— Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають... А тоді що вдієте?
— Не позволю і землі не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас ґаздує, щоб знав я... кому землю передам колись...
— Овва... він вас дуже послухає! — закинула жінка. — Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.
Господар усміхнувся.
— Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.
— Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться... — відповіла жінка.
— І на свою натрапить... — докінчив господар.
— І на свою натрапить... — повторила вона і вмовкла.
— Старий Кривинюк добрий ґазда, і Настка працьовиті дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, — обізвався знов господар.
— Та добра дівчина... — відповіла якось знехотя жінка. — В неї відтепер якийсь розум, як у старої. Добра, — і урвала.
— Та тим-то для нього і добра, — відповів чоловік. — Він за кіньми голову забуде... а вона буде на все позір мати. Тим-то й добра...
Гриць, бачачи іноді по суперечках з родичами, що правда по стороні їх, але заразом і його, особливо тому, що його вдача силувала його «от таке» заводити, що викликувало гнів з обох сторін, забирався з хати і не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся він сам, а з ним і господарі.
І таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу. Якби не сусідська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всі жалі ділив, якби не батькові коні, які любив понад усе, та вівці, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дітьми, панував — він був би вже давно батька-матір покинув і поволікся в світ. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякі люди розказують, особливо ж один старий білоголовий циган, що все що кілька років переходить через їх село з Угорщини і до них вступає по милостиню та спочиває, оповідає, що там десь далеко від їх гір, лісів, є ще й інший світ і люди. Між них він би ішов, учився би та став великим паном і так жив би, вивчившись передусім на скрипці грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волікся неспокійно з вівцями з місця на місце і побирав за те від батька-матері лайку. Але тепер він вже парубок під вусом і, як батько сміючись казав, «до розуму носом зближався», як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, «пройдисвітом» або, ще ліпше, «циганом» прозве... він сміється.
— Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви — не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!
І мати вмовкає, усміхнеться... і стає знов добра; вона дала б і душу за свого Грицька, якого їй чи не всі завидують, такий вже гарний і розумний вдався. Вже-таки ніхто не годен на Гриця довго гніватися. Він всіх за пазухою має, як його впевняє білолиця Настка.
Чим?
Може, саме тією подвійною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нім, ніби від часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові... а передусім до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповіданню старого Андронаті (так звав себе білоголовий циган), іноді аж у сні ввижається. «Хижуном» родився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рідного брата або чи не більше ще, саме яким вже вдався. З нею він і найліпше товаришує чи в тузі чи по веселому настрої. Вона його ніби до ладу приводить.
— Чому ти такий смутний, Грицю? — питає іноді, побачивши його поважного, невдоволеного з виду.
— Тяжко на душі, — відповідає він.
— То заграй на сопілці або трембіті. Собі і мені заграй, Грицуню! — просить щиро... і тулиться до нього білолиця Настка. — Ніхто в селі не грає так, як ти, любо та до серця. — І тими словами впроваджує його ніби в інший світ. І щоб вже догодити їй і сяк-так собі, він починає грати.
Тільки щастя його, — каже, — що сопілка, трембіта і Настка.
І те правда. Ніхто на всі сусідні гори не грає так до серця, як він. Особливо на трембіті, він мов святою молитвою по верхах... жене.
А літніми вечорами, то вже і голосом ніхто так не виспівує, як Дончуків Грицько, вештаючись коло хати і худоби, виводячи одну просту пісню понад другу. А всі або дуже смутні, або всі веселі, інших він не любить.
В селі всі дівчата липнуть до нього, хоча він до жодної. Хіба що до синьоокої Настки, але й то, як каже товаришам, «не все», лиш тоді, як вона його назад до «розуму» приведе, до праці нажене, не дасть «волочитися» — він її голубить, впевняючи, що колись її посватає. А зі всіх інших дівчат, — хоча й гуторить з ними, — все кепкує.
— Ви, дівчата, — говорить Настуні, — всі дурні.
— До часу, Грицуню... до часу... — відказує спокійно Настка. — До часу, може, і дурні ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобі голову або, може, й любистку дасть, — то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твій!
— А он я вже тебе люблю, Настунько, — борониться Гриць і сміється веселими очима, — та ще розуму не втратив.
— Хто знає, чи вже і не втратив... — відказує вона і дивиться так само, як він, щиро і просто в очі. — А он, — каже, — ти любиш мене і приходиш, а часом як покинеш, то і з тиждень волієш з конем перебувати, як зі мною: чи се указує на розум?
— Та я чи не все такий був? — борониться Гриць.
— А може, ти і межи інші дівчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? — питає вона. — Я не знаю. — І говорить се без докору, без злоби, а так собі спокійно, мов дитина.
— А чому б я не приставав з кіньми, не сходився з другими дівчатами? — - питає він, та більше вже, щоб подразнити її. — Сідай і ти, — каже, — на якого-небудь коня твого батька і їдь зо мною і доволі дивися, як Гриць з кіньми розмовляє, а з другими дівчатами гуляє. Будеш бачити.
— Я не цікава, — відказує вона гордо, а все-таки в глибині душі вражена його байдужністю, хоч і не показує того, а відтак, поглянувши в його щирі очі, що якийсь час з потайним усміхом дивилися на неї, усміхається й собі і каже:
— З дівчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякій і нечистий сидить. А дивись, — додає поважно, — замолоду деякі гарні притягають до себе... особливо ті, що чорнобриві, а на старість, казала раз покійна бабка, коровам молоко відбирають та опівночі на мітлі комином вилітають.
— А мені що до того? — відказує він. — Я ані не корова, ані їх не боюся. А вас всіх, білих і чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всі на одно копито і добрі, і красні, і дурні — а Настуньку Кривинюківну найліпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти ні на мене, ні на нікого не ворогуй.
— Або ж я ворогувала коли, Грицуню? — питає вона і дивиться знов щиро з невимовною терпеливістю в його очі. — Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився... і при нічім... довго не встоїш. Я не ворогую.
— Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в світі добра і щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичів навертаєш — а то без тебе був би я вже давно... — і, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув і усміхнувся.
Білолиця Настка чисто упивається словами красного хлопця. І для неї значать вони і любов, і щастя, значать увесь світ, а заразом відчуває вона, що держить його справді неабияк чимось при собі, панує над ним. Чим саме? Не знає.
Не здає собі ніякої справи. Вона знає лиш те одне, що мусить і дальше держати його, що його любить всею душею і не годна гніватися, ворогувати на нього. Погнівається, поворогує, — думала іноді, — він розлютиться і, мов той птах, відлетить, присяде на іншім дереві — і пропав для неї...
І так Настка не гнівається ніколи на Гриця... Вона його любить і тією своєю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є в світі сила, — питає себе щирим почуттям, — якій міг би Гриць більше піддатися, як їй одній? З дівчат він її любить найліпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичів. А далі?.. Те, що він… іноді на тиждень... два... конем за село виїжджає... Те їй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само перейде, і щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокійна І любить його спокійно. Що іншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає і красного Гриця, що дві душі має. І в тім ціла її правда. Велика, глибока, поважна правда, яка їй вистарчає, з якою їй добре...
* * *
Глибока зима.
Лісом неспокійно. Зелені віти, обтяжені снігом, вгиналися нижче до землі, як і іншою порою, і вітер, що над ними буяє і з трудністю між них тиснеться, доводить їх до живішого руху. Вони опираються йому, та годі цілком опертися. Він садить між них з чимраз більшою силою, і остаточно підіймається за недовгий час лісом ніби шум-стогін. Розколихалася завірюха.
Вітер змагається чимраз сильніше, збиває сніжини з дерев, колише хоч би і найвищими коронами до розгону, гуде лиховісне, а в воздусі розходиться широкий крилатий шум всього соснового лісу...
Страшно тепер в лісі і глухо. І хоч се не північна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрінутися.
Над хатиною Маври, обтуленою з усіх сторін старанно смереччиною, посхиляли сосни, ніби змилосердившись над нею, глибоко свої віти, обтяжені снігом, неначеб хоронили її від вітру, що тиснувся повними грудьми між них, розбиваючи їх звичайний поважний спокій.
В тій же хатині Маври тихо. Лиш в печі горить, тріщить веселий огонь і освітлює нутро хатини, а найбільше те, що найближче самої печі, а то: саму Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнілого дерева до печі й, умостившися тут, розкладає свої карти. Чорний кіт на самім краю печі простягся і дрімає, ніби стереже огонь в печі і рухи своєї чорної пані. На самім же верху над піччю, налущившись і заховавши головку під крило, спить самітний усвоєний чорний ворон Маврин. Всі інші предмети в тій закуреній хатині тонуть в теміні, що здається в міру, як огонь горить або опадає, слабне або зростає.
Мавра нині собі карти кидає.
Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, виглядає мов яке марево.
Від часу до часу простягає свої худі руки, гріє їх коло полуміні, що палахкотить в закуреній, аж чорній печі, і перешіптується сама з собою, її великі чорні очі, в яких ніби назавше задержався смуток, тепер, немов слухаючи, шукають від часу до часу дрібного, викривленого одніського в світі віконця і ждуть.
Надворі заєдно гуде вітер. Сьогоднішня ніч заповідається чимось недобрим, хоча їй самітній вже не першина такі ночі перебувати, а нині все-таки чогось лячно. Вітер гуде лісом, аж несе, виє, аж полумінь хвилюється в печі. А ліс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з своїм військом між деревину. Щось ломиться лісом, тріскає, щось стогне, щось сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тій хвилі хто до шибчини, чи се вітер жбурнув до неї купою снігу, щоб її самітну... одну на всім лісі, злякати? Вітер найбільший ворог циганів, він так любить. Він живий. Іноді він гірший, як сила божа... Вона се ще змалку знає. Полумінь грає, веселиться, освічує її цілу і лаву, викликує на противній стіні страховища, освітлює лаву з розложеними старими, затертими, майже закругленими картами, і Мавра ось що з них вичитує:
Злидні, смуток, самітність, як звичайно, але ось тут і якісь люди. Щось велике, несподіване жде її, щось нероз'яснене, що ще потрібує часу. Воно ще далеко, але прийде.
В тім всім і її дорога дівчина, її Тетяна вмішана. Вона, що ще одна держить її на світі при житті. Тота її «туркиня», як вона сама і люди прозвали Тетяну за золоті ковтки, півмісячики в ухах. А далі сама не знає, як роз'яснити собі карти. Чи то все доторкається її, чи дівчини? Не знає. Ось вона сим разом цілком не знає. Другому, може, і знала би роз'яснити, чи дні... чи долю... в тім її ніхто не перевищить. Але собі сьогодні не знає. Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радість? Бо смуток і радість падуть, ніби рука в руку. Отут стоять криваві сльози, змішані зі сльозою радості. Що се?
Знеохочено збирає карти, кладе їх оподалік від себе, запалює свою люльку... і жде.
Її ніби болить сьогоднішня ніч надворі, їй тяжко на душі, як зрадниці, як проступниці. Адже вона сьогодні і не бачила навіть людської душі, не те щоб обтуманила кого. Хто би й ішов такою дорогою лісом... як тепер? Хіба хто смерті хоче, шукає її. А навіть і вона ще не хоче її. Вона... що сама не знає... чого по тім світі плентається. Чого ж бо їй жити? Хто її потрібує? Чого має вона ще дожити? Вона йде самою тінню життям, іде, доки з самою ніччю не стрінеться, не злучиться з нею навіки...
Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в її мале віконце жбурхнуло, аж дзвенькнуло, і вона майже з остраху зойкнула.
І знов тихо.
Знов нічого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогін в лісі. Се смерть ішла. Мавра на самоті ніби відчуває, що се так смерть лісами тиснулася, дотикала її хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
Певно, сієї ночі не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звірина загине. Страшна ніч.
Мавра оглядається. Чогось їй неначе нестає. І не знадвору, а в душі, в серці хибує... Чого? Адже вона до самоти звикла.
Не знає.
Її руки мимоволі укладаються на грудях наохрест, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вміє молитися. Не молилася бог знає відколи. Та хоч і молилася, то її людям бог неприхильний. Не любить їх. Тому вони і в вічних злиднях по світі тиняються. За кару тисячолітню. І лиш ніччю оживають, до ночі їх тягне, бога занедбують, хіба звертаються вони до місяця з своїми просьбами. Місяць їм помагає, але такими ночами і він перед чимось ховається.
Полумінь запалахкотіла нараз сама з себе наново і кинула червоним світлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла їх наново в руки, прошепотівши вперед щось над ними, і розложила, як перше.
І знов дивиться... і дивиться... І знов не знає добре розібрати, що вони їй вказують нині. Щось велике-велике, і смутне, і радісне жде її. Ніби ніч, ніби день. Ніби весілля, ніби смерть. І замішаний хтось в тім, хтось зблизька і хтось здалека. Чоловік і дівчина. Ба ні. Дві дівчини. І раз добре, раз зле. З одної сторони ніби маєток і добро, а близько коло того старецька торба і жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змішувати карти.
Ба ні. Одно ніби ясне.
До її хати падуть два чоловіки. Одному — ніби їй, ніби йому — смерть. Другому — ніби їй, ніби йому — радість. Між обома стоїть радість. Один молодий, другий старий. І оба прийдуть до неї. Самі прийдуть. От — молодий... паде просто до її хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зійтися в її хаті... одначе... господи боже, чи не смерть приведе... один з собою?
Так — смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповідається... самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в житті прогрішилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довір'ям до тебе о поміч зверталися...
І знов в її голові поміщалося. Знов вона з того всього нічо не розбере. Вона відсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, віщуна, від себе і, обернувшись плечима до теплої печі та скулившись на широкій лаві майже вдвоє, — пробує уснути.
Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких місцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне біла заметільниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з дороги, гуде, виє. А сніг чимраз вище до віконця добирається. Припирається до стіни, підвіяний заметільницею. Одні смереки, що її хоронять своїми широкими густими вітами, та свята деревина, що здержує приступ смерті. Але хто обчислить міць заметільниці такими лютими ночами? Смерть не сама волічеться. Вона з військом волічеться, як давно ще тато і мама говорили. Вона все з військом суне, літає. Сама летить попереду, а за нею військо. І всі з косами, з чорними хоругвами. Все всі разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповідають.