Айзек Азімов
Глибини
1
Будь-яка планета рано чи пізно вмирає. Кінець може бути раптовий, коли її сонце вибухає. А може бути й повільний, коли сонце згасає поступово і океани на планеті сковує крига. У другому випадку розумні істоти принаймні мають шанс вижити.
Порятунку тоді шукають у космосі, в переселенні на ближчу до затухаючого сонця планету або навіть у іншій сонячній системі. Однак такий шлях відпадає, коли планета — єдина в сонячній системі, а до найближчої зірки не менш як півтисячі світлових років.
Порятунку можна шукати і в надрах планети, в її глибинах. Такий шанс є завжди. Нову домівку будують під землею, використовуючи теплову енергію ядра. Тисячі років потребує така робота, але час є, бо світило холоне повільно.
Та врешті-решт остигає й нутро планети. Доводиться копати щоразу глибше й глибше, аж поки планета геть уся змертвіє.
Саме така пора й наставала.
Над поверхнею планети ледь струменів неоновий серпанок, неспроможний зворушити кисневі калюжі в низинах. Інколи, протягом довгого дня, тьмяно-червоне сонце могло трохи розжеврітися, і тоді кисневі калюжі починали рябіти бульбашками.
Протягом довгої ночі калюжі й голі скелі бралися блакитно-сивою памороззю, випадала неонова роса.
На глибині восьмисот миль від поверхні залишався останній осередок тепла і життя.
2
Венда відчувала до Роя таку глибоку симпатію, що думати про це здавалося аж непристойним.
За все життя їй дозволили ввійти до оваріума лише один раз, давши при цьому зрозуміти, що більше туди вона не ввійде ніколи.
Селекціонолог тоді пояснив:
— Бачите, Вендо, ваші показники не відповідають усім вимогам. Але ви здатні давати потомство, і одну спробу ми вам дозволимо. Може, з того щось і вийде.
Венді страшенно хотілося, аби щось вийшло. Ще в дитинстві вона довідалася, що інтелектуальні дані в неї невисокі й що їй судилося стати простою Робітницею. Її гнітила думка, що вона не виправдає надій Роду, і Венда з нетерпінням чекала свого єдиного шансу — дати життя новій істоті. Це прагнення перетворилося в неї в справжню манію.
Венда заховала свою яйцеклітину в кутку щільника, а згодом навідалася, щоб поглянути, що з нею сталося. Безладний, як могло здатися, рух яйцеклітин, що відбувався під час автоматичного запліднення (для забезпечення рівномірного генного розподілу), на щастя, не заподіяв її яйцеклітині ніякої шкоди — вона тільки ледь зворухнулася, та й годі.
Венда непомітно спостерігала за ембріоном протягом періоду визрівання, запримітила малятко, що виникло з її плоті, закарбувала в пам’яті його прикметні фізичні риси, стежила, як воно росте.
Рой виростав здоровим дитинчам, і Селекціонер був ним задоволений.
Якось Венда була зауважила ніби між іншим:
— Погляньте на того, що он там сидить. Він, здається, хворий?
— Котрий? — Селекціонер сполошився. Якби в якогось маляти виявилися ознаки хвороби, це похитнуло б його фахову репутацію. — Ви маєте на увазі Роя? Пусте! Якби-то всі малюки були на нього схожі.
Попервах Венда тільки пишалася, потім відчула побоювання, нарешті її охопив жах. Вона збагнула, що надміру часто відвідує своє дитинча, цікавиться його навчанням, спостерігає, як воно бавиться. Вона сяяла від щастя, коли Рой був біля неї, і марніла від суму, коли довго його не бачила. Ніколи раніше вона не чула про такі почуття, і їй було соромно.
Варто було, мабуть, звернутися до психіатра, але нема дурних. Треба бути геть тупою, щоб не тямити: в неї справжнісінький психоз, а не якесь незначне відхилення, що його можна вилікувати видаленням з мозку однієї клітини. Тут немає жодних сумнівів. Якщо хтось довідається, її посадять в ізолятор. А то й безболісно умертвлять як безнадійно хвору, щоб не витрачала марно енергії, якої й так обмаль. А чи навіть знищать Роя, коли з’ясують, з чиєї він яйцеклітини.
Венда намагалася перебороти себе впродовж багатьох років і дечого зуміла домогтися. Коли вона почула, що Роя вибрали для далекої подорожі, їй стало до болю гірко.
Вона пішла з ним до одного з безлюдних переходів печери за кілька кілометрів від центру міста. Єдиного міста у надрах планети. Ніякого іншого вже не було!
Цю печеру було закрито ще за її пам’яті. Старійшини Роду походили тут по всіх закутках, перевірили чисельність тутешнього населення та його енерговитрати, а тоді вирішили залишити її в темряві. Тих небагатьох, хто тут мешкав, переселили ближче до центру, а квоту для наступного покоління в оваріумі урізали.
Венда зауважила, що думок на розмовному рівні в Роя майже не було, вони ніби відійшли кудись у глиб свідомості.
— Боїшся? — телепатувала вона йому.
— Бо ходжу сюди зі своїми роздумами? — Він завагався на мить. — Авжеж, боюся. Для Роду це останній шанс. Якщо мене спіткає невдача…
— Ти за себе боїшся?
Рой глянув на неї здивовано, і Вендин потік думок захвилювався від почуття непристойності, якої вона припустилася.
— Я б хотіла, щоб замість тебе послали мене.
— Гадаєш, ти краще справишся із завданням?
— Та ні ж бо. Але якби зазнати невдачі і… і не повернутися довелося мені, для Роду це була б менша втрата.
— Втрата однакова, — флегматично відказав Рой. — Ідеться про виживання Роду.
Думки про загрозу для Роду нараз відійшли у Венди кудись на задній план, якщо вона взагалі переймалася нею. Вона зітхнула:
— На тебе чекає дуже довга подорож.
— Он як? — Рой посміхнувся. — Ти знаєш, куди мене посилають?
Венда завагалася. Не бажаючи видатися йому недотепою, відповіла стримано:
— Ходять чутки, що до Першого Ступеня.
Коли вона була ще мала і переходи обігрівалися навіть за межами міста, її водила туди дитяча цікавість. Одного разу, забрівши так далеко, що вже почала хапати дрижаки, вона натрапила на широкий коридор, який навкоси вів кудись угору. В ту ж мить його щільно й наглухо перекрила велетенська захисна стіна.
По той бік стіни нагорі, як вона довідалася значно пізніше, був Сімдесят Дев’ятий Ступінь, над ним — Сімдесят Восьмий і т. д.
— Ми збираємося перейти за Перший Ступінь, Вендо.
— Але ж за Першим Ступенем нічого немає.
— Ти маєш рацію. Нічого. Тверда субстанція планети закінчується.
— А що ж може бути іще? З нічого нічого й не матимеш. Ти говориш про повітря?
— Ні, про повну порожнечу. Вакуум. Адже ти знаєш, що таке вакуум?
— Звичайно, знаю. Але щоб був вакуум, треба викачати повітря й підтримувати герметичність.
— Цим займається Технічна Обслуга. Проте за Першим Ступенем вакуум безмежний.
Венда замислилася.
— Чи там коли-небудь хтось побував?
— Певна річ, ні. Однак у нас є інформація.
— А якщо вона помилкова?
— Це виключено. Ти знаєш, яку відстань мені доведеться подолати?
Вендин потік думок засвідчив цілковите невігластво.
— Сподіваюся, тобі відома швидкість світла, — вів далі Рой.
— Ще б пак, — вона пожвавилася. Ту сакраментальну цифру знали навіть діти. — За одну секунду світло проходить довжину печери туди й назад дев’ятсот п’ятдесят чотири рази.
— Так от, ту відстань, куди мене посилають, світло пройшло б за десять років.
— Ти кепкуєш з мене. Хочеш налякати.
— Чого це має тебе лякати? — Рой підвівся. — Ну, щось я тут засидівся…
Він простяг їй одну з своїх шести хапальних кінцівок на знак безособової приязні. Скоряючись неусвідомленому імпульсові, Венда міцно стиснула її у своїй, не відпускаючи Роя від себе.
Нараз їй стало моторошно. А як Рой прозондує її думки глибше розмовного рівня і з огидою назавжди відмовиться з нею зустрічатися? Він може навіть виказати її, доповісти про її поводження. Та зрештою вона заспокоїлася. Рой поводився природно, не сприймав усе так хворобливо, як вона. Хоч би там що, він ніколи не дозволив би собі проникнути у свідомість друга глибше від розмовного рівня.
Проводжаючи Роя поглядом, Венда милувалася ним. Які в нього рівні та дужі хапальні кінцівки, чутливі вусики густі й ніжні, а таких чарівних опалових зорових аналізаторів вона досі ні в кого не бачила.
3
Лаура вмостилася в кріслі. Яке воно м’яке, як зручно влаштоване! Як приємно й затишно в салоні літака — зовні він зовсім не такий, відлякує якимось нелюдським, холодним сріблястим полиском.
Плетена люлька з дашком лежала поруч на сусідньому сидінні. Лаура зазирнула нишком за покривальце, поправила мереживний чепчик. Волтер спав. Кругленьке личко світилося ніжною дитинною чистотою, а повіки прикривали очі, немов двійко торочкуватих півмісяців.
Обережно, з безмежною ніжністю мати зібрала йому під чепчик рудявий чубчик, що був розметався по лобі.
Скоро вже час годувати Волтера, і вона сподівалася, що незвичне оточення не відволікатиме малюка від їди. Стюардеса була дуже послужлива. Вона навіть поставила Волтерові пляшечки у невеличкий холодильник. Подумати тільки, навіть холодильник! У поглядах пасажирів, що сиділи по той бік проходу, Лаура вгадувала бажання завести розмову, був би тільки привід. Така нагода трапилася, коли вона взяла з люльки рожевощокого Волтера, загорнутого, немов кокон, у білосніжні пелюшки, і поклала собі на коліна.
Дитина завжди гарний привід, щоб познайомитися й побалакати.
Як і слід було чекати, жінка навпроти сказала:
— Яке славне дитя! Скільки йому, голубонько?
Лаура, затиснувши в зубах шпильки (вона розстелила в себе на колінах пелюшку і заходилася переповивати Волтера), відповіла:
— Через тиждень буде чотири місяці.
Розплющивши оченята, Волтер усміхався до незнайомої тьоті беззубими вологими яснами. (Йому завжди подобалося, коли його переповивали).
— Глянь-бо, Джордже, як воно радіє, — звернулася жінка до свого чоловіка.
Чоловік і собі всміхнувся малюкові і зробив товстими пальцями «козу»:
— Ме-е-е!
Волтер, гикаючи, весело засміявся.
— Як його звати, голубко? — поцікавилася сусідка.
— Волтер Майкл, — відповіла Лаура. Потім додала: — На честь батька.
Ніщо вже не стримувало розмови. Лаура довідалася, що її попутників звати Джордж та Елеонора Елліс, що вони їдуть у відпустку, що в них троє дітей: дві доньки і син. Обидві доньки заміжні, в однієї вже двійко своїх дітлахів.
Лаура уважно слухала, її худорляве обличчя сяяло від утіхи. Волтер, себто Волтер-старший, не раз казав, що вона колись привабила його саме своїм умінням вислуховувати людей.
Волтер почав крутитися в своєму сповитку. Лаура звільнила йому рученята, хай порухається, а тоді сам угамується. Попросила стюардесу:
— Будьте ласкаві, підігрійте йому пляшечку.
Попутники до всього доскіпливо, але приязно допитувалися. Лаура повідомила, скільки разів на добу вона тепер годує Волтера, дала точний рецепт молочної суміші, пояснила, як запобігає попрілості від пелюшок.
— Аби лишень у нього не розладнався сьогодні шлунок, — тривожилася вона. — Все-таки літак…
— Боронь боже, — підхопила пані Елліс. — На такого малюка політ не подіє. Крім того, ці великі літаки — просто чудо. Якби не ілюмінатор, я б нізащо не повірила, що ми летимо. А як ти гадаєш, Джордже?
Однак пан Елліс, людина пряма і відверта, бовкнув:
— Мене дивує, що ви таку крихітку берете в політ.
Пані Елліс кинула на чоловіка несхвальний погляд.
Лаура, поклавши синову голівку собі на плече, легенько поплескала його по спинці. Він почав було пхикати, та зразу вщух, щойно доп’явшись маленькими пальчиками до материних гладеньких русявих кіс і заходившись порпатися в розпущеному пучку на потилиці.
— Я везу його до батька. Волтер досі ще не бачив свого сина.
Здивований пан Елліс знов хотів було щось зауважити, але пані Елліс його випередила, запитавши:
— Ваш чоловік, певно, військовий?
— Так, військовий.
(Пан Елліс відкрив був уже рота для здивованого вигуку, але похопився).
— Його частина розташована якраз біля Давао, — провадила Лаура, — і він зустріне мене в Ніколс-Філді.
Поки стюардеса повернулася з пляшечкою, подружжя довідалося, що Волтер-батько — сержант квартирмейстерської служби і в армії вже чотири роки, а побралися вони два роки тому, що незабаром його демобілізують і вони збираються провести неподалік довгий медовий місяць, перш ніж повернутися до Сан-Франціско.
Отримавши пляшечку, Лаура вмостила синову голівку собі на лікоть лівої руки й приклала соску йому до рота. Волтер чіпко ухопив її яснами й заляскав долоньками по теплому склу, вп’явши голубі оченята в маму.
Лаура лагідно пригорнула малого до себе й поринула в роздуми про те, що мати рідне дитинчатко, хоч би яких клопотів і прикростей воно тобі не завдавало, все-таки велике щастя.
4
Усе гіпотези, міркував Ган, самісінькі гіпотези, та й годі. Мільйон років тому і ще раніше, коли Рід планети жив на поверхні, ми могли бачити Всесвіт, безпосередньо спостерігати його. А тепер, коли у нас над головами вісімсот миль твердої породи, ми можемо робити лише дедуктивні висновки з показників, що їх дають прилади.
Тільки чисто теоретично припускалося, що клітини мозку, крім звичайного електричного поля, дають ще якесь енергетичне випромінювання. Вважалося, що вони мають заряд такої (неелектромагнітної) енергії, швидкість поширення якої перевищує світлову. Енергії, що забезпечувала найвищі функції мозку і, отже, властивої тільки розумним, мислячим істотам.
Окрім коливання стрілки на приладі, ніщо не вказувало на просочування такого енергетичного поля до їхньої печери. За даними інших приладів можна було тільки визначити джерело випромінювання та напрямок, у якому воно поширювалося, на відстані десяти світлових років. Колись мешканці поверхні встановили, що до найближчої зірки не менше як п’ятсот світлових років. Однак за той час, що минув, принаймні хоч одна зірка мала наблизитися до їхньої планети. А чи гіпотеза хибна?
— Тобі лячно? — Ган без попередження перейшов раптом на розмовний рівень, урвавши Роєві роздуми.
— На мене покладено велику відповідальність.
«Хто б казав про відповідальність», — подумав Ган. З покоління в покоління Головні Техніки працювали над Активізатором Резонансу і Станцією Прийому, але саме йому випало зробити вирішальний крок. Хіба можна уявити собі більшу відповідальність? Він відказав:
— Звичайно, велику. Ми охочі до балачок про зникнення Роду, однак завжди гадаємо, що це станеться колись потім, не за нашого життя. Та кінець настане. Розумієш? Настане. Те, що ми маємо зробити сьогодні, забере дві третини наших енергетичних ресурсів. Другої спроби не буде. Решток енергії не вистачить навіть нинішньому поколінню. Але все обійдеться, якщо ти чітко виконуватимеш інструкції. Ми все завбачили. На те пішло життя багатьох поколінь.
— Я все зроблю так як треба.
— Поле твого розуму потрапить у мережу джерел, що їх ми віднайшли у космосі. Всі поля мають індивідуальні якості, отож імовірність збігу чийогось із твоїм надзвичайно мала. Але наші прилади вловлюють мільярди полів. Повинно існувати бодай одне подібне до твого. Поки буде ввімкнутий Активізатор, у вас виникне резонанс. Не забув, на яких принципах він працює?
— Це я добре засвоїв, шефе.
— В такому разі ти знаєш, що поки буде підтримуватися резонанс, твоє мислення перейде на планету Ікс до мозку істоти з тотожним полем. Цей процес іще не потребує якихось енергетичних витрат. Скориставшись резонансом, ми передамо туди і масу Станції Прийому, що забере таку кількість енергії, якої нам тут вистачило б на сто років. Передача маси на відстань у такий спосіб була кінцевою проблемою, яку ми врешті-решт розв’язали.
Ган підняв чорний кубик, що й був Станцією Прийому, і став похмуро його розглядати. Зовсім недавно, перед появою трьох останніх поколінь Роду, вважалося, що при всіх необхідних технічних характеристиках Станція не поміститься в об’єм, менший від п’ятнадцяти кубічних метрів. А тепер ось вона — розміром з його кулак.