— Причина! — зойкнув він. — А що я скажу моєму народові? Я збираюся поселити на планеті цілу цивілізацію, а може, навіть дві або три. Це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, такі ж причепи, як і я. Що мені їм сказати?
Ну, я знав, що їм сказати, але не хотілося кривдити старигана, тому я прикинувся, що обмірковую все як слід. І, як не дивно, я справді міркував, і надумав я виверт, як покласти край усім вивертам.
— Ви чесно відкрийте їм наукову істину, — порадив я. — Скажіть, що з погляду науки все так і має бути.
— Тобто? — не второпав він.
— Це детермінізм, — сказав я, створюючи термін експромтом. — Дуже просто, хоч і для втаємничених. Для початку: функція визначає форму. Тому ваша планета саме така, якою їй належить бути в силу свого існування взагалі. Далі: наука незмінна, тобто все не незмінне — не наука. І нарешті: все випливає з певних закономірностей. Не всі закони ви можете знати наперед, але будьте певні, що вони існують. Отже, само собою зрозуміло, що ніхто не повинен питати: «Чому так, а не інакше?» Замість цього всі мають питати: «А як воно діє?» Так, над його запитаннями я добре посушив собі голову, а взагалі стариган був досить кмітливий, хоча зовсім не тямив у техніці. Його стихією була етика, мораль, релігія і всілякі такі витребеньки. Тому він, звісна річ, був просто нездатний стати на реалістичні позиції. Він належав до тих типів, що полюбляють абстракції, от і бубонів:
— Те, що є, те й повинно бути. Гм-м, дуже спокуслива формула й не без відбитку стоїцизму. Я скористаюся деякими з цих поглядів у повчаннях для мого народу… Але скажіть на милість, як можна поєднати недетермінований фаталізм науки з принципом нескутої волі, якою я збираюся наділити свій народ?
Так, тут стариган ледь не загнав мене на слизьке. Але я посміхнувсь і відкашлявся, щоб дати собі час подумати, і сказав:
— Відповідь очевидна! — Хай там як, це завжди найкраща відповідь.
— Може, й так, — сказав він. — Але я щось її не бачу.
— Дивіться, хіба нескута воля, яку ви надаєте своєму народові, не той самий різновид фаталізму?
— Можна розглядати й так. Але відмінність…
— А крім того, — швиденько перебив я, — з якого це часу нескута воля і фаталізм несумісні?
— Вони справді ніби несумісні.
— Це тому, що ви не розумієте науки, — сказав я, ляснувши пальцями просто перед його гачкуватим носом. — Бачите, сер, один з найфувдаментальніших законів науки полягає в тому, що скрізь присутня випадковість. Гадаю, ви знаєте, що випадковість — математичний еквівалент нескутої волі.
— Те, що ви кажете, дуже суперечливе.
— Так воно і є. Суперечливість — ще один з фундаментальних законів Всесвіту. Суперечності породжують боротьбу, без якої б у всьому запанувала ентропія. Так що не існувало б ні планети, ні Всесвіту, якби все не перебувало в нібито непримиренних суперечностях.
— Нібито? — блискавично зреагував він.
— Цілком вірно, — підтвердив я. — Суперечливість, яку ми поки що можемо визначити як наявність парних реальних протилежностей — це ще не все. Візьміть, наприклад, якусь окрему одиничну тенденцію. Що станеться, коли ви цю тенденцію доведете до краю?
— Не маю щонайменшого уявлення, — призналося старе опудало, — для таких дискусій мені бракує підготовки.
— Тільки й того, що тенденція обернеться на свою протилежність.
— Невже? — спитав він приголомшено. На тих святенників варт подивитися, коли вони беруться до науки.
— Воістину так, — запевнив я його. — У мене в лабораторії є докази, правда, демонстрація їх дещо марудна справа…
— Будь ласка, нема потреби. Зрештою, ми ж уклали заповіт. — Це слово він завжди вживав замість слова «контракт». Близьке за значенням, але благозвучніше.
— Парні протилежності…- розмірковував він. — Детермінізм… Речі стають своєю протилежністю… Це, боюся, надто заплутано.
— Однак естетично, — сказав я. — І я ще не докінчив про сходження крайностей.
— Будь ласка, кажіть, — попросив він.
— Дякую. Отже, маємо ентропію, тобто перебування речей у стані руху навіть без впливу ззовні. (Деколи, як у моєму випадку при наявності зовнішнього впливу). І в такому разі ентропія обертає річ на її протилежність. Якщо одна річ обертається на свою протилежність, то й усі інші речі обертаються на свою протилежність, бо наука відзначається послідовністю. Усвідомили? Всі ці протилежності, мов скажені, перетворюються й стають своїми протилежностями. На вищому структурному рівні те саме відбувається з групами протилежностей. І так усе вище й вище. Поки зрозуміло?
— Гадаю, так.
— Чудово, і тут, природно, постає запитання: невже це все? Тобто ці протилежності, що обертаються на свої протилежності спершу так, а потім інак — невже це й увесь вертеп? А де ж краса? Немає! Ні, сер. Ці протилежності, що стрибають туди-сюди, мов дресировані тюлені, є тільки одним аспектом того, що відбувається насправді. Бо…- тут я зробив паузу і заговорив щонайпереконливішим тоном, — бо існує мудрість, яка бачить далі гамору і суєтності навколишнього світу. Ця мудрість, сер, бачить більше, ніж ілюзорні властивості реальних речей. Вона бачить далі й прозирає глибші діяння Всесвіту, спостерігаючи їхню всеосяжну й величну гармонію.
— Як може річ бути водночас реальною і до того ж ілюзорною? — спитав він, немов ляснувши батогом.
— Не мені відповідати на такі запитання, — сказав я йому. — Я лише скромний науковець і бачу тільки те, що бачу. І відповідно дію. Та може статися, що у всьому цьому криється якась причина етичного порядку.
Стариган упав у задуму, і я побачив, як у його душі відбувається боротьба. Безперечно, він, як і будь-хто, міг би зразу побачити непослідовність моєї логіки, бо мої міркування були просто нашпиговані тією непослідовністю. Та його, як і всіх головатих, зчарували суперечності, і йому кортіло увіпхнути їх у свою систему. Коли я викладав оте все, то здоровий глузд підказував йому, що речі не можуть бути аж такими крученими. А розум нашіптував, що речі, може, й справді лише здаються складними, і, може, за всім тим ховається простенький загальний принцип. А якщо не загальний принцип, то принаймні тверда, непохитна мораль. І, головне, я зловив його на гачок, приліпивши слово «етичність». Бо той старосвітський телепень був схиблений на етиці, нашпигований етикою, його можна було величати «містер Етика». А я випадково підкинув йому ідею, що увесь цей клятий Всесвіт, ця суміш постулатів та суперечностей, законів і беззаконня — не що інше, як втілення вищих етичних принципів!
— Либонь, все це набагато глибше, ніж я гадав, — сказав він, помовчавши. — Я збираюся навчити мій народ лише етики, націлювати його на вищі моральні проблеми, приміром, «як і чому повинна жити людина?», а не на «з чого складається жива матерія?» Я хотів, щоб вони зазнали глибин радості, страху, смиренності, надії, розпачу, а не стали мудрагелями, що вивчають зірки і дощові краплини, а потім на підставі своїх відкриттів створюють грандіозні, але нікому не потрібні гіпотези. Я дещо знав про Всесвіт, але вважав ці знання зайвиною. Тепер ви мене підправили.
— Що ви! — сказав я. — Я не хотів завдавати вам мороки. Просто я вважав своїм обов’язком звернути вашу увагу…
Старий усміхнувся:
— Цією морокою ви вберегли мене від більших неприємностей. Я міг би створити народ за своїм образом і подобою, та не хочу населяти світ мініатюрними копіями самого себе. Для мене лише важить нескута воля. Мої сотворіння матимуть її во славу свою і на свою голову. Вони отримають цю блискучу і непотрібну цяцьку, котру ви називаєте наукою, і обожнюватимуть її. Їх захоплюватимуть суперечності фізики й сонячні протуберанці, вони ганятимуться за пізнанням речей і забудуть про пізнання власного серця. Ви переконали мене, і я вельми вдячний за попередження.
Признаюся щиро, якраз цим він допік мені. Якийсь нікчема без впливових зв’язків, а поводить себе, як джентльмен. Мене поїдало передчуття, що він іще може завдати мені клопоту, і то кількома словами, фразою, що застрягне в мозку отруєною стрілою, і ніяк її не витягнеш звідти. Відверто кажучи, саме це мене трохи непокоїло. Так-то, сер, старий блазень, мабуть, читав мої думки, бо сказав:
— Не переймайтеся. Збудовану для мене планету приймаю без рекламацій. Така, як є, служитиме теж чудово. А щодо вад і дефектів, які ви вмонтували в мою планету, я їх приймаю теж, та й не без удячності. Я за них теж плататиму.
— Як це? — скинувся я. — Як це ви заплатите за брак?
— Не звертаючи на нього уваги, — сказав він. — І на цьому прощаюся з вами, бо вертаюсь до свого діла і до діянь мого народу.
І старий джентльмен подався геть, не промовивши більше ні слова. Ось так. Це змусило мене замислитися. Я був готовий до запеклих полемік, а старий пішов так, ніби останнє слово залишилося за ним. Я знав, що цим він хотів сказати: контракт мій скінчився, і квит. І він пішов, не сказавши, власне, мені ні слова. На його думку, це була своєрідна кара. Але тільки на його. Що мені з отих слів? Звичайно, почути їх хотілося, це цілком природне бажання, і я досить довго шукав з ним зустрічі. Та він уникав мене. Отже, мене вже ніщо не обходило… На цій планеті я непогано заробив, і навіть якщо й відхилився від умов контракту, то діло таки завершив. Так у світі влаштовано — кожен сам відповідає за свої гаразди. І не слід забивати голову тим, що могло б статися.
З усього цього я хотів зробити висновок, і ви, хлопці, слухайте мене уважно. Наука має безліч законів, бо так я поклав. Чому, власне, так? Тому, що фізичні закони — велика підмога кмітливому механікові, так само, як плутанина юридичних — адвокатові. Правила, доктрини, аксіоми, закони і наукові принципи служать для того, щоб допомогти вам, а не стояти на заваді. Вони мають бути підпорами ваших дій. Майже всі вони більш-менш відповідають істині, і це допомагає. Але завжди пам’ятайте: закони допомагають домовитися з замовником після зробленого, а не перед цим. Маєте проект — виконуйте, як вам вигідніше, а вже потім при потребі допасовуйте факти до результатів роботи, а не навпаки. Не забувайте — закони науки створені як словесний бар’єр від людей, що задають питання. Та для вас вони не бар’єр. Якщо ви хоч чомусь від мене навчилися, то знаєте, що пояснити нашу роботу не можна ніяк. Ми її просто робимо — деколи добре, а деколи й погано. І ніколи не намагайтеся з’ясувати, чому дещо вдається, а дещо ні. Не запитуйте і не вигадуйте собі, що існує пояснення. Затямили?
Обидва помічники енергійно кивнули. У них були просвітлені, мов у неофітів, обличчя. Кармоді ладен був закластися, що ці поважні молодики закарбували в пам’ять кожне слово Будівничого і готові втілювати слова… в закон.
РОЗДІЛ 13
Закінчивши свою розповідь, Моделі надовго поринув у мовчанку. Сидів похмурий і відчужений, заглибившись у невеселі думки. Та згодом підвівся і промовив:
— Кармоді, людині у моєму становищі вічно надокучають різні благодійні товариства. Щороку я вношу щедрі пожертви у Кисневий Фонд для Злиденних Вуглецевих Підвидів. Також я роблю внески в Міжзоряний Фонд Перебудови, в Космічний Колонізаційний Дім і в Програму Порятунку Недорозвинених. Як на мене, то цього цілком досить, та й податків менше беруть.
— Гаразд, — раптом відчувши гордість, урвав Кармоді, — я не потребую вашої благочинності.
— Не перебивайте, будь ласка. Я казав, що цієї благочинності цілком досить для задоволення моїх гуманних інстинктів. Не люблю братися за персональні справи, бо там повно бруду й інтимності.
— Та я вже збагнув, — знову не втерпів Кармоді. — Гадаю, мені краще піти, — додав він, хоч і не мав щонайменшої уяви, куди йти і як туди дістатися.
— Я просив не перебивати, — нагадав Моделі. — Отже, як я вже сказав, не люблю братися за персональні справи. Але цього разу хочу зробити виняток і допомогти вам дістатися назад на вашу планету.
— З якого це дива? — запитав Кармоді.
— Примха. Щонайпростіша забаганка не без альтруїстичної підкладки. Отже…
— Невже?
— Якщо ви колись доберетеся додому, що, попри мою допомогу, вельми сумнівно, то передайте від мене послання.
— Залюбки передам. А кому?
— Кому ж, як не старому бороданеві, для якого я збудував планету? Сподіваюся, його ще не змістили?
— Не знаю, — відповів Кармоді. — З цього приводу точиться багато дискусій. Дехто каже, що він є, як і був, предвічний. Інші стверджують, що помер (хоч мені здається, що це слово вживають метафорично); а ще інші дотримуються думки, ніби його взагалі не існувало.
— Він і досі там, — переконано сказав Моделі. — Такого ломакою не вб’єш. А що він не показується, то це на нього схоже. Бо ж, знаєте, він гнівливий і сповнений високої моралі, за якою, на його думку, і люди мають жити. Буває лютий, а коли йому щось не сподобається, то просто на деякий час щезає з очей. А деколи показує свою делікатність. Знає, що люди не полюбляють, коли чогось забагато, будь то ростбіф, гарні жінки чи сам Господь. Отже, така вже в нього манера, образно кажучи, ховатися від кредиторів, поки він знову ввійде в моду.
— Ви, здається, добре його вивчили, — зауважив Кармоді.
— Ну, я мав доволі часу, щоб думати про нього.
— Вважаю за свій обов’язок зауважити, — зауважив Кармоді, що ваше уявлення про нього не збігається з тими теологічними поглядами, які мені доводилося чути. Думка, що Бог гнівливий, лютий…
— Але ж таким він і має бути, — не дослухав Моделі. — Ба більше! Він повинен бути вкрай емоційною істотою! Зрештою, такий, як ви і, гадаю, всі інші земляни.
Кармоді кивнув.
— От бачите! Він ясно сказав, що збирається творити за своїм образом і подобою. Так він, мабуть, і зробив. Скоро лиш ви з’явилися, я зразу примітив родинну схожість. Ви самі, Кармоді, маленький Бог, та не беріть цього близько до серця.
— Я ніколи з ним не бачився, — сказав Кармоді. — Не знаю, як передати ваше послання.
— Це ж так просто! — роздратовано вигукнув Моделі. — Коли повернетеся додому, лише виголосіть послання чітким твердим голосом.
— Звідки ви взяли, що він почує?
— Не почути він не може! — запевни? Моделі. — Розумієте, це його планета, і про її мешканців він виявляє щире піклування й турботу. Якби йому заманулося, щоб до нього звертались інакше, він неодмінно сказав би про це.
— Гаразд, виконаю ваше прохання. А що йому передати?
— Ну, не так уже й багато, — несподівано знітившись, сказав Моделі. — Він усе-таки був добрий і гідний чолов’яга, і мені трохи соромно, що я збудував йому таку планету. Не те щоб там, коли дивитись по суті, я щось напартачив. Планета цілком придатна для вжитку і все таке інше. Але той старий мішок таки повів себе по-джентльменськи. Тобто в ньому відчувалася школа, що подибуєш не так часто. Тому мене деколи тягне підремонтувати його планету безкоштовно, розумієте, задурно, це йому не коштуватиме ні цента. Якщо він пристане на мою пропозицію, то я зроблю з планети виставочний експонат, справжній рай. Я й справді, дозвольте вас запевнити, з біса вправний інженер, і зовсім несправедливо судити про мене по тій халтурі, яку доводиться капарити заради цента.
— Передам, — запевнив Кармоді. — Та, кажучи відверто, я не вірю, щоб він пристав на вашу пропозицію.
— Я й сам не вірю, — похмуро кивнув Моделі. — Він упертий стариган і ласки ні від кого не потребує. Та все одно я хочу запропонувати, і то від щирого серця, — Моделі повагався, а далі додав:- Можете ще запитати, чи не захоче він завітати колись і перекинутися парою слів.
— А чому б вам не завітати до нього?
— Пробував кілька разів, але він не хотів мене бачити. Той ваш старий таки злопам’ятний! Та, може, колись пом’якшає.
— Може, — невпевнено сказав Кармоді. — Хай там як, я передам. Але якщо вам так хочеться порозмовляти з Богом, містере Моделі, то чому б не зустрітися з Меліхроном?
Моделі відкинув голову і розреготався:
— З Меліхроном! Отим недорікою? То напринджений, самозакоханий, абсолютно безхарактерний осел. Та про метафізику я краще дискутуватиму з собакою! Божество — з інженерної точки зору — це влада і нагляд, розумієте. А не якась там містика чи панацея від усіх болячок. Двох однакових Богів не існує. Чули таке?