— Даруйте, але дитину не вільно пересувати поза межі «Стасіса».
— Власне, що таке «Стасіс»?
— А-а, — Госкінз дозволив собі одну зі своїх скупих посмішок. — Пояснення, панове, забрало б забагато часу. В межах «Стасіса» не існує часу в нашому розумінні. Оці приміщення лежать усередині невидимої бульбашки, яка, властиво, не належить до нашого Всесвіту. Саме тому стало можливим вилучити дитину з часу, як ми це й зробили.
— Стривайте! Хвилиночку! — невдоволено урвав добродій з «Ньюс». — Що ви нам очі замилюєте? Нянька ж ходить у приміщення й назад!
— Те саме зможе кожен із вас, — діловим тоном відповів Госкінз. — В цьому разі переміщення відбувається паралельно до часового силового поля, а це не викликає значного приросту або витрати енергії. Дитину, одначе, взяли з далекого минулого. Вона переміщувалася, перетинаючи часове силове поле, і одержала часовий потенціал. Переміщення її у Всесвіт і в сучасність вимагало б енергії, достатньої, щоб спалити всі лінії електропередач у регіоні, і, напевно, щоб цілком позбавити енергії місто Вашінгтон. Сміття, внесене з ним у приміщення, ми мусимо тримати всередині і будемо виносити жменьками.
Кореспонденти діловито нотували слова Госкінза. Розуміти вони не розуміли і були певні, що й читачі не багато втнуть, але звучало все по-науковому й тому цінувалося.
— Ви зможете, — запитав добродій з «Таймс Геральд», — сьогодні ввечері взяти участь у інтерв’ю, що передаватиметься по всіх каналах?
— Гадаю, що так, — одразу ж погодився Госкінз, і всі вони подалися геть.
Міс Феллоуз дивилася їм услід. Про «Стасіс» та часове силове поле вона втямила стільки ж, скільки й журналісти, але добре, що спромоглась і на стільки. Ув’язнення Тіммі (вона спіймала себе на тому, що думає про хлопчика як про Тіммі) було реальне, а не з примхи Госкінза. Певно, він взагалі вже не покине «Стасіса», ніколи.
Бідолашне дитинча. Бідолашна дитина.
Вона раптом згадала, що він плаче, і поспішила заспокоїти його.
Міс Феллоуз не мала змоги побачити Госкінза по телебаченню, і хоча інтерв’ю передавалося у всі закутки світу, навіть на Місячну станцію, воно не проникло в помешкання, де перебували міс Феллоуз та потворний хлопчик.
Але Госкінз, розпромінений і радісний, завітав наступного ранку.
— Як інтерв’ю, успішно? — запитала міс Феллоуз.
— Надзвичайно успішно. А як… Тіммі?
Міс Феллоуз стало приємно, що він скористався цим іменем.
— Цілком добре. Вийди-но сюди, Тіммі, цей добрий джентльмен тебе не скривдить.
Одначе Тіммі ховався в іншій кімнаті, лише з-за одвірка з’являвся його скуйовджений чубчик, а часом і краєчок ока.
— Далебі, — сказала міс Феллоуз, — він дивовижно до всього звикає. Розумненький хлопчик.
— Вас це дивує?
Вона якусь мить вагалася, а потім сказала:
— Так, дивує. Мабуть, я вважала його за людиноподібну мавпу.
— Гаразд, мавпа чи ні, але він зробив для нас вельми багато. Він висунув «Стасіс Інкорпорейтід» у знаменитості. Ми вийшли в світ, міс Феллоуз! — Було помітно, що Госкінз відчував потребу з кимось поділитися своїм тріумфом, нехай навіть із міс Феллоуз.
— Он як! — підтримала вона розмову.
— Десять років, — сказав він, встромляючи руки в кишені, — ми обходилися мізерними коштами, вижебруючи фонди по одному пенні звідки лише могли. Нам довелося все підприємство поставити на карту заради ефектного виходу на сцену. Пан або пропав! І коли я кажу «все підприємство», то не жартую. У спробу перенести неандертальця ми вклали останній цент, який змогли позичити чи вкрасти, а деякі з них були таки вкрадені — з фондів на інші проекти, використані тут без дозволу. Якби нам з цим проектом не поталанило, то був би мені кінець.
— Тому тут немає стелі? — раптом запитала міс Феллоуз.
— Як? — Госкінз глянув догори.
— Бракувало грошей на стелю?
— А! Ну, то була не єдина причина. Ми не могли наперед точно знати вік неандертальця. Розвідка крізь час не дуже виразна, і він міг виявитись дужим і диким. Могло статися так, що нам довелося б спілкуватися з ним на відстані, як із звіром у клітці.
— А оскільки так не сталося, то, гадаю, тепер можна зробити стелю.
— Тепер так. Тепер у нас доволі грошей. Фонди обіцяли з різних джерел. Все це чудово, міс Феллоуз. — Його широке обличчя не переставало сяяти усміхом, а коли він виходив, то, здавалося, навіть його спина всміхалася.
Міс Феллоуз подумала: «Він досить мила людина, коли стає сам собою й забуває напускати на себе вчений вигляд». Якусь хвилину порозмірковувала, чи він одружений, але потім збентежено відкинула ті роздуми.
— Тіммі, — покликала вона, — ходи сюди, Тіммі.
За минулі місяці міс Феллоуз відчула, що стала невід’ємною частиною «Стасіс Інкорпорейтід». Їй дали окремий кабінетик з іменною табличкою на дверях, кабінетик зовсім близько від лялькового будиночка (як вона не переставала називати «Стасіс»-бульбашку Тіммі). Її платню істотно підвищили. В ляльковому будиночку зробили стелю, умеблювання детально продумали і поліпшили, додали ще одну туалетну кімнату, — ще й виділили їй помешкання на території закладу, і в разі потреби вона не залишалася на ніч з Тіммі. Між ляльковим будиночком та її квартирою проклади прямий відеозв’язок, і Тіммі навчився ним користуватися.
Міс Феллоуз звикла до Тіммі. Вона навіть менше зважала на його потворність. Одного разу спіймала себе на тому, що дивилася надворі на звичайного хлопчика і виявила щось гулясте й непривабливе в його високому чолі та випнутому підборідді. Їй довелося навіть докласти зусилля, щоб розвіяти ману.
Набагато приємніше було звикнути до принагідних візитів Госкінза. Скидалося на те, що він деколи шукав утечі від своєї дедалі морочливішої ролі керівника «Стасіс Інк.» і що в нього з’явилася сентиментальна зацікавленість дитиною, з якої все почалося, проте міс Феллоуз здавалося, що йому подобалося ще й спілкуватися з нею.
(Дещо вона довідалася і про Госкінза. Він винайшов метод аналізу відбитого минулопроникного мезонного променя, він винайшов спосіб, як нарощувати «Стасіс»; його стриманість була лише намаганням приховати лагідну вдачу, і, о так, він був одружений).
До чого міс Феллоуз не могла звикнути, то це до своєї участі в наукових експериментах. Попри всі її зусилля доходило до сварок з фізіологами.
Одного разу зайшов Госкінз і застав її охопленою нестримною жадобою вбивства. Вони не мали права, вони не мали права… Якщо навіть неандерталець, то він усе ж таки не тварина.
Засліплена люттю, вона дивилася вслід фізіологам, дивилася крізь відчинені двері і прислухалася до схлипувань Тіммі, коли це зауважила, що перед нею стоїть Госкінз. Він так стояв уже, мабуть, кілька хвилин.
— Можна зайти? — запитав він.
Вона рвучко кивнула головою й заквапилася до Тіммі, який одразу притулився до неї, обхопивши її своїми все ще худенькими, такими худенькими кривими ноженятами.
Глянувши на дитинча, Госкінз похмуро зауважив:
— У нього дуже нещасний вигляд.
— Це не від нього залежить, — сказала міс Феллоуз. — У хлопця тепер щоднини беруть кров на аналіз і проводять зондування. Його тримають на штучній дієті, якої я не давала б свиням.
— Таке заборонено випробовувати на людині, розумієте?
— І вони не сміють випробовувати на Тіммі. Докторе Госкінз, я наполягаю! Ви казали мені, що саме прихід Тіммі спричинився до розквіту «Стасіс Інкорпорейтід». Якщо у вас є хоч краплина вдячності, то ви повинні відігнати їх від бідолашки, принаймні до того часу, поки він не підросте, щоб розуміти хоч трішечки більше. Після їхніх злощасних відвідин йому сняться кошмари, він не може спати. Отже, я попереджую вас, — раптом у ній знову закипіла лють, — я не пущу їх більше на поріг!
(Вона усвідомлювала, що переходить на крик, але не могла стриматися).
— Я знаю, що він неандерталець, — провадила вона спокійніше, — але ми багато дечого в неандертальцях недооцінюємо. Я читала про них. У них була власна культура. Деякі великі винаходи цивілізації з’явилися за неандертальців. Приручення тварин, наприклад, колесо, різні способи обробки каменю. У них були навіть духовні потреби. Своїх мертвих вони ховали, і разом з небіжчиком клали його майно, показуючи тим, що вірять у потойбічне життя. А це вже розглядається як винахід релігії. Чи цього не досить, щоб Тіммі мав право на людське ставлення?
Вона лагідно поплескала хлопчика по задку й послала в кімнату гратися. Коли двері відчинилися, Госкінз стримано усміхнувся: у кімнаті були іграшки.
— Бідна дитина заслужила на іграшки, — сказала міс Феллоуз, виправдовуючись. — Це все, що в нього є, і він заробив їх тим, чого він зазнав.
— Ні-ні! Я не маю нічого проти, запевняю вас. Я просто подумав, як ви змінилися від того першого дня, коли ви на мене розгнівалися за те, що я вам підсунув неандертальця.
— Сподіваюся, що я не… — тихо проказала міс Феллоуз і знічено замовкла.
— Як ви гадаєте, міс Феллоуз, — змінив тему Госкінз, — скільки йому років?
— Не можу сказати, бо нам невідомо, як неандертальці розвиваються, — відповіла вона. — Судячи з росту, йому мало б бути лише три роки, але неандертальці взагалі низькорослі, а через усі ті тортури, яким його піддають, він, можливо, зовсім не росте. Однак з того, як він опановує мову, я сказала б, що йому далеко за чотири.
— Справді? У звітах я нічого не зауважив про мову.
— Крім мене, він ні з ким не буде розмовляти. Принаймні тепер. Він жахливо боїться чужих, і не дивно. Але він може попросити щось попоїсти, може пояснити все, що він хоче, і розуміє майже все, що я кажу. Звичайно, — вона пильно глянула на Госкінза, намагаючись угадати, чи слушно вибрала хвилинку, — його розвиток може спинитися.
— Чому?
— Бо кожній дитині потрібне стимулювання, а ця живе в самотньому ув’язненні. Я роблю що можу, але я з ним не повсякчас, і я не заміняю всього, що йому потрібно. Я маю на увазі, докторе Госкінз, що йому потрібен ще один хлопчик, щоб гратися.
Госкінз поважно кивнув:
— На жаль, він один такий, правда? Бідолашна дитина!
На душі в міс Феллоуз одразу ж потеплішало.
— Ви любите Тіммі, чи не так? — запитала вона.
Стало приємно, що хтось поділяє твої почуття.
— Ну звісно! — відповів Госкінз, забувши про свою маску. Вона змогла прочитати в його очах втому.
І міс Феллоуз відступилася від наміру негайно проштовхнути свій план.
— У вас дуже стомлений вигляд, докторе Госкінз, — із щирою стурбованістю зауважила вона.
— Справді, міс Феллоуз? Тоді треба потренуватися, щоб виглядати бадьоріше.
— Гадаю, що «Стасіс Інкорпорейтід» дуже завантажений, і вам перепадає чимало роботи.
— Ви вгадали, — Госкінз знизав плечима. — Ми, міс Феллоуз, однаковою мірою займаємося і тваринами, і рослинами, і мінералами. До речі, я підозрюю, що ви ще не бачили нашої експозиції.
— Правду кажучи, не бачила… Але не тому, що мені не цікаво. Просто я була дуже заклопотана.
— Гаразд, але ж тепер справ у вас не так багато, — сказав він з раптовою рішучістю. — Завтра я зайду за вами об одинадцятій і влаштую вам персональну екскурсію. Як ви на це?
— Мені дуже хотілося б, — вона щасливо всміхнулася.
Він уклонився, посміхнувся у відповідь і вийшов.
Решту дня у перервах між справами міс Феллоуз мугикала собі під ніс. Справді — так думати, звичайно, смішно — але справді, це було майже схоже на побачення.
Назавтра він прийшов точно на призначену годину, усміхнений і ґречний. Вона поміняла свій одяг няні на сукню. Доволі, будьте певні, традиційного крою, але вона вже роками не відчувала себе так жіночно.
Із статечною церемонією він зробив їй комплімент, і вона прийняла його з такою ж церемонною тактовністю. Бездоганна прелюдія, подумала вона. А потім думка сягнула далі: прелюдія до чого?
Цю думку вона відкинула, поспішивши попрощатися з Тіммі й запевнивши його, що незабаром повернеться. Перевірила, чи знає він, що і де лежить на обід.
Госкінз повів її в нове крило, куди вона ще ніколи не заходила. Там усе ще відчувався запах новобудови, а далекі приглушені звуки свідчили, що крило добудовують далі.
— Тварини, рослини й мінерали, — повторив Госкінз свої вчорашні слова. — Тварини отам, це наші найефектніші експонати.
Приміщення було поділене на багато кімнатчин, кожна з них — окрема бульбашка «Стасіса». Госкінз підвів міс Феллоуз до однієї з кімнатчин, і вона заглянула всередину. Те, що вона побачила, спочатку здалося їй лускатим, хвостатим курчам. Перебираючи двома тоненькими ніжками, воно бігало від стіни до стіни, а його витончена, схожа на пташину голівка, увінчана кістяним кілем, схожим на півнячий гребінь, позиркувала на всі боки. Лапки на маленьких передніх кінцівках безупинно згиналися і розгиналися.
— Це наш динозавр, — сказав Госкінз. — Він у нас уже кілька місяців. Ще не знаю, коли ми зможемо відпустити його.
— Динозавр?
— Ви сподівалися побачити велетня?
— Хтось, може, й сподівався б, — у неї на щоках з’явилися ямочки. — Я знаю, що деякі з них малі.
— Повірте, ми хотіли тільки малого. Загалом його досліджують, але тепер, здається, у дослідників вікно. Вони відкрили кілька цікавих явищ. Наприклад, він не зовсім холоднокровна тварина. У нього є недосконалий механізм, щоб підтримувати внутрішню температуру вищу, ніж у навколишньому середовищі. На жаль, це самець. Відтоді як ми перемістили його, ми постійно намагаємося зафіксувати ще самицю, однак поки що марно.
— Чому самицю?
— Для того, — він глузливо подивився на неї, — щоб мати престижний шанс розжитися заплідненими яйцями та динозаврятами.
— Ах, звичайно ж.
Він повів її у секцію трилобітів.
— Це професор Дуейн з Вашінгтонського університету, — сказав він. — Хімік-ядерник. Як я пригадую, він міряє ізотопне співвідношення кисню у воді.
— Навіщо?
— Це первісна вода, віком принаймні півмільярда років. Співвідношення ізотопів свідчить про температуру океану за тих часів. Дуейн якраз трилобітами не цікавиться, проте інші здебільшого займаються розтинами. Їм поталанило, бо вони приносять із собою лише скальпелі та мікроскопи. А Дуейнові щоразу перед експериментами доводиться встановлювати мас-спектрограф.
— Чому так? Хіба він не може…
— Ні, не може. Він нічого не може винести з приміщення, і нічим тут не зарадиш.
Там були також взірці первісної флори та уламки гірських порід. Тобто рослини й мінерали. І кожен взірець мав свого дослідника. Все схоже було на музей, музей воскреслих експонатів, який став дуже активним дослідницьким центром.
— І вам доводиться всім цим керувати, докторе Госкінз!
— Лише побічно, міс Феллоуз. У мене, дякувати богові, є підлеглі. Мої власні інтереси обмежуються суто теоретичними аспектами: природа часу, методи міжчасового мезонного пошуку тощо. Я все це віддав би за метод пошуку об’єктів, ближчих до нас за часом ніж десять тисяч років. Якби ми змогли дістатися в історичну добу…
Його урвало якесь сум’яття біля однієї з відлеглих кабін. Чийсь роздратований дискант уривався на крик. Госкінз нахмурився, квапливо пробурмотів: «Вибачте!» — і поспішив туди.
Міс Феллоуз якомога швидше, хоч і не бігцем, подалася за ним.
Розчервонілий літній чоловік з рідкуватою борідкою говорив:
— Я повинен довести до кінця життєво важливі аспекти мого дослідження. Вам це не зрозуміло?
Технік з вишитою монограмою «СІ» («Стасіс Інк.») на лабораторній спецівці доповів:
— Докторе Госкінз, з самого початку з професором Адемевським було домовлено, що експонат може перебувати тут лише два тижні.
— Тоді я не міг знати, скільки часу піде на дослідження. Я не пророк, — гарячково доводив Адемевський.
— Ви розумієте, професоре, — сказав доктор Госкінз, — у нас обмежена площа, ми змушені дбати про оборот зразків. Цей уламок халкопіриту повинен повернутися на своє місце. Інші люди чекають на своє замовлення.
— Тоді чому не дозволяють забрати його з собою? Дайте мені винести.
— Ви ж знаєте — виносити заборонено.
— Шматок халкопіриту? Мізерний п’ятикілограмовий шматок? Чому?
— Ми не можемо дозволити собі витрат енергії, — безцеремонно відповів Госкінз. — Вам це відомо.
— Докторе Госкінз, — втрутився технік, — річ у тім, що він усупереч правилам намагався винести мінерал, а я, не знаючи, що професор всередині, ледь не проколов «Стасіс».