«Заклав Бог землю на морях,
І на річках її встановив».
Пор. з молитвою на Хрещення в Требнику: «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах».
Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. «Шостоднів» Василія Великого (t 379 p.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй «Християнській Топографії» писав, що світ чотирокутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід – Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце – це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору. [180]
Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: «Бесіда трьох Святителів» читаємо, що земля плаває по великому морю, а тримається на 3 китах великих і на ЗО малих; ці останні закривають ЗО морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи. [181]
В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: «Повелі Бог в морі ЗО китом от'іти от міст своїх, і поіде вода в си оконци (морські) на землю [182]. В «Повість града Ієрусалима» читаємо: «А рибам мать – кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє». [183]
Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в «Молитві о храмині»: «Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні».
Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: «Плюй, Сатанаїле!» І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув – скелі [184]. Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.
Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка:
Коли не било знащада світа,
Тогда не било Неба, ні землі,
Ано лем било синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати:
То спустімося на дно моря,
Та дістанемо дрібного піску, —
Дрібний пісочок посіємо ми,
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанемо золотий камінь, —
Золотий камінь посіємо ми,
Та нам ся стане ясне Небонько,
Ясне Небонько, світле соненько,
Світле соненько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки. [185]
На горах та холмах любили міститися боги, – тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить євреям: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»
Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), і не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.
Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Правда, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесения) – іншого часу їх не відшукати.
Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися.
Найбільша клятва, як подано вище, – це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор. у Куліша: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає».
В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсти, то такої присяги ніхто не зламає». «Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!» «Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?» (щоб ви повірили).
У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями:
«Земля жива, – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона – наша мати, вона – свята! Її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? – Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…
«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця – прости Господи – як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти – задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, Свята, й гнівається…
Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо его уж боїться, і утікаєт от него».
Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс, 105. 38), що буде пімщено (Буття, 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев., 17. 13, Втор., 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.
За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниции, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падение многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».
5. Вода
Первісна людина рано запримітила, що вода приносить їй і природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!»), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а в давнину води взагалі було більше, як тепер.
Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін., – у нас це звалося й «дунаєм», бо «дунай» – вода взагалі, пор. перське dhuni, don – річка.
У «Слові о полку Ігоревім» слово дунай – це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють на дунаї». [186]
Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:
Що ж нам було з світа початку?
Не було нічого, – одна водонька. [187]
А в заклятті говориться: «Водичко, найстарша царичко» [188]. Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.
Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.
В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Іти дождю стрілами». Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.
Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси – пошана воді: спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.
Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В «Слові о полку Ігоревім» річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому євреї, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи й потопити в ній навіки.
Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (t 972 p.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077—1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем» [189]. Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть» [190]. Навіть за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець Степан Разин († 1671 p.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну. [191]
Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді. [192]
Жива вода – це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.
Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, – додає сил або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.
«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Ангелюсі», див. Меріме: «Кармен»).
У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 року подає:
«Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!… Мовчить, не озивається!… Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить…»
Вода особливо цілюща, коли вона «не почата», чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.
До нашого часу збереглося й дохристиянське «освячення» води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так «освячується» вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.
Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106—1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву» [193]. Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена Йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.
Роса на здоров'я. Вона завжди цілюща, особливо на Юр'я. В нашому Требнику в Молитві на Благословення церковних свічок читаємо: «Росу Благодаті ізливий», цебто роса пов'язується з Благодаттю Божою. Плодючість роси передається в нашій приповідці: Діти, – то божа роса, а також: Дай, боже, з роси й з води.
Хмари вважаються джерелом плодючої сили, тому так само були рано обожені. Походять вони з Неба, це збірник небесних вод, воздушний океан. Воду з річок подає до Неба великий смок, веселка чи райдуга (в Рай дуга): вода йде в хмари, а звідти падає дощем. У хмарах часто живуть і злі істоти, що намагаються закривати сонце, щоб не світило. Але Перун проганяє їх своїми стрілами. Часом хмари символізують вороже військо, напр. у «Слові о полку Ігоревім»: Чорні хмари йдуть з моря.
У Біблії Бог часто являється в Хмарах, і часом слово «Хмари» вказує, що в них є Бог.
Дощ у давній мітології пояснюється, як наслідок єднання Неба з землею, а тому й тепер дощ у день шлюбу – добра ознака, що подружжя буде щасливе й плодюче. Це повір'я розповсюджене й по Европі [194]. Злі особи, особливо відьми, можуть легко зробити, щоб дощ не йшов. Град насилають так само злі істоти. Різні обливання водою, – це й виклик дощу, як закляття.
Набував собі шанування й всякий інший плин. Слина походить з нутра людини, дуже плодюча й має чародійну силу, ставши взагалі символом родючого й очищального дощу, або закляттям. Як дощ прочищує Небо, так слина (плювання) очищує від усього злого, чому ворожбити при своїх заговорах широко користуються нею, як ритуальною. Плювати треба три рази, коли хтось хоче відрочитися, охоронитися від впливу злого духа. Замість плювати можна три рази стукнути пальцем об щось дерев'яне, – зла сила тоді не пошкодить. Коли зла людина хоче наврочити або пристріти, то проти цього треба вміючи поплювати ліворуч, і чари не візьмуть.
Мужеське сім'я було символом плодючости, тому почиталося, а навіть пилося [195]. В Початковому Літопису під 986 роком розповідається про болгар-магометан: «Сі бо омивають оходи своя, поливавшеся водою, і в рот вливають і по браді мажються. Такоже і жени їх творять ту же скверну і іно пуще, – от совокупления мужьска і женьска вкушають». Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика XII віку: «А се єсть у жен: аще не возлюбять їх мужі, то омивають тіло своє водою, і ту воду дають мужем». [196]