6. Брат убив брата; з тіла вбитого виросла очеретина, і як її зривали, то вона грала пісню, що викривала вбивство. Гуцули переказують, що два брати убили сестру, наказавши їй стерегти посіяне просо, яке рив дикий вепр, і закопали її під дубом. На її могилі виросла бузина (інші кажуть – верба), з неї поробили хлопці сопілки, а сопілки ніби грали слова:
Ой мало, мало
Два братці були
Та й сестру вбили
За того вепра,
Що просо рив, рив,
Брат мене вбив,
Під дубом зарив.
7. Юнак довго був на чужині, одружився і дізнався, що дружина його – рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься на Україні брат із сестрою, Viola tricolor; синій колір означає брата, а жовтий – сестру.
Про зозулю розповідається кілька метаморфоз. Наприклад, у сербів сестра перекидається зозулею, бо плакала за мертвим братом. У поляків княжна, яку видавали взапереч її волі заміж, теж стала зозулею. У нашім народі жінка, віддана у далекий край заміж, перекинулась сивою зозуленькою і прилетіла до матері.
Безсмертя душі
Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, вбита душа виходила з горла [154], літаючи, пускалася по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Так зображався кінець людини. Від Нестора та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали [155] своїх померлих, а попіл ставили в посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь померлих.
Свята на честь померлих, які співпадають навесні з святкуваннями оновлення природи, молитви по померлих, показують, що у слов'ян побутували уявлення про потойбічне життя. Від Нестора і Льва Диякона ми дізнаємось, що за слов'янським уявленням порушник присяги був рабом в майбутньому. У давні часи під час поминок лляли вино на могилу і ставили страву – з тою думкою, що все те дістанеться покійникові. І досі між людьми на похороні є чимало обрядів, що нагадують язичництво. Наприклад, виставляння меду чи молока при тілі покійника, посипання маком хати, з якої винесли вмерлого; грушка чи ігрушка – тобто, коли хлопці при покійнику забавляються казками, загадками, пильнуючи його протягом ночі.
Таким чином, смерть не означала кінця існування людини зовсім. Слов'яни, однак, не мали певного місця для душ померлих. Покійники, за народними уявленнями, не приходять із пекла і тьми, а вилазять, як упирі і упириці, з труни і з'являються невідь звідки. Одні чинять людям зло, інші бродять без будь-якої мети світом і не знаходять собі притулку. Із усіх таких повір'їв, яких є безліч, видно, що навряд чи було певне місце для мертвих, але була віра у життя після смерті. Душі по смерті переходили в дерева, у птахів і відгукувалися на поклик людини, чи прибирали попереднього вигляду. То не був досконалий мітемпсихоз, а тільки недостатність уявлення про рай і пекло після смерті; однак було вірування про нове життя, про повернення і оновлення.
Ворожіння і віщування
Слов'янській релігії був чужий фаталізм. Про це нам повідомляє ще Прокопій, кажучи, що слов'яни про долю зовсім не мають гадки. Ворожіння при храмах не значать також віри у долю, але означають те, що людина відчуває недостатність свого розуму і бажає дізнатись від божества, чи буде гаразд і в лад те, що вона розпочинає.
Віра у ворожіння була так поширена між слов'янами, що й до цих пір у руських селах знахар чи ворожбит користується такою ж силою і значенням, як оракул. Віщування у храмах завжди супроводжувались ворожіннями. Ворожили не тільки жерці (віщуни), а й жриці (віщунки).
Слов'яни мали глибоку повагу до долі і вважали її оповіщенням найвищої волі. Разом з цим поєднувалась віра в могутність слова. Людське слово мало в собі щось чародійне, таїло таємничу силу, визнати яку – було високою мудрістю. Слово могло дати людині щастя і безповоротно занапастити її, слово могло відганяти хвороби, зупиняти дії злих духів, керувати фізичними явищами, творити дива. Пам'яткою того вірування залишились замовляння, через які простий люд думає збагатитись, запобігти небезпекам і хворобам. Віщуни, знахарі чи ворожбити ще й досі, на думку забобонного народу, відвертають певними словами градові хмари; ворожки, знахарки, відьми нібито відвертають хвороби і всіляке лихо від одних і насилають його на інших. Таке вірування розвинуло у слов'ян любов до поезії і витворило безмір пісень. Слов'янин бачив у пісні не тільки приємне, а й піднесено-дивовижне, поет носив ім'я віщого, тобто такого, що відає заповітними істинами, у Бояна були віщі персти, які він на живі струни накладав, вони ж самі князям славу рокотали («Слово о полку Ігоревім»); сама поезія називалась віщба. Звідси у слов'ян повага до законів батьків, що виражається в багатьох афоризмах і приказках, де висловлена житейська мудрість. [156]
Про язичницьке слов'янське богослужіння
Святилища богослужінь
Вище було відзначено, що богослужіння язичницьких слов'ян за всіма головними ознаками було подібне, хоча обряди в окремих випадках різнилися між собою. Слов'яни відрізняли у сонмі богів земних від богів небесних і поклонялися одним і другим в особливих святилищах. Богам земним поклонялися скрізь, де за народними віруваннями ті боги мешкали чи виказували свою божественну силу, небесних же богів вшановували в особливих храмах перед ідолами, що зображали божество.
Жертовники богослужіння стояли переважно просто неба понад річками, на пагорбах, під покровом священних дубів та гаїв, однак слов'яни, переважно західні, будували також храми, присвячені різним богам.
Місця поклоніння воді та вогню
Воду слов'яни вважали стихією, з якої постав світ, бо, за уявленнями слов'янської космогонії, земля випливла з моря чи вийнята з моря. Води, ріки, моря населені були різноманітними міфічними істотами. З віруванням у божественність води поєднувалось уявлення про те, що на березі води – як у присутності божества – мали здійснюватись богослужебні обряди. З цього випливає, що святилищами служіння водяним божествам були особливі місця над берегами священних озер, річок, ручаїв і джерел, куди люди збиралися для виконання своїх священних обрядів. Про те свідчать також стародавні письменники. Отож, у Прокопія (III, 14) читаємо: «що славяне обожають р?ки, нимфъ и н?которыхъ другихъ духовъ, приносять имъ жертвы и по жертвахъ гадають о будущемь». Лев Диякон (IX. 8) пише про русинів язичницьких: «Воины Святослава погружали въ струи Дуная младенцевъ и п?тухов по совершеніи погребения воиновъ, павших въ битв?».
Не згадуючи інших чужоземних письменників, згадаємо ще Нестора, котрий каже, що русини язичницькі «кладяземъ и езерамъ жертву приношаху», про що і Новгородський літопис згадує. В Уставі Володимира про суди згадуються ті, що моляться біля води, а у правилах Митрополита Іоанна читаємо про «еже жруть б?сомъ и болотомъ и колодяземъ»; також і про шлюби, що здійснюються у простого люду купанням, нарешті і Кирило вочевидь навчає: «не нарицайте соб? бога… ни въ р?кахъ, ни въ студенцахъ» та ін.
Пошана до деяких криниць і озер до цього часу не знищена; досі ще люди називають деякі криниці святими, населяють ріки, озера і колодязі морянами, водянами, русалками, потопельниками та ін., ще нині здійснюють вони на берегах річок різні обряди, особливо на Івана (Купала), рано-вранці купаються в ріках, вмиваються непочатою водою, а ввечері приносять ідола, квіти та ін., причому, співають обрядові пісні.
Із усього цього видно, що слов'яни у язичницькі часи поклонялися водним божествам, прикликали їх у своїх клятвах на підтвердження даного слова, шлюбної обітниці тощо, очищалися водою як стихією священною, вмивалися над водою, приносили водним божествам у жертву вінки із квітів, їжу, гроші, півнів, навіть живих людей і вірили у пророчу силу водних божеств.
Подібним до води був також вогонь як первісна стихія, як божество для поклоніння. В цьому переконуємось із слова Христолюбця, який пише про те: «И огневи молятся, зовуть його Сварожичемь». Служіння вогню здійснювалось у найважливіші річні свята, якими були Коляда і Купало, в цей час палили вогнища, співали, танцювали біля вогню і стрибали через вогонь для очищення.
Святилища гірські та лісові
Верхів'я гір, скелі і камені вважалися помешканням божества, і тому вшановувались як священні місця богослужінь, на них знаходились кам'яні жертовники, сліди яких до цього часу в багатьох краях знаходимо. Ліси, гаї, дерева також вважалися житлом богів. В лісах, дібровах, заповітних гаях чи біля окремих дерев, особливо старих, поклонялись божеству. Так, Костянтин Багрянородний говорить (De administrando imperio 9) про богослужіння руських язичників: «Приходя на островъ св. Георгія, русины совершали жертвоприношенія подь великимъ дубомъ». В Уставі Володимира про церковні суди говориться про тих: «кто молится въ рощеньи»; а у Іпатіївському літописі згадується про службу біля куща.
Подібна служба була і в інших слов'ян. Вона здійснювалась під окремим деревом (дубом, липою, ліщиною), чи в діброві, чи в заповітному гаю, який звичайно називався раєм [157], де дерева святилища були відділені огорожею, за яку нікому, окрім жерців, не дозволено було переступати. Здійснення служби доручалось жерцям і складалось з молінь, принесення жертв та ворожінь.
Городища
Городища належали також до святилищ, призначених для жертвопринесень та язичницьких обрядів, вони були переходом від простих жертовників до храмів. Як язичницькі пам'ятники вони заслуговують особливої уваги. Городищем (городиськом) звався давній валовий насип, вигнутий правильною дугою чи під кутом на ціле коло чи півкола. Іноді обведений він довкола чи з одного боку не ровом, а іншим подібним насипом, чи навіть багатьма насипами. В середині городища мають впоперек від 10 до 80 шагів, висота валу буває від 3 до 20 шагів. Багато таких городищ мають один чи два входи і покладені на скаті гори над водою, чи при злитті двох потоків, а на думку відомого старожитника Зоріана Ходаковського [158], повинні мати поблизу урочища з назвами богів чи речей, які мають відношення до язичницької служби.
Такі городища розкинуті по багатьох слов'янських країнах, особливо біля північного підніжжя Карпат, у нас в Галичині і всій землі руській, хоч і не на кожній милі, як те припускав Ходаковський.
Розкопуючи городища, знайдено багато попелу, вугілля, недотлілих головешок, кісток і рогів тварин, черепків розбитих глиняних горщиків, а також ножі, стріли, прикраси до одягу з бронзи, срібла, золота та ін. і навіть кам'яні основи вогнища чи жертовника. Все це доводить, що городища були місцями здійснення язичницьких обрядів жертвопринесень чи спалення мертвих, котрі також мали характер жертвопринесень; взагалі городища мали богослужебне значення, хоча не можна визначити, яким саме служінням вони були присвячені і які саме обряди в них здійснювались.
Відомості про язичницькі храми
У слов'ян були також для богослужінь створені храми, капища чи контини, в яких стояли ідоли, перед ними приносились жертви. Храми були присвячені найвищим небесним божествам. Про храми Святовита, Радогоста та ін. божеств, які обожнювались у Ретрі, Арконі та Щеціні, вище вже згадувалось, тут наводимо свідоцтва про північних чи руських слов'ян.
Найдавніша звістка про язичницькі слов'янські храми належить арабському письменникові Масуді. У його Золотих Луках читаємо про них такі рядки: «Були у землі Слов'янській священні будівлі. Одна з них знаходилась на горі, одній з найвищих, як кажуть філософи. Та будівля славна своєю архітектурою, камінням різних порід і кольорів, отворами зверху будов, зробленими в них для постережень точок сходу сонця; коштовним камінням, що в ній зберігається; знаками, на ній зображеними, що показують майбутні діла, події, напророковані тим коштовним камінням перш ніж вони трапились; звуками, що лунають вгорі будівлі; і, нарешті, тим, що трапляється з людьми, коли вони чують ці звуки. Друга будівля була побудована одним з царів на Чорній горі, оточеній чудотворними водами різного кольору і смаку, цілюща сила яких скрізь відома.
Та є у них великий ідол, що зображає Сатурна (?) у вигляді старця.
Ще одна з будівель знаходиться на горі, оточеній морською затокою; вона побудована з мармуру і земного смарагду. Посеред будівлі знаходиться великий купол, під яким стоїть ідол, а навпроти нього інший, що зображає діву. Побудову того храму приписували мудрецю, що колись давно жив між ними». Про храми руських слов'ян згадують лиш коротко літописи, митрополит Іларіон та Київський патерик. Найдокладніші відомості про руські язичницькі храми наводить Скандинавська повість (Сага) про Олава Тригвесона: «Олавъ, – сказано там, – ?здилъ всегда къ храму съ княземъ Владиміромъ, но никогда не входилъ в него, а стоял предъ дверьми, когда Владиміръ приносилъ богамъ жертвы». Ці свідоцтва доводять переконливо, що у слов'ян існували особливі храми для богослужінь.
Будова і положення храмів
Всередині храм розділявся на дві частини, тобто передню частину і власне святилище, котре інколи розташовувалося посередині храму. Святилище відділялось від передньої частини храму чотирма стовпами і розкішними завісами, спущеними до землі. (Saxo Gram. 837. 838). Головний ідол займав у святилищі перше місце, посередині, а навколо нього розміщені були інші ідоли і священні речі. Передня частина храму була, очевидно, просторішою. Стіни – прикрашені різьбленими зображеннями священних предметів, рогами звірів, багряними тканинами та ін. Різьба була як по внутрішній, так і по зовнішній стороні стін, іноді опукла і розфарбована. Зображення представляли богів і богинь, людей, птахів, звірів, комах, які, поза всяким сумнівом, мали відношення до релігійних міфів. Поверх стін та стовпів зовнішньої частини храму піднімалась покрівля, яка також бувала розфарбованою і, таким чином, зовні храм був барвистим.
Храми будувались переважно з дерева, оскільки слов'яни, живучи переважно в місцях лісистих, аніж багатих каменем, звикли більше до дерев'яних, ніж кам'яних споруд. Однак є докази, що були у слов'ян також чудові храми, зроблені з великих каменів.
Храми були обернені головними входами на захід, так, що святилище було на схід від входу. Схід вважався слов'янами (подібно до інших народів) стороною, до якої повинна звертатись людина, посилаючи молитву до Бога. Як правило, храм був оточений подвір'ям, яке було огороджене так само, як і храм, прикрашене було різними розфарбованими зображеннями. Після відправи служби богам за звичаєм починався бенкет, який не міг завжди і для всіх відбуватися просто неба, тому при храмах малися окремі прибудови.
Про храми і огорожі святилищ варто ще згадати, що вони були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества.
Ідоли
Є згадки, що слов'яни поклонялись ідолам і поза храмами. Сам Нестор, нічого не згадуючи про храми, говорить про пагорби, на яких стояли ідоли. Він пише про Володимира (ст. 23, 24): «И начаже княжити Володиміръ въ Кіев? единъ, и постави, кумиры по холму вн? двора теремного Перуна деревяна, а главу его сребрену, а усъ златъ, и Хърса Даждь-бога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь… И пришедъ Добриня Новугороду постави кумира надъ р?кою Волховомъ. Вообще сказавши, было у славян идолов множество, що поля и городы были полны ними». [159]