Кармод повернувся до Кармоді й проказав:
— Зважте, що машина помилилась умисне, а ви на цьому грунтуєте свої аргументи. Те, що ви отримали Виграш, — уже помилка. А залишивши його собі, ви подвоїте помилку. А подвійна побожність, як відомо, — вже злочин.
— Ха! — вигукнув, загорівшись, Кармоді. — Щоб мати аргумент, ви саме помиляння видаєте за скоєну помилку. Таж очевидно, що це не так. Помилка існує завдяки своїм наслідкам -лише вони надають їй значення. Помилка, що не зоставила сліду, взагалі не помилка. Помилка, яку можна виправити, — ознака неглибокої побожності. І я кажу вам: краще взагалі не помилятись, ніж удаватись до побожного лицемірства! А ще я кажу так: відмовитись від Виграшу не така вже й велика втрата для мене, бо я не знаю його цінності. Та це велика втрата для благочестивої машини, цього правовірного Комп’ютера, що, виконуючи нескінченний ряд п’яти мільярдів правильних дій, терпляче чекав нагоди виявити свою Богом даровану недосконалість!
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув Виграш. — Браво! Ура! Влучно сказано! Абсолютно логічно й незаперечно!
Кармоді схрестив руки і подивився на спантеличеного супротивника. Він пишався собою. Земній людині без належної підготовки в будь-якому Галактичному Центрі доводиться нелегко. Вищі життєві форми, з якими там доводиться стикатись, не конче розумніші за людей. Розум серед інших речей важить не більше, ніж довгі пазурі чи міцні копита. Та чужинці мають ще багато резервних аргументів — і не тільки словесних. Представники деяких цивілізацій, наприклад, можуть буквально відговорити людині руку, а потім іще й задискутувати наявність чи відсутність кінцівки. Зустрівшись із таким, Земні Гуманоди здебільша страждали від глибокого відчуття своєї меншовартості, недолугості, невідповідності та безладності. А небезпідставність такого відчуття лише поглиблювала психічні травми. Найчастіше це закінчувалося повним психомоторним колапсом і припиненням усіх функцій, окрім чисто автоматичних. Такі захворювання можна лікувати хіба що змінивши природу Всесвіту, тобто це нереально. Отже, завдяки рішучій контратаці Кармоді уник серйозних психічних розладів.
— Доладно у вас виходить, — неохоче визнав Кармод. — Та Виграш належатиме мені.
— Аж ніяк!
Кармодові очі зловісно спалахнули. Чиновник та Кур’єр швиденько відійшли набік, а Тоталізаторний Комп’ютер викотився з кімнати, бурмочучи:
— За невмисну помилку не карають.
Кармоді не відступився, бо відступати було нікуди.
— Стережися! — прошепотів Виграш і зменшився до розмірів кубика зі стороною в один дюйм.
З вух Кармода почулося низьке гудіння, над головою затанцював фіолетовий німб. Кармод підняв руки — з кінчиків пальців скапував розплавлений свинець. Він загрозливо ступнув уперед, і Кармоді мимоволі заплющив очі.
Та нічого не сталося. Кармоді знову розплющив очі.
За цю коротку мить Кармод, мабуть, передумав, роззброївся і тепер приязно посміхався.
— Після зрілих роздумів, — лукаво сказав він, — я вирішив відмовитися від своїх прав. Поки збудеться хоч щось передбачене, мине довгий час, надто в такій безладній Галактиці, як наша. Може, нам ще випаде зустрітися, а може, й ні, Кармоді. Не знаю, що буде для вас краще. Прощавайте, Кармоді, і щасливої вам дороги.
З цим зловісним побажанням Кармод зник. Спосіб його зникнення Кармоді видався дивним, однак ефектним.
Частина друга
КУДИ?
РОЗДІЛ 5
— Ось так, — озвався Виграш, — по всьому. Сподіваюся, що ми востаннє бачили цю потвору. Ходімо до тебе додому, Кармоді.
— Слушна думка, — сказав Кармоді. — Кур’єре! Тепер мені хочеться додому!
— Природне бажання, — погодився Кур’єр, — до того ж свідчить про правильну орієнтацію. Адже вам слід чимшвидше подаватися додому.
— То й відпровадьте мене додому. Кур’єр похитав головою.
— Це не моя справа. Я був зобов’язаний тільки доправити вас сюди.
— А чия ж то справа?
— Ваша, Кармоді, — сказав Чиновник.
Кармоді відчув, як у нього похололо в животі. Він починав розуміти, чому Кармод так легко відступився.
— Слухайте, хлопці, — сказав Кармоді, — мені незручно вас обтяжувати, але я й справді потребую допомоги.
— Добре, — пом’якшав Кур’єр. — Давайте мені координати — і я допроваджу вас додому.
— Координати? Та я й не чув про таке. Моя планета називається Земля.
— Щодо мене, то нехай хоч Зелений Глід. Щоб я міг стати у пригоді — потрібні координати.
— Таж ви там були, — доводив Кармоді. — Ви ж прибули на Землю і забрали мене звідти!
— То вам так тільки здається, — терпляче пояснював Кур’єр. — Насправді ж усе було інакше. Я просто скерувався в точку, координати якої мені дав Чиновник, а він отримав їх від Тоталізаторного Комп’ютера. Я вас знайшов і привів сюди.
— А ви не можете доправити мене в ті самі координати?
— Можу і дуже легко, але там ви нічого не застанете. Галактика, до вашого відома, не статична. У ній все рухається — кожне тіло зі своєю швидкістю і за своєю траєкторією.
— А ви можете вирахувати нові координати Землі?
— Я не вмію навіть додавати у стовпчик, — гордо відповів Кур’єр. — У мене інші таланти.
Кармоді обернувся до Чиновника:
— А ви можете? Чи Тоталізаторний Комп’ютер?
— Я також не майстер додавати, — відбувся Чиновник.
— А я прекрасно вмію додавати, — сказав Комп’ютер, укочуючись до кімнати. — Та мої функції обмежені відбором щасливців у Тоталізаторі та пошуком їхнього перебування в межах допустимої похибки. Я знайшов вас — ви тут. Тому, власне, мені й не можна братися за цікаву теоретичну проблему з’ясування нових координатів вашої планети.
— А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? — молив Кармоді.
— На ласку я не запрограмований, — відповів Комп’ютер. — Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.
— Хтось може мені допомогти?
— Не впадайте у відчай, — подав голос Чиновник. — Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.
— Таж я їх не знаю!
Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур’єр:
— Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.
— Але тоді я цього не знав.
— Могли б запитати.
— Мені й на думку не спадало… Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?
— Неймовірно важко, — сказав Чиновник. — «Куди» — лише одна з трьох потрібних координат.
— А які ще дві?
— Нам слід ще знати «Коли» і «Котра». Ми називаємо їх «Три К» планети.
— Називайте хоч Зеленим Глодом, — раптом прорвало Кармоді. — Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?
— Їм допомагає спадковий інстинкт домівки, — пояснив Кур’єр. — До речі, ви певні, що у вас його немає?
— Звідки у нього інстинкт домівки? — обурився Виграш. — Хлопець ніколи не покидав рідної планети.
— І це правда, — погодився Чиновник і втомлено витер обличчя. — От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп’ютер з його побожними помилками!
— Тілько одна на п’ять мільярдів, — нагадав Комп’ютер. — Певне, це не так уже й багато.
— Ніхто вам не дорікає, — зітхнув Чиновник. — Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.
— Це велика відповідальність, — зауважив Кур’єр.
— Звичайно, велика, — погодився Чиновник. — А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?
— Гей! — крикнув Кармоді.
— Я не проти, — сказав Кур’єр.
— Коли ви, хлопці, не проти, то і я за, — приєднався Комп’ютер.
— Тільки без мене, — відмежувався Виграш. — Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.
Кармоді виголосив запальну промову, обстоюючи свою нехіть умирати і заперечуючи право інших убивати його. Він благав в ім’я найсвятішого та звертався до їхнього почуття справедливості. Його заяву засудили як тенденційну і з протоколу викреслили.
— Стривайте! — несподівано сказав Кур’єр. — Що ви скажете на таку альтернативну пропозицію? Давайте його вбивати не будемо, а від щирого серця і скільки снаги нам стане допоможемо йому вернутися додому живим і здоровим психічно й фізично.
— Чудово! — визнав Чиновник.
— Отже, — вів далі Кур’єр, — ми здійснимо гідний акт високого милосердя, неоціненного вже тим, що користі з нього не буде ніякої. Бо, мабуть, по дорозі цього хлопця однаково вб’ють.
— Мерщій до роботи, — запропонував Чиновник, — якщо ми не хочемо, щоб його порішили ще під час нашої розмови.
— Про що йдеться? — запитав Кармоді.
— Згодом довідаєшся, — прошепотів Виграш. — Якщо взагалі матимеш те «згодом». А коли буде час, я ще розповім тобі цікавущу історію про себе.
— Приготуйтеся, Кармоді, — попередив Кур’єр.
— Я, здається, готовий, — сказав Кармоді.
— Готовий чи ні — рушай!
І Кармоді вирушив.
РОЗДІЛ 6
Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається — рухається все навкруги. Кур’єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з’явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.
— Не тривожся, це ефект з дзеркалами, — шепнув йому Виграш.
Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна — достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.
Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.
Чужина відчувалася ще дужче, ніж у Галактичному Центрі, та все ж Кармоді зітхнув полегшено: все тут нагадувало мирні сни, а Центр належав до розряду нічних кошмарів.
З раптовим острахом Кармоді спохопився, що в руках у нього нема Виграша. Куди ж він міг подітися? Кармоді розгублено роззирнувся і раптом відчув, що навколо його шиї обвився маленький зелений вуж.
— Це я, — сказав вуж, — твій Виграш. Просто в іншій подобі. Форма, бачиш, є функцією середовища, а ми, виграші, надзвичайно чутливі до середовища. Так що не переймайся, дит-тин-ко. Я з тобою. Ми ще разом звільнимо Мексіку від заброди Максиміліана
— Що-о-о?
— Шукай аналогій! — порадив Виграш. — Розумієш, докторе, попри всю глибину нашого інтелекту ми, виграші, не маємо своєї мови. Та й навіщо нам своя мова? Все одно нас роздають усяким чужинцям. Проблема вирішується просто, хоча деколи трапляються непорозуміння. Мені досить пройтися неводом по твоєму банку асоціацій, і я витягую звідти слова, потрібні для викладу моєї думки. То як, мої слова прояснили думку?
— Не дуже, — признався Кармоді. — Та, гадаю, я втямив.
— Розумник, — похвалив Виграш. — Деколи поняття можуть видаватися туманними, але ти неодмінно докопаєшся до суті. Зрештою, вони ж належать тобі. З цього приводу я б розповів тобі кумедну історію, та боюся, вона не на часі. Здається, от-от щось трапиться.
— Що? Що саме?
— Кармоді, mon vieux (Любий (фр).) , не час для пояснень. Може статися, що навіть не буде часу пояснити те, що ти неодмінно повинен знати, аби жити далі. Чиновник і Кур’єр вельми люб’язно послали тебе…
— Кляті вбивці! — не стримався Кармоді.
— Не осуджуй убивство так легковажно, — дорікнув Виграш. — Це викриває недбалість натури. Пригадую на цю тему доречний дифірамб, прочитаю пізніше. На чому я спинився? Ага, Чиновник і Кур’єр. Під величезну відповідальність ті два достойники послали тебе в одне місце в Галактиці, де тобі, цілком імовірно, можуть допомогти. Адже ти знаєш, що це не входило в їхні обов’язки. Вони могли покінчити з тобою на місці за майбутні злочини або ж відправити в останнє відоме їм місце перебування твоєї планети, де її, певне, вже й сліду нема. Або ж могли обрахувати місце її найімовірнішого перебування нині і послати тебе туди. А оскільки математики з них нікудишні, то результати, мабуть, були б дуже наближені. Так що, бачиш…
— Де я тепер? — урвав Кармоді. — І що тут має статися?
— Я саме збирався сказати, — заспокоїв його Виграш. — Ця планета, якщо не помиляюся, називається Лурсіс, себто Приваблива. На ній тільки один мешканець — Меліхрон Споконвічний. Він живе тут споконвіку і житиме довше, ніж можна собі уявити. Меліхрон — сам собі, так би мовити, цар і суддя. Він неповторний у своїй споконвічності, всюдисущий за своєю природою, многоликий як індивід. Це про нього написано:
Ось він, самотній славетний герой.
Величчю тільки з собою він рівня,
В битвах затятих життя захищає,
Нападаючи сам на себе.
— А щоб тобі! — не стерпів Кармоді. — Мелеш, як ціла сенатська підкомісія, і ніякого глузду!
— Це від розчулення, — сказав, гучно схлипнувши, Виграш. — Оце так, чоловіче, ти гадаєш, я на таке сподівався? Я зворушений, чоловіче, я справді зворушений, повір, і намагаюся зрозуміти чому, бо якщо я не візьму до рук стерна, то увесь цей клятий палац слонової млості западеться, як кабачкова хатка.
— Карткова, — автоматично поправив Кармоді.
— Кабачкова! — прикрикнув на нього Виграш. — Ти колись бачив, як падає кабачкова хатка? А я бачив — видиво не з приємних.
— Звучить, як п’янка з маслянки, — бовкнув Кармоді й нескромно захихикав.
— Припини! — з притиском просичав Виграш. — Зосередься! Зберися з думками! Підготуй свої сірі клітини до зустрічі із світилом! Бо гряде він — справедливий Меліхрон!
Кармоді відчув себе на диво спокійним. Він пошукав очима по нерівній місцині та не примітив нічого нового.
— Де він? — запитав Кармоді у Виграша.
— Меліхрон утілюється, щоб мати можливість розмовляти з тобою. Відповідай йому сміливо, але делікатно. Крий Боже натякнути на його каліцтво. Це розсердить його. Пам’ятай…
— Що за каліцтво?
— Пам’ятай про його єдиний гандж. Та насамперед, коли він поставить своє Запитання, відповідай на нього дуже обережно.
— Стривай! — знову перебив Кармоді. — Ти хочеш збити мене з пантелику! Яке каліцтво? Який гандж? І яке Запитання він поставить?
— Не присікуйся! Терпіти цього не можу! — сказав Виграш. — А тепер я спати хочу — вмираю. Я й так уже затягнув із сплячкою, що далі нікуди, а все заради тебе. Бувай, хлопчику. Пильнуй, щоб тобі не всунули дерев’яну піч.
З цими словами зелений вуж умостився зручніше, засунув хвостик у рот і заснув.
— Нещасний маляр-мазило, — кип’ятився Кармоді. — Ще й Виграшем називається! Ти такий самий Виграш, як п’ятаки на очах мерця.