Відповідь на те, чому Леся Українка не надовго затримувалася 1903 року в Чернівцях, знаходимо в листі О. Кобилянської до О.Маковея від 21 травня 1903 року: «З Лесею мала-м трохи гризоти, то є не щоби вона мені якусь прикрість виробила, але попросту поставила мені щиро те питання, чи не могла б в мене бути зо 4—6 тижнів, але під тим варунком, щоб могла тут водою куруватись [лікуватись. – В. В.]. До того, треба б було їй окремої хати з ванною, окремої слуги і т. п. Просила відтелеграфувати зараз до Цюріха, або «moglich» або «unmoglich» [ «можна» або «не можна». – В. В.]. В разі «unmoglich», то вона побуде в мене лише 3 дні і поїде далі. Ну, що ж я, нещасна, могла їй, в виді таких обставин, як вони є тепер вдома, відповісти?.. Наколи б мала обширніше помешкання, то з радої душі, і була б для неї все зробила, а так, як воно тепер в нас є, вийшло, що «unmoglich». І як мені жаль було і прикро – Ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала – як мусила їй про те відповісти, що неможливо. Нині я одержала від неї письмо, де відповідає мені на телеграму і картку. Я рада, що вдержу її в себе, може, хоть з на тиждень. Видко, з її здоров'ям не дуже-то славно стоїть, але так вже буду її доглядати, як лиш зумію. Вже наскрізь «пожертвуюсь» людям домашнім і поза домашнім – а відтак нехай і мені уступство зроблять».
Ми вже наголошували на тому, що умови для життя і творчості на Зоряній вулиці були для О. Кобилянської складними, проте Леся Українка все ж таки гостювала там не три дні, а протягом двох тижнів. Якихось особливих свідчень про її тодішній побут на Буковині не залишилося. Зберігся, щоправда, цікавий лист із тогочасного перебування великої поетеси в Чернівцях – її лист до О. Маковея від 16 червня 1903 року, в якому вона запрошує письменника зайти до неї з О. Кобилянською о 8 годині вечора, бо хоче піти на Гарбуз-гору сього вечора, але Ольга боїться йти тільки під її «сильною обороною на ту гору». В кінці коротенького листа – постскриптум: «Як будете йти ввечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивитися пильно під ноги, бо можете впасти в яму (в вапно! Там його дві бочки!), а се поетові не личить». Річ у тому, що Кобилянські незадовго перед тим переїхали в дім, де були завершені деякі будівельні роботи. А Гарбуз-гора – мальовнича місцевість за колишньою митрополичою резиденцією, тобто за теперішніми корпусами Чернівецького університету, там, де нині парк ім. Ю. Федьковича.
Більше особистих зустрічей не було, але були зустрічі й розмови листовні. Останній лист Лесі Українки до О. Кобилянської датований 3 травня 1913 року, тобто написала вона його незадовго до смерті. Протягом 1903—1913 років листування між письменницями було не завжди однаково інтенсивним, але завжди щирим. Переважно йшлося в листах про написання або ж публікацію того чи іншого твору (зокрема, про видання «Землі» в Східній Україні), про проблеми, що стосувалися тогочасного літературного процесу, сумом і горем були перейняті рядки, спричинені втратами рідних і близьких людей, було й вимушене мовчання.
Коли О. Кобилянська надіслала до «Літературно-наукового вісника» свою повість «В неділю рано зілля копала…», то просила, щоби Леся Українка, коли твір буде опублікований, прочитала його: «Прочитавши, нехай хтось розважить собі просьбу чорненького. Просьба слідуюча: чи хтось біленький не міг би се оповідання переробити на сцену? Будь то яко драму, будь то на оперу». На думку О. Кобилянської, «на сцену міг би поставити її або хтось біленький хтосічок, або І. Франко». Леся Українка мала намір здійснити інсценізацію, вона навіть пропонувала Миколі Лисенкові написати до неї музику. Але композитор відмовився. У поштовій картці, надісланій із Севастополя 9 червня 1911 року, поетеса повідомляла на Буковину: «З Лисенком я говорила. Музики не хоче писати. Нічого. Обійдемось». Пізніше в автобіографії, написаній у 1921 році, О. Кобилянська пояснювала цю відмову тим, що М. Лисенко був у родинних зв'язках з М. Старицьким, автором п'єси «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», в основу якої, так само, як і в основу її повісті, лягла відома народна пісня. Здійснити цей задум Леся Українка так і не встигла. До нас дійшов лише план інсценізації, з якого, проте, можна зробити висновок, що поетеса дуже уважно вивчала повість, прагнучи зберегти її своєрідність, не вдавалася при цьому до значної зміни сюжету, чого так чи інакше не уникнути в інсценізації.
Дивно сприймається твердження в одній із немічно-скандальних статейок 1990-х років: «Після заміжжя припиняється листування Лесі з Кобилянською. Хвороби, які дедалі дужче залізними лещатами стискали нещасну жінку, невдоволення Клемента Квітки (який, безперечно, знав про їхні стосунки) тільки сприяли цьому». Таж листувалися вони, як сказано, майже до останніх днів життя Лесі Українки! А О. Кобилянська, коли довідалася про той шлюб подруги, в листі від 22 грудня 1908 року писала: «Не знає він [тобто «хтось чорненький» – О. Кобилянська. – В. В.], чи хтось любенький одержав від нього картку, котру вислав він біленькому хтосічкові, довідавшись, що він злучився з паном Квіткою. Се комусь чорненькому так страшне подобалось, і він був такий гордий на когось біленького, що той поставив своїм вчинком правдивій любові такий монумент, що був би не знає, що зробив».
Нині також є чимало охочих потривожити світлі імена українського народу, кинути тінь на взаємини двох письменниць, але їхня дружба була й залишиться зразком вірності, взаєморозуміння, безкорисливості не для одного покоління наших співвітчизників.
Роки визнання, недуги та втрат
Домашні клопоти, постійне спілкування з різними людьми, творчість, очевидно, найбільше відволікали О. Кобилянську від заглиблення в особисті душевні муки й сумніви, хоч над новелами «Смутно колишуться сосни» (1901), «Самітно мені на Русі» (1901), «Мої лілеї» (1901), «Сліпець» (1902), «Через море» (1902) вона працювала під упливом «письменницького приятельства», як згадувала пізніше, з О. Маковеєм. Найпромовистішою є новела «Через море», де алегорично осмислена тема «великої вірності жіночої любові». До речі, О. Кобилянська ніколи не бачила моря, не відчувала цієї природної стихії. Знаючи про її нездійсненне бажання, румунська художниця Лея Прункул, подруга з юнацьких літ, у 1924 році передала з Констанци (порт у Румунії), де тоді мешкала, пляшку з чорноморською водою із прикріпленою до неї запискою: «Чорне море посилає Вам, люба пані Ольго, одну маленьку хвилю як гарний привіт». Письменниця відтоді зберігала коштовний дарунок у робочому кабінеті, називала його «моє маленьке Чорне море» або «море у пляшці».
У кінці XIX – на початку XX століття О. Кобилянська вже посідала визначне місце в українській літературі, її твори знали в Європі, перекладали польською, чеською, російською, словенською, болгарською, латиською, німецькою мовами. До Чернівців приїжджали, зустрічалися з нею, крім Лесі Українки, відомі українські письменники Богдан Лепкий, Остап Луцький, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Іван Липа та інші. Листувалася вона з ними, а також з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Гнатюком, Антоном Крушельницьким… У 1899 році гостював згаданий вже Ф. Ржегорж, автор першого критичного відгуку про О. Кобилянську в слов'янських країнах, що з'явився саме 1899 року в Чехії (словник Отто, т. 14); у 1903 році – болгарський письменник Петко Тодоров, про якого в автобіографії «Про себе саму» О. Кобилянська писала: «Звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими переді мною думками й написала “В неділю рано зілля копала…”»
На прохання П. Тодорова О. Кобилянська написала автобіографію 1903 року – першу відому нам автобіографію письменниці. Можна здогадуватися, що вона мала відкривати переклади її творів «Банк рустикальний», «Жебрачка», «У св. Івана», які видрукував 1903 року болгарський журнал «Знание». Там автобіографія вміщена не була, та вона зосталася для нас важливим документом. У 1906 році в журналі «Библиотека», співробітником котрої був П. Тодоров, побачив світ у перекладі болгарською мовою «Valse melancolique», а згодом – новели «Аристократка» (часопис «Утро», 1911), «Акорди» («Листопад», 1914).
Тож і не дивно, що О. Кобилянська по-родинному повідомляла П. Тодорову в листі від 13 квітня 1903 року: «Переложив славіст Lenard (він словінець) також кілька моїх новел на словінське і написав в їх часопись «Dom in svet» [ «Дім і світ». – В. В.] статтю про мої письма; доволі симпатично відносяться люди до моєї праці – та лиш біда, що в мене вдома так дуже все змінилося, що я не можу літературі віддатись». А з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 18 вересня 1903 року дізнаємося, що влітку або ж на початку вересня Леопольд Ленард також був гостем письменниці. У листі вона досить цікаво характеризує його: «Дуже великий патріот і цікава фігура. Подумайте! Укінчений теолог doctor, відтак пішов на слов'янську філологію і сподівається кафедри. Говорить по-руськи, по-польськи, трохи по-російськи. Оповідав багато інтересного. Але дуже комічний в поведению. Зачинає завсіди зразу божим голосом говорити, а відтак забувається – і говорить з запалом. Хоче «Землю» на словінське перевести». Слід зауважити, що рецензію на цей твір він таки написав. Про долю перекладу судити нині важко.
Ще раніше в листі від 11 липня 1902 року вона ділилася з П. Тодоровим новиною: «Пан Георг Адам був у мене, мабуть, вже і від нього знаєте. Не можу Вам сказати, яку велику радість справив нам своїм прибуттям, а се все маю я Вам, дорогий товаришу, завдячити. Та лиш жалували ми, що так коротко був у нас, бо приїхав около 3-ї з полудня, а виїхав о 10-й вечором, так що не міг з всією нашою громадою русинів бачитись; та все ж таки пізнав видніших із них. Якраз збираюсь я відписати йому на його симпатичне письмо».
Георг Адам (1874—1948) за фахом був лікарем-психіатром, а в історії залишив свій слід як літературний критик і перекладач. Ще в студентські роки почав інтенсивно вивчати слов'янські мови, серед яких і українську. Відтак зацікавився письменством малих слов'янських народів, зокрема бездержавного в той час українського народу. Був активним популяризатором української та інших слов'янських літератур, поборником духовного зближення німецького народу зі східними слов'янами. В червні 1902 року Г. Адам особисто відвідав помешкання О. Кобилянської в Чернівцях, а перебуваючи у Львові, познайомився також з І. Франком та іншими відомими діячами культури.
Знайомство та листування О. Кобилянської з Г. Адамом було зумовлене обопільним прагненням широко ознайомити німецьку громадськість із кращими надбаннями української літератури, з історією та культурою українського народу. В січні 1901 року Г. Адам у журналі «Magazin fur die Literatur» опублікував статтю «Сучасна малоруська література», в якій йдеться і про О. Кобилянську, а в кінці того ж року написав передмову до збірки новел письменниці, перекладених німецькою мовою, «Kleinrussische Novellen» («Малоруські новели»), що стала оглядом української літератури від І. Котляревського до В. Стефаника. Це засвідчує сама назва передмови – «Сторіччя малоруської літератури». У праці Г. Адам охарактеризував і високо оцінив творчість О. Кобилянської до 1901 року. Тогочасна українська преса (іноді фрагментарно) передруковувала його статті.
Письменниця в листі до П. Тодорова від 25 березня 1901 року наголошувала: «Прошу передайте пану Г. Адаму мій щирий привіт і подяку. Малороси вдячні тим, котрі займаються нами і витягують їх з-під руїн на світ. Так і йому вдячні».
Популяризатором української літератури в Німеччині був також Людвіг Якобовський, німецький письменник і видавець, редактор журналу «Die Gesellschaft». Знаючи про його інтерес до української літератури, О. Кобилянська під час лікування Лесі Українки в Берліні запропонувала йому зустрітися з поетесою, на що той радо погодився. На той час у Л. Якобовського виникла ідея видати новели О. Кобилянської, що були опубліковані в часописі «Die Neue Zeit», долучивши до них і «Битву», окремою книжкою. Він мав намір видрукувати і збірку творів українських письменників у Німеччині, а після знайомства з Лесею Українкою захотів, аби до майбутнього видання увійшла й одна з новел поетеси.
На жаль, передчасна смерть Л. Якобовського в 1900 році не дозволила йому здійснити задумане. Збірка новел О. Кобилянської «Kleinrussische Novellen» з унікальними ілюстраціями А. Кохановської вийшла в Німеччині 1901 року. А книга, де мали бути твори І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, Л. Мартовича, О. Кобилянської та інших українських письменників, так і не дійшла до німецького читача, але перекладені О. Кобилянською новели були надруковані в журналі «Ruthenische Revue» 1903 року. Леся Українка, виконуючи прохання Л. Якобовського, своє оповідання «Голосні струни» спочатку переклала німецькою мовою самостійно, а потім надіслала його О. Кобилянській до Чернівців. У листі до неї від 21 липня (4 серпня) 1899 року повідомляла: «Вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя Німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити, – певне ж, Ви ще такої Німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом». Чи О. Кобилянська тільки здійснила редакцію надісланого перекладу, чи переклала цей твір заново, невідомо, а надрукований він був у названому вже журналі «Ruthenische Revue» 1903 року з написом: «Переклала О. Кобилянська».
Л. Якобовський популяризував творчість українських письменників у Німеччині, наші співвітчизники, у свою чергу, зробили чимало для того, аби українці мали змогу ознайомитися з його доробком: деякі оповідання завдяки їхньому сприянню були перекладені й видрукувані українською мовою. Леся Українка два його оповідання переклала російською мовою, маючи намір помістити їх разом зі своєю характеристикою творчості німецького письменника в петербурзькому журналі «Жизнь». Щоправда, в журналі такої публікації не було.
Прикметно, що наприкінці XX – на початку XXI століття спілкування між українськими й зарубіжними письменниками ставало звичним явищем. Це домінувало і в середовищі письменників-співвітчизників, а найпоказовіше виявилося саме у взаєминах О. Кобилянської та Лесі Українки. Як ми зауважували, вже в перших листах на Буковину поетеса висловила своє розуміння творчості О. Кобилянської. Актуальним, зокрема, був її лист від 20 травня 1899 року, де Леся Українка наголошувала на відомостях своєї позиції і поглядів деяких галицьких критиків: «Галицька критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідеї і штуки, – се просто б'є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт». Так, О. Кобилянська пізно навчилася української літературної мови, але, на думку Лесі Українки, «зате Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають». Леся Українка не захоплювалася філософією Ніцше, ідеї та афоризми якого іноді використовувала у своїх творах О. Кобилянська, але ця обставина, вважала поетеса, не могла стати перепоною для їхнього спілкування. Для О. Кобилянської з листа її подруги переконливо прозвучало: «Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди й навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її».
Таких думок сповнений і лист Лесі Українки до М. Павлика від 7 червня 1899 року: «З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо Німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а врятувала Кобилянську Німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатство форми), а розвивши її розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. Кобилянська вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки; гадаю, що й збочення до клерикальства для неї неможливі. Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує».