
— А мама про те знає?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.
— Їй — мама! — крикнула роздразнено, — нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.
— А як тебе хто інший посватає сеї осені?
— То не піду, — відповідає рішуче і гордо.
— А як мама скаже?
— Мама не скаже.
— А як присилує?
— Мавро! — кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. — Мама не присилує!
— Ні, ні, доньцю, — утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. — Мама не присилує.
— І ти допоможеш, Мавро? — просить Тетяна, приказуючи.
— І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
— Доки він старостів не пришле, Мавро?
— Доки старостів не пришле.
— Хоч би і другі прийшли і мама силувала? — питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.
— Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.
Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.
— А хоч багатирський син він? — питає по якійсь хвилині знов Мавра.
— Авжеж, — відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.
— А красний?
— ...Ну-у-у! — відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: — Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро...
— Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
— Красний — кажу, Мавро.
— Я чую, доньцю, — відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. — Тому я пропала, — додає, майже співаючи, півголосом. — Душу за ним дала — за його очима.
— За його очима... — повторює розмріяно, задумано Тетяна.
— А як його звуть?
Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:
— Подибала раз...
— Раз? І вже полюбила?
— Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.
— Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
— В млині? — розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.
Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.
— Не хочу правди сказати.
— Тетяно! — остерігає Мавра, майже молить. — Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!
— Сам пришле він сватів, — обзивається твердо дівчина.
— Най бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, — додала пророче.
— Губить, — повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає...
Тишина... Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:
— Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..
Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:
— Хіба відтепер вродиться — що такий не буде.
— Мавро!!
— Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі...
— В нього щирі очі... я його люблю, — відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.
— Любиш, доньцю? Любиш? — відказує сумно Мавра, — Тож люби щасливо, бо я — одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.
Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.
Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.
Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над'їде — говорить її серце — чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: «Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі».
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: «Гриць її полюбив, а вона Гриця...»
Звільна минає день за днем осінь, наближається зима — аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію...
З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в'ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує...
* * *
Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що «не прийде», він аж посумнів. «Якби любила, то виходила б, — говорив заєдно, — хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би — щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз». Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити — каже ждати... з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, — заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в'язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, — що гуляє, мов ногами пише, — не бачить іншого в селі, в'яне за ним серцем і до смутку любить...
А Туркині не видно.
Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?
— Горда дуже, — кажуть, — і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.
— А донька? — питає.
— За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, — розказують. — Каже, що не «по душі» і не хоче.
— От жвава, що й бідних любить, — вихопилося якось Грицеві з уст.
— Та яке там вже «любить»! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.
— А гарна яка? — допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.
— Сам вже придивися, — подають у відповідь. — Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.
В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня — спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.
Дивиться? Грицю, Грицю... уважай, що дієш! «Гадаєш, я зараз для кождого?» — пригадуються йому її слова.
«Я не для кождого...»
Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право... а все інше йому байдуже. «Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати...
Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.
— Я прийшов, Туркине, — каже він покірно.
— Гаразд, — відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати — висока, строга... в чорному одіта.
— В яких справах, молодий ґаздо? — запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.
— Не питали зранку люди тут за ним?
— Не питали, — ще зимніше відказала.
— Чоловік та й жінка...
— Не питали, кажу! — З тим і обернулася і ввійшла У хату.
— І ти, донько, входь, надворі не гайся! — так прийняла його Іваниха Дубиха — і більше її не бачив.
— Іду, мамцю... — обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.
— Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, — просить Гриць, вклонившись знов покірно. — Разом посумуємо, разом поговоримо.
— Не вийду. Навіть і не жди, — відповіла твердо.
Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:
— А в ліс весною прийдеш? — питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.
— В ліс весною прийду. А тепер вертай.
— Як зазеленіє, — притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.
— Як зазеленіє, — повторює вона і знов усміхається.
Гриць кланяється.
— Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.
— Спасибі тобі, що додержав ти слова — та проте вертай — мати не жартує...
Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.
«В ліс весною прийдеш?» — повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.
«В ліс весною прийду!»
«Як зазеленіє...»
«Як зазеленіє...» Господи боже, от Туркиня і любить!
«Весно, прийди! — тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. — Весно, прийди!..»
Повеселів Гриць. Обіймає Настку, тулить і голубить з потайного щастя синьооку її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. В ліс весною прийдеш?» — питає його серце.
«В ліс весною прийду».
«Як зазеленіє?..»
«Як зазеленіє...»
Зеленійте, сосни!..
* * *
Весна настала.
Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.
Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше...
* * *
Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!
Заходив — як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.
Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.
Зимою перед роком, — розказував, — переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, — він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.
— В чім? — спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дідові... Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч І старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі... потім... нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.
— Тебе, синку, я оце третій раз бачу, — об'яснив далі старець молодому. — Ти, мабуть, не маєш родичів?
— Кажуть, «ні», — відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.
— Але тобі добре? — допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово «добре» перейшло уста молодого.
— Та добре, — чує знов коротку відповідь.
— В багачів живеш?
— Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували... — і, не докінчивши думку, вмовк.
— А чого недостає тобі ще? — питається старець і усміхається. — Любки?
Гриць махнув рукою.
— Є, — каже, — їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.