— Більш ніж достатньо, — запевнив Кармоді. — Ви дуже щедрі.
— Дрібниці! А тепер, будь ласка, — ваш розв’язок.
— Гаразд, — сказав Кармоді і вдихнув глибше. — Розв’язок вашої проблеми залежить від того, як на неї поглянути. Інакше бути не може: кожна проблема повинна містити в собі зародки свого розв’язання.
— Повинна? — перепитав Меліхрон.
— Так, повинна, — твердо проказав Кармоді.
— Добре, поки що виходимо з цього. Кажіть далі.
— Розглянемо ваше становище. Розглянемо його внутрішні й зовнішні аспекти. Ви — Бог планети, але тільки цієї планети. Ви всемогутній і всевідаючий, але тільки тут. У вас разючі інтелектуальні надбання, і ви відчуваєте потребу бути комусь у пригоді. Та ваші дарування безсилі в інших світах, а тут, крім вас, нема нікого.
— Так-так, достеменно так! — вигукнув Меліхрон. — Та ви ще й досі не порадили, що мені робити!
Кармоді набрав повні легені повітря і повільно видихнув.
— Що вам робити? Застосовувати всі ваші великі обдарування, і застосовувати їх тут, на власній планеті, де з них буде найбільший пожиток, і використати їх — оскільки це ваше заповітне прагнення — на благо інших.
— На благо інших? — перепитав Меліхрон.
— Так випадає, — підтвердив Кармоді. — Найпобіжніший розгляд нашої ситуації підказує вихід. У розмаїтому Всесвіті ви самотні, а для зовнішніх діянь треба виходити назовні. Проте ваша власна сутність перепиняє шлях назовні. Тому навколишній світ повинен прийти до вас. А коли він прийде, як ви до нього поставитесь? Тут не повинно бути сумнівів. Ви всемогутній у власному світі, і нема ніякої потреби допомагати вам. Але ви можете допомогти іншим. Це єдині природні взаємини між вами і зовнішнім Всесвітом.
Меліхрон подумав і сказав:
— Мушу визнати вашу рацію. Але тут виникають ускладнення. Наприклад, сюди рідко навідуються істоти з зовнішнього світу. Ви — перший за два з чвертю галактичних оберти.
— Справа вимагає терпеливості, — погодився Кармоді. — її вам доведеться виховати в собі. Вам це легко, бо ви можете змінювати час. А щодо відвідувачів, то, насамперед, кількість — іще не якість. Простий перелік небагато важить. Головне, щоб Людина або Бог робили те, що їм належить, тут байдуже, чи це буде миттєвий учинок, чи безкінечне гарування.
— Але ж мені краще не стане, якщо я знатиму, що робити, та не матиму для кого.
— Попри всю мою скромність я мушу нагадати, що ви маєте мене. Я прибув із зовнішнього світу. У мене проблема. Насправді ж у мене кілька проблем. Мені вони не під силу. А вам — не знаю. Та підозрюю, що доведеться докласти багато зусиль.
Меліхрон надовго поринув у роздуми. У Кармоді засвербів ніс, але він поборов бажання почухати його. Він чекав, і вся планета чекала, поки Меліхрон зважувався. Нарешті Меліхрон підняв свою агатово-чорну голову і промовив:
— Я гадаю, що зерно істини в цьому є!
— Ви дуже люб’язні.
— Але я справді так думаю, я переконаний у цьому! — запевнив Меліхрон. — Ваш розв’язок здається мені водночас елегантним і неминучим. А коли поглянути ширше, то, мабуть, Долею, що керує людьми, богами й планетами, судилося те, що трапилось: переді мною, творцем, не стояло жодної проблеми, а ви, творіння, стали творцем проблеми, яку тільки Богові дано вирішити. Ви прожили життя, чекаючи мене, щоб я вирішив вашу проблему, а я прочекав тут половину вічності, щоб ви прийшли до мене зі своєю проблемою!
— А мене це нітрохи не здивувало б, — сказав Кармоді. — Викласти вам суть моєї проблеми?
— Я вже збагнув, — сказав Меліхрон. — Завдяки моєму глибокому інтелектові й досвіду, я знаю про неї значно більше, ніж ви самі. На перший погляд ваша проблема полягає в тому, щоб дістатися додому.
— Саме так!
— Ні, не зовсім так. Словами я не легковажу. На перший погляд вам треба вияснити «Куди», «Коли» й на «Котру» планету. Ще вам потрібен спосіб туди дістатися, і вам потрібно прибути туди, максимально зберігши свій теперішній стан. Якби на цьому кінець, то й тоді справа вже нелегка.
— Що ж там іще такого? — запитав Кармоді.
— А ви не знаєте? Вас іще переслідує смерть.
— Ох! — вихопилося в Кармоді. Коліна його раптом ослабли, і Меліхрон милостиво сотворив для нього фотель, гаванську сигару, пляшку рому «Коллінз» і пару повстяних пантофлів разом із широким розкішним халатом.
— Затишно? — поцікавився Меліхрон.
— Дуже.
— Гаразд, тепер будьте дуже уважні. Я пояснюватиму вашу ситуацію далі коротко й стисло, використовуючи лише частину свого інтелекту, поки решта мене заглиблена у клопіткий пошук задовільного рішення. Та вам слід слухати уважно і намагатися зрозуміти з першого разу, бо часу в нас обмаль.
— Мені здавалося, що десять секунд ви розтягнули на двадцять п’ять років, — сказав Кармоді.
— Розтягнув. Але час — хитра перемінна навіть для мене. Вісімнадцять років з ваших двадцяти п’яти уже витрачені, а решта спливає з дивовижною швидкістю. Будьте уважні! Від цього залежить ваше життя.
— Добре, — погодився Кармоді, підсовуючись ближче й затягуючись сигарою. — Я готовий.
— Насамперед, — розпочав Меліхрон, — ви повинні зрозуміти природу невблаганної смерті, що полює на вас.
Кармоді стримав дрож і нахилився вперед, щоб краще чути.
РОЗДІЛ 9
— Найфундаментальніший принцип Всесвіту, — вів далі Меліхрон, — полягає в тому, що одні види пожирають інші. Не дуже гарно звучить, але так воно є. Їжа — первинне, а пошук поживи відсуває на задній план усі інші явища. З цієї концепції витікає Закон Хижацтва, який можна сформулювати так: кожен даний вид незалежно від ступеня свого розвитку споживає один або кілька видів чи живиться за рахунок одного або кількох видів.
Цим визначається загальна ситуація, яка може погіршуватись або покращуватись від різних обставин. Приміром, види, що живуть у своєму звичному середовищі, здебільше можуть підтримувати себе в стані Рівноваги, тобто жити, скільки їм судилось, усупереч хижакам. Ця Рівновага звичайно позначається співвідношенням Переможець-Переможений, або ПП. Якщо види або представники видів потрапляють у чуже і незнайоме середовище, то значення ПП обов’язково змінюється. Іноді трапляється тимчасове покращення у видовій ситуації З’їв-3’їдений (ПП=ЗЗ+1). Частіше настає погіршення (ПП=ЗЗ-1).
З вами, Кармоді, сталося ось що: ви покинули своє звичне середовище і одночасно позбулися своїх звичних хижаків. Автомобілі вас не збивають, віруси в кровообіг до вас не пролізають, і поліцейські у вас помилково не стріляють. Ви позбулися земних небезпек, а до галактичних маєте імунітет.
Та покращення (ПП=ЗЗ+1), на жаль, тимчасове. Залізний закон Рівноваги уже набрав своєї чинності. Ви не можете уникнути полювання, і на вас повинні полювати. Хижацтво — це сама необхідність.
Поза Землею ви стали унікальною істотою, через те й ваш хижак унікальний.
Ваш хижак народився як утілення і потвердження всесвітнього закону. Він може харчуватися вами і тільки вами, а створений він як відповідник і доповнення ваших властивостей. Навіть не бачивши хижака, ми знаємо що його лапи влаштовані, щоб хапати самих Кармоді, щелепи пристосовані гризти самих Кармоді, шлунок має специфічні й унікальні властивості перетравлювати лише Кармоді, а з’ївши вас, він набуде тих рис, яких йому не вистачало.
Ваше становище, Кармоді, визначило вашу унікальність, через те й ваш хижак унікальний. Вас, Кармоді, переслідує ваша смерть, і переслідує з розпачем, рівним вашому власному розпачеві. Ви і вона — невіддільні. Якщо хижак вас схопить, ваша смерть неминуча, якщо ж ви врятуєтеся втечею у звичну небезпеку своєї Землі, ваш хижак загине через відсутність кармодійного харчування.
Більше я не можу сказати нічого, що могло б допомогти вам уникнути свого хижака. Не можу провістити ні його, ні ваших вивертів і хитрощів. Залишається тільки нагадати, що перевага завжди на боці Мисливця, хоч утеча — не така вже й нечувана річ.
Ось така ситуація, Кармоді. Ви мене добре зрозуміли?
Кармоді здригнувся, наче пробуджений із глибокого сну.
— Так, — відповів він. — Правда, не все, але найголовніше затямив.
— Добре, — сказав Меліхрон, — бо часу в нас більше не залишилося. Вам слід негайно покинути планету. Навіть на своїй планеті я не можу скасувати всесвітній Закон Хижацтва.
— А ви не можете відіслати мене на Землю? — запитав Кармоді?
— Мабуть, зміг би, якби мав доволі часу, — відповів Меліхрон. — Безперечно, маючи доволі часу, я можу зробити все. Дуже важко, Кармоді. Вже навіть тому, що з трьох змінних «К» кожна наступна відшукується з передумов попередньої. Спершу треба було б точно визначити, Куди на даний момент перемістилася ваша планета в часо-просторі, потім довідатися, Котра з перемінно-можливих Земель ваша. А тоді ще довелося б відшукати час, у який ви народилися, щоб визначити Коли. Крім того, ще слід було б наперед узяти поправки на похибки підрахунку й коефіцієнт здвоєння. Після цього всього я, коли б хоч трохи пощастило, міг би перемістити вас у вашу власну Специфіку (на диво тонка операція) так, щоб усе не пішло прахом.
— Ви можете це зробити для мене? — запитав Кармоді.
— Ні. Нема часу. Та я відішлю вас до свого приятеля Моделі, який зможе вам допомогти.
— До вашого приятеля?
— Ну, може, не так уже й приятеля, — уточнив Меліхрон, — але, безперечно, доброго знайомого. Хоч і тут може бути деяка переоцінка наших взаємин. Бачите, колись, уже давненько, я майже подався зі своєї планети в туристичну подорож. І якби я здійснив її, то познайомився б із Моделі. Але з різних причин я не вирушив, і тому, власне, Моделі ніколи й не бачив. Та все-таки ми з ним знаємо, що якби я вирушив у подорож, то ми б неодмінно зустрілись, обмінялися поглядами і думками, посперечались би трошки, розповіли б кілька анекдотів і розлучилися б із найкращими враженнями один про одного.
— Взаємини, здається, надто химерні, щоб на них розраховувати, — зауважив Кармоді. — А до когось іще ви не могли б мене послати?
— Боюся, що ні, — сказав Меліхрон. — Моделі мій єдиний приятель. Адже ви знаєте, що дружбу визначає не тільки реальне, але й імовірне. Я певен, що Моделі добре про вас подбає.
— А якщо…- почав було Кармоді, та враз помітив, як за лівим плечем громадиться щось велетенське, темне й загрозливе, і здогадався, що його час вичерпався.
— Мені треба йти! — крикнув він. — Дякую за все!
— Нема за що дякувати, — сказав Меліхрон. — Мій обов’язок у Всесвіті — допомагати чужинцям. Щасти вам, Кармоді!
Велетенське й грізне почало ущільнюватись, та перш ніж воно затвердло, Кармоді щез.
РОЗДІЛ 10
Кармоді опинився на зеленому лузі. Було десь опівдні, бо яскраве жовтогаряче сонце стояло просто над головою. Віддалік у високій траві паслася невеличка череда плямистих корів. За ними темніла смужка лісу. Кармоді неквапно роззирався. Луг був розлогий, а ліс переходив у густий чагарник. Чувся собачий гавкіт. З протилежного від лісу боку височіли гори — довгі зазубрені хребти з засніженими вершинами. До схилів угорі припали сірі хмарини.
Кутиком ока він запримітив якийсь червонястий спалах. Озирнувся — наче лисиця. Вона з цікавістю подивилася на нього, а потім побігла до лісу.
— Схоже на Землю, — подумав Кармоді і згадав про Виграш, що востаннє був запалим у сплячку зеленим вужем. Помацав на шиї — Виграша там не було.
— Ось я, тут! — озвався Виграш.
Кармоді озирнувсь і побачив маленький мідний казанок.
— Це ти? — спитав Кармоді, підіймаючи казанок.
— Звичайно, я. Не можеш навіть упізнати свій власний Виграш?
— Гм… ти трохи змінився…
— Знаю. Але моя сутність, моє справжнє я ніколи не змінюється. А що сталося?
Кармоді заглянув у казанок і ледь не випустив його з рук. Всередині він побачив необбіловане напівобгризене тіло невеличкої тваринки, — мабуть, кошеняти.
— Що це там усередині?
— Сніданок, якщо тобі так кортить знати, — відповів Виграш. — Я трохи перекусив дорогою.
— Ox!
— Виграшам деколи також треба підкріплятися, — ущипливо додав Виграш. — А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.
— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив, — захищався Кармоді.
— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш. — Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.
— І я про тебе думав так само, — признався Кармоді.
— Завжди воно так, — озвався Виграш. — Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.
— Я дбатиму про тебе, — розчулено запевнив Кармоді. — Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.
— Звісно, друже. Даруй мені мою в’їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.
— Давай, — погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.
— Ох, смакота, — сказав Виграш. — Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.
— Я ніби й не голодний, — відповів Кармоді. — А що ти їси?
— Ми називаємо їх оріті, — пояснив Виграш. — Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.
— Запам’ятаю, — сказав Кармоді, — якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?
— Гадаю, що можуть, — відповів Виграш. — До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,
— Як це?
— Оріті — неабиякі поети.
Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,
— Гик! — подав голос Виграш.
— Що?
— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.
— Що — облагодив?
— Бесіду з Меліхроном, звичайно, — сказав Виграш.
— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!
— Не хочу тобі суперечити, — уїдливо підкинув Виграш, — але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.
— Ти збожеволів! Ти з глузду з’їхав! — розлютився Кармоді.
— Я кажу чистісіньку правду, — наполягав Виграш. — Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.
— Ну то й що?
— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?
— У коледжі я був перший з філософії.
— Пхе! — хихикнув Виграш. — Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.
— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.
— «Парадоксальної» тут якраз до речі, — перехопив ініціативу Виграш.
— Але ж це моя праця! Я думав!
— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?
— Ні, не доводилося, — сказав Кармоді, вже опанувавши себе. — А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?
— Ніколи в світі! — сказав Виграш.
— Ти певен?
— Звісно! Ще б пак!
— Тоді нам нема про що говорити, — сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф. — Але я хочу дізнатися про інше.
— Про що саме? — стомлено запитав Виграш.
— Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?