– Знаю. Ходім, я вам покажу.
По дорозі довідався, що це люди з Східної України – приїхали уклонитись їй і передати привіт із Києва.
Вони зайшли, і я подумав: “Як гарно це! Люди шанують людину, яка ціле своє життя працювала для народу і служила йому”».
Це підтвердили й антивоєнні новели та нариси О. Кобилянської «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Сниться», «Зійшов з розуму» тощо, сповнені глибокого гуманізму, любові до простої людини, на долю якої лягав страшний тягар війни. У них звучить гнів і обурення проти тих, хто розпочинає війни, показане прагнення народу до мирного життя, висловлена надія на те, що людський розум переможе чорні сили розбрату.
«Нема сонця в наших вікнах…»
Завдяки своїй творчості О. Кобилянська здобула славу серед освіченої частини української нації. У часи воєнного лихоліття, спілкуючись із тими, хто її провідував, вона знала про ситуацію в різних куточках України. Звичайно, найбільше тривожила невизначеність, що панувала на Буковині, адже на неї зазіхали і Росія, і Румунія, намагалася зберегти тут свої позиції стара австрійська влада. Об'єднання з Україною, яка після Лютневої революції в Росії утверджувалася, прагнула передова українська громадськість краю. З ними – не на вічових майданах, не у збройних протистояннях – помислами і творчістю, що пізніше найвиразніше відобразить роман «Апостол черні», була письменниця. О. Кобилянська писала до X. Алчевської від 29 квітня 1917 року: «Тепер в Вас на Україні таке гаряче, пориваюче життя, стільки праці – хто б був сього ще недавно сподівався. Скільки сердець, умів воскресло, скільки сплячих проснулося, Боже! Так десь і тебе, моя зозуле, пірвала струя праці. Пишеш багато? Пишеш і працюєш, бо твоє життя зараз не заколочене, хоч також в нім багато сонця не просвічує. А я ще не можу поринути в працю. В мене ще нема ні супокою, ні рівноваги в душі. Ми тут на своїй землі так, як полонені – і не знаємо, куди нас призначать. Я б бажала на своїй землі вмерти. Але заким вмру, хотіла б ще дещо гарне своєму народові полишити».
Буковинці в 1918 році визначилися, куди і з ким їм іти. З листопада 1918 року відбулося Буковинське Віче, де українське населення краю висловило свою волю бути разом зі всією Україною, а наприкінці листопада того ж року, порушуючи елементарні міжнародні норми та закони, Північну Буковину загарбала буржузно-поміщицька Румунія.
Після окупації краю в листопаді—грудні 1918 року (офіційно румунським королем затверджено 30 грудня 1918 року) впродовж двох десятиліть довелося жити під постійним шовіністичним тиском. Наведемо рядки з історичного нарису «Буковина»: «У листопаді 1918 р. було створено службу національної пропаганди в Буковині, завданням якої ставилося переконати населення у «необхідності» і «виправданості» об'єднання Північної Буковини з Румунією. У своїй діяльності ця організація мала керуватися положенням так званих «історичних прав» Румунії на Буковину за твердженням, що буковинські українці є «румунами, які забули рідну мову». Саме з метою швидше впровадити румунську мову в краї як державну, так і розмовну, проводилася румунізація освіти. Вже в 1920 р. було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 р. у краї не лишилось жодної української школи. Були закриті українські гімназії у Кіцмані, Вижниці, Чернівцях, ліквідовано кафедру української мови та літератури Чернівецького університету, а сам університет перетворено в румунський декретом-законом від 12 вересня 1919 р.». Той період промовисто характеризує О. Кобилянська в листі до українців у Канаді: «Тутешнє життя, а особливо не румунам, стає з дня на день невідрадніше. Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі… А то так хотілося би ще дещо для того свого бідного народу оставити, так хотілося би до сходу сонця дожити, але чи сповниться бажання – не знаю».
Жила письменниця й сама бідно, поневірялася по чужих квартирах, до того ж постійно відчувала увагу до себе румунської таємної поліції – сигуранци. Про обшук, здійснений співробітниками тієї служби, із жалем згадувала О. Кобилянська: «Забрано мені не одно на вічне невіддавання – чудові нотатки до одної новели (за чим мені найбільше жаль), на котрі написання я радувалася заздалегідь – та ба! Куди з тим фактом підеш». Мешкала вона тоді в будинку брата Юліана. Е. Панчук із розповідей письменниці зробив нотатки: «Одягнуті в цивільне агенти мотивували свій вчинок тим, що вони мають незаперечні докази про антидержавну, тобто антирумунську, діяльність О. Кобилянської, про її зв'язки із закордоном: “Королівська Румунія – для румунів, а ви вигадуєте Україну і бунтуєте русинське населення”».
Рукописи, листи, за словами письменниці, «безжалісно і безладно згрібалися у велику теку. Не пам'ятаю, коли то непрошені гості пішли, бо я ще стояла й дивилася на оголений стіл… Увійшов мій брат. Утішив тим, що могло статися гірше – адже могли забрати весь мій архів, що зберігався у його кабінеті, але там, на щастя, обшуку не було… Довгий час я не могла працювати, брат уже двічі ходив до сигуранци, аби дізнатися, що сталося з моїм писанням, та все безуспішно».
Незважаючи на всілякі неприємності та невлаштованість, О. Кобилянська ніколи не марнувала часу. Навіть свої прогулянки (проходи, за її висловом) використовувала по-письменницьки. Тоді, коли вона проживала в будинку брата, Е. Панчук зауважив: «Не випадково ходила письменниця на свої щоденні проходи на вулицю біля її помешкання, а не в садибу, яка належала до помешкання і в якій повно зелені та квітів. Тут, на вулиці, мала О. Кобилянська не тільки свіже повітря, а й людей, до яких вона приглядалася, вивчала їх манери, поведінку, їх риси, характери, настрої. Письменниця безпомилково могла визначити чи вичитати з обличчя характер людини, її горе чи радість. Найкраще це їй вдавалось в осіб з селянських низів, в яких, як не раз говорила, душевні переживання великими буквами написані на їх обличчях. Треба знати їх читати, і письменниця володіла даром глибоко заглядати в душу простої людини, яку вона любила і шанувала».
Ми вже переконувалися, що матеріалом для творчості О. Кобилянської неодноразово ставало життя родини, сусідів, оточення. Доля домробітниці письменниці – Катерини Штинцер – лягла в основу творів «Огрівай, сонце…» та «Вовчиха».
У селі Раранча (теперішні Рідківці) наприкінці XIX століття жінка вбила свого чоловіка, спролетаризованого селянина-кушніра (справжнє ім'я – Франц Штинцер), який хотів продати останній клаптик землі, що прирекло б його дружину з двома малими дітьми на голодну смерть. Закопавши тіло чоловіка в садибі, дружина-вбивця нидіє від усвідомлення того, що злочин може бути виявлений, адже свідками були діти. Ті також бояться, що мати їх уб'є. Але, як кажуть, правду не сховаєш. Незабаром жінці довелося відбути трирічне ув'язнення і, повертаючись після нього додому, вона по дорозі помирає. Дітей, круглих сиріт, дев'ятирічного Павлика і семирічну Зоню, – багатші люди взяли як прислугу.
Так було в житті, так ті події, окрім показу подальшої долі дітей-сиріт, відтворила О. Кобилянська в новелі «Огрівай, сонце…». Знала письменниця й «Вовчиху» – Зою Жмут. Це була тітка Катерини, яка часто відвідувала племінницю в Чернівцях в О. Кобилянської. У розмовах із нею народжувалася думка описати на прикладі однієї сім'ї сільське життя кінця XIX – початку XX століття.
Не завжди втішно складалося власне життя, по-різному доводилося вивчати чуже, але О. Кобилянська працювала над романом «Апостол черні», написала новели «Вовчиха», «Василка», найповнішу автобіографію в листах до професора С Смаль-Стоцького «Про себе саму», «Лист до українців Америки» із закликом єднання українців з різних континентів, що був опублікований 6 березня 1924 року в одному з найдавніших часописів Америки – щоденній українській газеті «Свобода» в Нью-Йорку.
О. Кобилянська писала листа в непростих побутових умовах. По смерті брата Юліана його дружина Ізабелла фон Ферро виділила для письменниці мансардну («наповнену пекучим морозом, як ножем», – так зауважує О. Кобилянська) кімнату. «Ніяк мені вдолину [вниз, на перший поверх. – Б. Б.] сходити, щоб відітхнути свіжим скріпляючим воздухом, в мене одна часть тіла спараліжована, а, крім того, і лячно мені сходити сходами: там, вдолині, в сіних, може, стріну десь властительку мого помешкання (або котресь з її дітей), що накинеся грубими словами на мене і скаже: «Доки будете тут мені сидіти і місце забирати?» Господиня постійно дорікала, що їй вигідніше було б винаймати квартиру чужим людям. Письменниця наголошувала також, що так ведеться не тільки їй: «Ніхто не може вгадати, коли то в старім краю настане ліпше. Ні серцем, ні розумом, ні ворожбицтвом, ні терпеливим вижиданнєм… А хто кричить, того б'ють, карають, лають та ще і хліб відбирають».
Не треба сприймати цей лист лише як намагання викликати в заокеанських українців співчуття, спробу письменниці описати свій злиденний побут. Насамперед вона прагнула наголосити на необхідності створення такої світової організації, на зразок єврейських, яка об'єднувала б усіх українців, бо, на думку письменниці: «Ми ще не зрілі на світовій шахівниці грати. Ми видимо лиш самих себе, ми не вміємо бути з'єднаною силою, бути одною фортецею [підкреслено авторкою. – Б. В.]. Не вміємо на противників нашого істновання національного і розвою культурного, підкреслюю – культурного – спокійно, зорганізовано наступати».
На жаль, те, що помітила письменниця в 20-х роках XX століття, спостерігаємо й у XXI. А написаний лист був після того, як О. Кобилянська довідалася про створення в Канаді «Товариства помочи письменникам». Це, зрештою, випливає з подальшого тексту листа: «Мої пальці в зимній комнаті, пишучи та не випускаючи пера з рук, трохи поштивніли і почервоніли. Та нічо. Се не першина. Головне те, що я, думаючи про ріжне поетичне та прозаїчне (декому знане, декому зайве), не сказала те, що мала в гадці сказати на самім початку, іменно про засноване «Товариство помочи письменникам» десь далеко від нас живучих в старім світі, в Торонті, Америці».
Далі О. Кобилянська висловлює свої міркування щодо структури, діяльності та значення такого товариства. Завершує свій лист так: «Прихиліть Ваше вухо до мого скромного слова, слова старої робітниці, єднайтеся, дорогі мої, і працюйте в імени дальшого і красшого істновання Святої України і розвою нашого, вже доволі гіркими досвідами годованого, народу. Працюйте як одна сила, оден муж, самі для свого буття-істновання яко Українці [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.]. Глядіть вперед себе, витворюйте нову епоху, організуйтеся.
Робіть, що велике, гідне. Власними силами збиваймо ґрунт під ногами. Наслідуйте все щонайкрасше і найліпше, що посідають вже народи культурні, чужі, а хоч би і противники наші… Коби воно лише добре, наслідування гідне…
Кланяюся до Вас. 5 лютого 1924. Ольга Кобилянська».
Зміст листа диктувала письменниці тогочасна дійсність. У 1922 році вона зверталася до чернівецької «Рускої каси для ощадности та позичок», аби позичити на загальних умовах певну суму грошей, але їй у цьому відмовили, мотивуючи загальною економічною кризою. І саме тоді О. Кобилянська почала одержувати грошові перекази від громадських товариств та окремих осіб із США та Канади. Одним із перших надіслав їй свою допомогу в сумі 12000 румунських леїв Український Народний Союз в Америці. Фінансовий секретар Союзу Роман Слободян у листі від 15 квітня 1922 року, на якому не було зазначено точної адреси (вказано: «Буковина, Чернівці»), писав: «Ми знаємо, що обставини наших письменників суть гідні пожалування». Принагідно треба сказати, що і згодом чимало шанувальників зверталися до О. Кобилянської, не знаючи її адреси, використовуючи, звичайно, редакції буковинських і галицьких часописів.
Найчастіше збирання коштів для нашої землячки заокеанські українці мотивували потребою поліпшення здоров'я письменниці. Приміром, на якійсь вечірці хтось із організаторів оголошував, що їхня гордість, О. Кобилянська, потребує коштів, аби виїхати на лікування. Кожен з присутніх здавав певну суму, ставив підпис у спеціальному списку, де були зазначені прізвище й сума, яку благодійник пожертвував, а відтак цей список і зібрані гроші надсилали на адресу видатної буковинки.
Може скластися враження, що лише О. Кобилянська мала користь від спілкування із заокеанськими громадами, товариствами, редакціями. У переважній більшості випадків було і справді так. Але вона неодноразово допомагала «Українському Червоному хресту в Канаді» знайти ту чи іншу людину на Буковині; їй надсилали кошти, які вона передавала вказаному адресатові. Надзвичайну послугу зробила О. Кобилянська «Товариству помочи письменникам» своїм листом-зверненням.
Важливо відзначити, що насамперед молодь і національно свідома інтелігенція 26 березня 1922 року організували перше велелюдне пошанування О. Кобилянської – святкування 35-річчя її літературної діяльності. Воно демонструвало згуртованість українців на Буковині, пригнічених окупаційним режимом, вселяло віру в національні сили. Для багатьох саме тоді О. Кобилянська постала як зразок витривалості, незламності.
Святковим, без сумніву, для письменниці було й 12 грудня 1925 року, день одруження прийомної доньки Олени-Галюсі з Ельпідефором Панчуком. За невеличким весільним столом (зібралося сім осіб) думала вона, мабуть, про спокійну старість. Можливо, обмірковувала й те, чи правильно повелася, коли заопікувалася позашлюбною дитиною брата Олександра. Протягом перших років після народження дівчинка носила прізвище своєї матері. А виховувалась вона постійно в родині Кобилянських, що, мабуть, улаштовувало і Віргінію, і Олександра, який, до речі, як юрист повинен був мати незаплямовану репутацію. Родинне листування переконує, що О. Кобилянська, сестра Євгенія, їхній батько всією душею полюбили Олену, яку по-домашньому називали Галюсею. Її вчителька мала підстави стверджувати: «Судьба не могла ліпше пощастити малій дівчинці, бо кращої материнської опіки не була б зазнала навіть від рідної мами. Тяжкий, але святий обов'язок взяла на себе панна Ольга, і виконала його, як свята, та нікому іншому, лише єї з уст Галюсі належиться святе слово “мамо”».
У 1920-х роках, незважаючи на складні суспільно-політичні умови, О. Кобилянська не стоїть осторонь культурного життя. Співпрацює з часописами, які редагують у Коломиї та у Львові Олена Кисілевська і Лідія Рудик-Бурачинська, співпрацює з чернівецьким журналом «Промінь» і празьким емігрантським часописом «Нова Україна», підтримує стосунки з чеськими видавництвами, в одному з яких виходить її повість «В неділю рано зілля копала…», дуже активно спілкується з багатьма українськими письменниками, котрі опинилися в еміграції. Відомий український поет Євген Маланюк, зокрема, передав власну збірку поезій – «Гербарій» – із дарчим автографом: «Вельмиповажаній Пані О. Кобилянській від Євгена Маланюка. 5. VI. 27, на чужині». Звичайно, пише вона в цей час і нові твори: оповідання «Василка», «Вовчиха» (найсильніший реалістичний твір у її повоєнній спадщині), «Пресвятая Богородице, помилуй нас!» та інші.
У другій половині 20-х – на початку 30-х років минулого століття активізувалися зв'язки західноукраїнської інтелігенції з Радянською Україною – з Великою Україною. Якийсь час цьому сприяла політика радянських ідеологів, серед яких було чимало українських патріотів (наприклад, М. Скрипник), діяльність та ініціатива багатьох, переважно відомих в українських колах ще з дореволюційних часів, письменників, діячів культури. Для частини західноукраїнської інтелігенції важливим був уже сам факт існування нехай і не зовсім такої, як уявлялося, але української республіки.
У грудні 1926 року О. Кобилянська одержала першого листа з Радянської України. Співробітник кооперативного видавництва «Рух» Михайло Біляч повідомляв письменниці, що має намір видати багатотомне зібрання її творів. Незабаром О. Кобилянська доручила М. Білячу бути її уповноваженим спочатку перед видавництвом «Рух», а потім і перед видавництвом «Книгоспілка». У 1927—1930-х роках вийшло в світ дев'ятитомне зібрання творів письменниці, частину гонорару О. Кобилянська використала, щоби придбати першу власну оселю в Чернівцях. У різні роки доводилося мешкати в дванадцяти найманих. Лист із Харкова вона одержала у напівпідвальній квартирі за чернівецькою митрополичою резиденцією на теперішній вулиці Йосипа Главки. Брат Степан із Марібора порадив викупити колишній будинок найстаршого брата Максима, родина якого, хоч і жила тоді в Одесі, зберігала права власності на помешкання. Згаданому М. Білячеві вдалося зв'язатися з Максимовою донькою Марією, їй переказали частину гонорару з Харкова. Оформивши відповідні документи, вона передала особняк своїй знаменитій тітці, де та й провела останні роки життя (1929—1942). Із 27 листопада 1944 року в ньому – Літературно-меморіальний музей О. Кобилянської.