Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!
Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.
Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона властиво не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!
Орядин замітив, що її муж пробуває, певно, дуже часто в дорозі.
— Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!
— Чим займаєтеся звичайно? — спитав її.
— Чим? — спитала зчудована і видивилася на його своїми гарними, блискучими чорними очима. — Чим же маю займатися? — А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: — Часом гафтую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг нестає мені сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю. що ж маю робити?
— Дійсно, що ж маєте робити! — сказав Орядин. — Так самій жити!
— Не правда? — звернулася вона до його живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. — Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, та хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! — Вона усміхнулася глумливо. — Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські догляди! Як же мені тут жити?!
— На вашім місці я не робив би собі нічого з того! — сказав Орядин. — Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?
— Я собі навіть так думаю, — відповіла вона згорда. — Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут.
Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди «дивуються», і те здержує її від розводу.
— Так, так, — звернулася до мене і до Оксани. — Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, якби на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то — вай ді міні ші ді міні! [126] І, похитуючи жаліємо головою, розсміялася; — Ні, я дякую за таке життя!
Нараз звернулася до Орядина.
— Чого дивитеся так на мене! — І при тих словах вдивилася на його сама ожидаючим поглядом.
— Чи я дивився?
— Розуміється! — Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. — Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? — спитала його, хоч добре знала, що він українець.
— Ні.
— Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.
Він усміхнувся і сказав, що українець.
Ах так! Москалів вона знає, але українців ні, хоч знає, що вони мають прекрасні пісні. До них до Молдави заходять українці з Буковини на роботу, а вона, прибуваючи не раз вліті на селі, мала нагоду чути, як співають, звичайно гуртом, при роботі. Від одної молодиці, що вміла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пісень. Вона зараз, заспіває деякі, нехай вій послуха; і не надумуючись, довго, почала півголосом:
Задзвеніло, загуділо на панській долині,
Пішов голос попід колос по всій Буковині…
А відтак перервала і сказала:
— Ні, цієї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмішує. — І схиливши кокетливо голову вбік, почала:
Ти до мене не ходи, нехороший враже,
Я за тебе не піду, бо мати не каже.
Ти до мене не ходи, не псуй собі ночі.
Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.
Ти де мене не ходи, не псуй собі грошей
Я за тебе не піду, бо ти нехороший.
Ти до мене не ходи, я тобі не рівна,
Ти простого хлопа син, а я деканівна!
Так співала вона, перериваючи пісеньку веселим сміхом, а опісля забалакала знов про щось інше, а балакаючи задавала питання, на котрі не ждала відповіді. При тім гралася своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн, як турок.
Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що й встидалася за неї.
— Чому варите заєдно самі чай? — спитала в мене нараз. — Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який це страхопуд! — додала, ніби жахаючись. — Дивиться на мене так дивно, що мені насувається іноді думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
— Я люблю те сама робити, — відповіла я їй спокійно, не звертаючи увагу на її послідні слова. — Це не трудна робота. Крім того, не хочу старої жінки занадто трудити, вона й без того обслугує мене більше, ніж повинна за свою платню. Прив'язалася до мене, бог знає чому, і вештається задля мене і так досить!
— О ви! — кликнула румунка з якимось усміхом, про котрий не можна було знати, чи він добрий, чи злий. — Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!
— Ну, це річ погляду.
— Ах, що там річ погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Це також щось «боже» у вас, чого я не терплю. У нас інакше; бодай я не журилася би много такою старою квіткою. А рrороs [127], — додала пустотливо, — чи не вміє вона припадком ворожити?
— Не знаю. Не питала в неї ніколи про те.
— Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О панно, панно Верковичівно, вона мусить займатись ворожінням!
— Я би цього не сказала! — відповіла я. — Але знаю, що вона змінилася, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидів довго, довго в арешті, а вона, щоби собі хоч того урятувати — не вірила, бідна, що це справді рідний брат зробив — крутила в суді, куди її також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По мені мороз проходив, коли розповідала мені це. Тепер чоловік її лежить у шпиталі, а вона ходить на роботу і з того удержується. Тому в неї погляд мрачний, і тому, може, пригадує вам відьму.
— Це ще і трагічне, — замітила румунка, а по якійсь хвилині задуми сказала: — В нас то хоч ворожка розважить чоловіка, коли йому нудно, а тут!
Вона звернулася до Орядина і попросила його защіпнути їй бранзолетку на правій руці, котра в тій хвилині розімкнулася. При тім сперла свою гарну, білу, перстенями украшену руку на його коліно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолетку, взяв її руку в свою долоню і ніби дивився па якийсь перстень, говорила далі: — В нас майже кожда селянка вміє ворожити. Не раз ідеш і подиблеш кусник якої шмати або що-небудь інше, то сам не знаєш, яким чином опинилось воно тобі під ногами і чому. О, в нас розуміються на ворожбі соmme іl faut [128]!
Я усміхнулася.
— Не смійтеся, ні! — говорила вона зовсім поважно. — Впрочім, ви переконаєтеся о тім самі; ми поїдемо конче на село! — Тут звернулася живо до Орядина і Оксани і заявила їм, що з поворотом до Румунії забере мене з собою, — Це добра думка в мене, не правда ж?
— О, певно! — відповів з поспіхом Орядин. — Панна Верковичівна забавилася би там, повеселішала і прийшла би до сили по послідніх напруженнях.
— Ще й як прийшла би до сили! — І з тими словами румунка розсміялася. — Вона віддасться там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партію, якого гарного боярина, і той виб'є їй всі книжки з голови. Хто ж бо бачив щось подібне, щоб дівчина сиділа як писар при столі? Фе!
Вона сказала це так комічно, що ми мимоволі розсміялися. Орядин присунувся ближче з своїм кріслом до неї і грався її коралями. Вона це замітила.
— Що варте таке життя, а то ще для дівчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоб лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалі про любов говорити? Чи ви говорили би?
Він спаленів і розсміявся вимушеним, голосним сміхом.
— Бачите? — кликнула вона тріумфуюче.
— Бачу, — відповів він все ще зі сміхом, а опісля додав: — Якийсь поет каже десь: «Життя — то нужденна комедія, повна глупоти і сліз», а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденніше, коли б не було тієї крихітки любові, що сама одна осолоджує і прикрашує життя та надає йому вартості.
— Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже? — запищала вона до мене, а я звернулася в тій хвилині до вікна, щоби укрити легкий рум'янець, що виступив мені бог зна з якої причини на лице.
— Чую, — відповіла я.
— І що ж скажете ви тепер?
— Скажу тепер так, як казала і перше, що найкращим часом в житті є справді час любові. Зазнавати любові дуже гарно, розуміється, кому судилося!
— О, любові можна все зазнавати, коли тільки хто хоче!
— Так ви думаєте? Я гадала трохи інакше!
— В-и! Ви такі «божі», що думаєте все інакше, як звичайні люди! — закинула з легким, глумом.
— Любов — то поважна річ, хоч би і в жарті, — остерігала Оксана напівповажно, напівжартом.
— Ну, так, — обізвалася румунка не надумуючись, а по хвилині додала: — Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, кола люблю його. Не можу казати, ще монаше життя — то мій ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писання, хоч би і одного листа, ущасливлює мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
Всі ми сміялися.
— Ви справдішня жінка, наскрізь «жінка»! — замітив з тонкою іронією Орядин.
— Це правда! — відповіла румунка. — Така. правда, як, напр., те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством, і знайомими!
— Шукайте розривки, робіть знайомства! — радив Орядин.
— О, знайомства! — закликала вона насмішливо. — Тутешні жінки не мають ніколи часу, і не побачиш їх ніколи, і не діждешся їх ніколи!
— Це правда, — вмішалася Оксана. — Наші жінки працюють дуже тяжко.
— Ах, вони кухарки!
— На жаль, і то правда! — відповіла Оксана.
— Але вони самі тому винні.
— Ті, що не хотять вірити в поступ, у то, що їх положення може поліпшитися, ті винні!
— Я не знаю, як ви то розумієте, пані Оксано, — закинула живо румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, — але я вам кажу, що я думало. Ваші жінки — то як фіалки, але на фіалки не дивиться жоден мужчина. Про красу і запах їх говориться лиш, але ніякий мужчина не любить їх справді.
Орядин усміхнувся двозначним усміхом.
— Не смійтеся, мій пане! — кликнула майже люто. — Чи те, що я говорю, може, не правда? Може, оженитеся ви з фіалкою?
Він спаленів, перестав усміхатися і спитав:
— Звідки я це можу знати?
— О, це знаєте ви вже тепер дуже добре! — відповіла вона.
— А звідки знаєте ви це? — спитав знов.
— Такі речі знаємо ми дуже добре! Ми знаємо, напр., дуже добре, що мужчини приписують нам, жінкам, прикмети, яких ми зовсім не маємо в тій самій мірі, що й вони. Приписують їх нам тому, щоб, оженившися з нами, мали за час вигоду. Чого ж запевняють неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, м'якість, боязнь — жінці до лиця, коли переконують нас трохи не щогодини, що їм подобається якраз противне, а то — дух, дотеп, кокетерія, живість, гордість і т. д.
Орядин не відзивався, хоч не зводив з неї очей.
— Так, так, дивіться лиш на мене (і усміхнулася), пане Орядин, ми це знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна, мабуть, цього не знає. Але коли прийде до мене, то я її навчу жити життям жіночим, привчу жити любов'ю. З своїх книжок не навчиться того ніколи; з книжками вона й не зайде далеко. Мужчини бояться учених жінок, бо думають, що вони не давали б їм ні їсти, ні пити; а глупі фіалки взяли собі то до серця і думають, що здобудуть собі дійсно щастя, коли стануть кухарками; та й варять, бідні, та й печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкращі літа і будучність своїх доньок.
Вона урвала, розсміявшись якимсь пустим, зловіщим сміхом, і встала.
— Іду далі, — сказала, — треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нині піти до театру, бо далі-далі перестануть грати.
Орядин піднісся живо.
— Маєте вже білет?
— Білет? Ні, ми маємо ложу.
— Шкода, я хотів вам чим-небудь прислужитися. І Орядин ніби посумнів.
Вона усміхнулася і вдарила його свавільно коралями по плечах.
— З вас великий фарисей! — сказала. — Впрочім, коли хочете мені прислужитися, то ходіть зо мною до міста і поможіть нести коронки [129], бонбони [130] і вахляр [131]. Взагалі дозволяю вам, коли будете чемно поводитися, відвідувати мене; розуміється, — додала іронічно, побачивши на моїм лиці здивування, — що аж тоді, коли мій муж поверне. Приведіть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.
Він склонився перед нею глибоко і заявив з сіяючими очима, що буде старатися вчинити її волю і що і він грає дуже радо в шахи.
Так? То, може, він навчить її цієї гри, бо в її мужа нема терпеливості і він любить лиш з готовими грачами грати.
Він склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька гадина, та зібравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксані на прощання, а мені надставила з несказанно граціозним рухом голови уста до поцілунку.
Я чогось змішалася, спаленіла, а відтак, приступивши до неї, поцілувала її.
Відтак пішла.
Попрощавшися з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в місті також якусь справу до полагодження.
Я стояла ще на тім самім місці, на котрім цілувалася з румункою, і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапилася докінчити якусь квітку і, зігнувшися над гафтом майже вдвоє, не бачила гіркого усміху, що грав біля моїх уст.
— І що ж, Наталонько? — питала спокійним голосом, не відводячи очей від роботи.
— Нічого.
— Вона не дурна.
— Ні, але й не розумна!
— Ну, так.
— Але зате яка ж гарна і принадна.
— Так, але й другі є гарні і принадні, а вона яка ж неінтелігентна!
Я мовчала.
— Хоч те, що говорила про фіалки, правда.
— Правда, Оксано, але й вона не ступає тою дорогою, що веде до щастя.
Молода жінка підвела очі і поглянула спокійно на мене.
— Котра дорога веде до щастя? — спитала.
Я здвигнула плечима: — Того не знаю! Але прецінь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любові, — додала я насмішливо.
— Думаєте? Може.
Трохи згодом і понурившись знов у гафт, додала:
— Вони підуть також дорогою «любові». Ви завважили, як вони відразу порозумілися?
— Ах, так! — відповіла я. — Але він прецінь не може її поважати!
— О, мужчини люблять і без поважання; впрочім, вона й не жадає чого іншого як «любові». Пощо цілувалася вона з вами? Я була би її трутила від себе. Ходіть сюди, нехай зберу поцілуєм назад те трійло, що вона зложила своїм фарисейським поцілуєм на ваші чисті уста, і не давайтеся їй ніколи цілувати!