Вінсент сконфужено вислуховує все, що йому каже Ґоґен, як дитина, коли їй вичитують нотацію за зроблену шкоду. Мовчки лютіє, не даючи нічого помітити назовні. Він робить над собою зусилля, щоб здатись байдужим.
Мовляв, що це його обходить?! Хоче їхати, гаразд, хай їде!
Після цієї так мало приємної для них обох розмови вони розходяться по своїх кімнатах до вечора.
Наближається вечір, і Ґоґен не знає, як йому бути. З одного боку, після вчорашнього скандалу він не хоче йти разом з Вінсентом до кав’ярні, показуватися з ним на людях, але, з другого боку, невелика також втіха лишитися з ним удвох в хаті й провести цілий вечір сам-на-сам.
Одягнений, в пальті й капелюсі, він стукає до Вінсента й каже йому, що він не йде сьогодні до кав’ярні пити горілку, а піде в сусідній сквер трохи пройтись і подихати свіжим повітрям.
Вінсент дякує, Ґоґен сходить вниз і виходить на вулицю. Він іде через поглинений присмерками майдан. Каламутна пітьма сірими тінями огортає довколишні будинки. В повітрі свіжувато, й Ґоґен занурює руки в кишені пальта.
Тоді він чує за спиною квапливі, короткі, різкі кроки. Він швидко обертається і бачить перед собою Вінсента в піджаку без капелюха, який спішить наздогнати його, готовий до нападу, з розкритою бритвою в руці.
Сповнений здивовання й гніву погляд Ґоґена спиняє й знезброює його. Вінсент спускає голову, обертається й, прискорюючи ходу, біжить додому.
Гуркіт зачинених дверей досягає Ґоґена. Першим його порухом було озирнутися довкола, щоб упевнитися, чи не було свідків цієї гидкої й жахливої сцени. Найбільше чого він боїться — це скандалів. Ні, він не любить безладдя. Навіть у безладному житті богеми повинен панувати лад. Цей вчорашній ганебний скандал, цей сьогоднішній випадок. Це повстання Вінсента проти нього. Ван Ґоґ завжди був божевільний, тепер він збожеволів остаточно.
Тремт пробігає по спині Ґоґенові. Як він міг ризикувати жити під одним дахом з божевільним? Цей напис на стіні, що вразив його з першого разу і що він його вважав за жарт, ці нічні одвідини!.. Ґоґен вирішує провести ніч в готелі і на ранок негайно виїхати до Парижа.
Тримаючи бритву в руці, Вінсент вбігає в будинок. Він рухається, як автомат. Його почуття линуть крізь нього, позбавлені контурів. Він не знає, що він зробить в цю мить.
Але, коли він проходить повз двері Ґоґенової кімнати, намагаючись якнайнепомітніше прослизнути до себе, його раптом охоплює темний, непереборний страх, смертельна нудьга. Він знає: там, за дверима кімнати, вартуючи на нього, стоїть той другий, божевільний він, темна не-людина. Краплі холодного поту виступають йому на чолі. З посинілих скрючених уст виривається крик.
Він кричить, нездібний витримати це внутрішнє перенапруження. Що робити, що він повинен зробити?
З гулом і гуркотом крізь нього проноситься бурхливий потік образів, згадок, фарб, несамовитий хаос думок, почуттів, настроїв. Йому соромно. Він убивця. Здається, він когось зарізав, але кого? Він намагається пригадати й не може. Сьогодні перший день Різдва. Дзвонять дзвони. Хор янголів співає: «На землі мир і в людях благоговіння». Усі роблять один одному подарунки.
Раптом він провалюється в чорну безодню. Тоді виринає знов. Лине. Докори сумління мучать його. Він мусить спокутувати свій злочин. Лють, каяття, шал, гнів, покора то змішуються, то чергуються. Ґабі… Він любить Ґабі й ненавидить Ґоґена. Ґабі — красуня, дуже мила дівчина; Ґоґен — чорний, огидливий чаклун. Співають янголи. Гарпії, шкірячи зуби, з псиними хвостами, переслідують його.
Потік уяв підхоплює, поглинає його, несе, і він, щоб утриматись, мусить за щось схопитись. Перед ним з важкої німоти постає яскравий карбований образ: залита сонцем арена; на жовтому піску, що палає в сонячних променях, стигнуть калюжі чорної крови; хрипить, конаючи, протятий шпагою бик. Він — тореадор — з низьким уклоном, скинувши капелюха, простягає красуні одрізані вуха бика.
Бритва, яку він тримає в руці, — шпага тореадора. Як він міг забути про те, що обіцяв сьогодні зробити подарунок Ґабі?
Образи й уявлення, ламаючись, як крига під час криголаму, насуваються, настелюються один на один, — згадка про перший день Різдва, про обіцяний подарунок Ґабі, про себе, що він зарізаний бик, який агонізує, бажання помсти, ненависть, лють.
Гул росте, збільшується, сповнює мозок, істоту, вуха. Це гудіння мучить його, й він уже не може витримати. І тоді ніби якийсь голос йому підказує:
— Одріж собі — вухо!
Він переступає через суміш почуттів, через хаос уявлень, через порив до знищення, ненависть, нелюдський образ збожеволілого себе й образ скривавленого бика на арені, згадку про Ґабі, докори сумління, що він забув про подарунок для неї й не має що їй подарувати. Він прагне самопожертви. І тоді з надзвичайною ясністю прокидаються в нього думки:
— Одрізати собі вуха й подарувати їх на знак своєї самовідданої любови Ґабі!
Це був би надзвичайний, нечуваний подарунок!.. Ван Ґоґ в захопленні від цієї ідеї.
В сонячному шалі, в солодкому забутті, охоплений несамовитим збудженням, немов сліпуче, ніколи досі не бачене ясне світло його пронизує, він бритвою одрізає собі половину лівого вуха.
Гудіння припинилося. Рана палає, але він не відчуває болю. Цей раптовий порив приніс йому полегшення, немов з нього спав тягар, немов досі він був загублений і тепер знов знайшов себе.
Він ще не цілком усвідомлює все, що було й що сталося за цей вечір, але дивна ясність, надзвичайна прозорість, урочистий спокій володіють ним.
Він помічає, що з рани тече кров. Він бере з цвяха рушник, прикладає його до рани, й рушник відразу просякає кров’ю. Липнуть пальці. Він бере другий. Поволі кровотеча спиняється, й він сприймає рану й біль, немов пестощі, що печуть і палять його.
Він робить над собою зусилля, щоб збагнути, що він має робити з цим шматком одрізаного вуха. Він згадує; розкидані досі уявлення остаточно усталюються, кожне приходить на своє місце. Дівчина нагадувала йому, щоб він не забув про різдвяний для неї подарунок. І це цілком у звичаях Півдня під час бою биків, щоб в ознаку своєї поваги в подарунок дамі тореадор підносив вуха забитого ним бика. Власне своє вухо!
Ван Ґоґ в захопленні. Він усміхається. Нарешті все ясно, просто, доцільно. Він розшукує в ательє аркуш паперу, загортає свій подарунок в папір, дбайливо перев’язує пакунок гарною шовковою биндою, натягає собі на голову свою хутрову шапку, щоб нею прикрити одрізане вухо, і виходить на вулицю.
Близько півночі. Вулиці порожні. Він іде до «Одинки». Наслідуючи рухи й уклін тореадора, він простягає пакуночок дівчині:
— Ось, — каже він з майже ґалантною церемонією, — подарунок од мене на спомин! Збережіть його!
Він вклоняється знов. І з такою ж навмисною урочистістю негайно виходить.
Трохи похитуючись, він вертає додому, лягає в ліжко й відразу засинає, зморений важкою втомою після стількох сьогоднішніх переживань.
Ґабі ледве не знепритомніла, коли, розгорнувши пакунок, вона пізнала в маленькому скривавленому шматку людське вухо. На її зляканий крик збіглися дівчата і m-me Віржіні, поважна її патронеса, поспішила заспокоїти її, запевнивши, що вона негайно повідомить поліцію.
— Він божевільний!
Хронікальна замітка, вміщена в черговому числі місцевої арлівської газети «Республіканський форум», інформувала своїх читачів:
«Останньої неділі о 23 год. 30 хв. художник-маляр, на ім’я Вінсент Ван Ґоґ, з походження голландець, з’явився в публічному домі, викликав дівчину на ім’я Рашель і дав їй своє вухо, сказавши: „Збережіть дбайливо цю річ!“ Після цього він зник. Поліція, повідомлена про цей випадок, що вказує на божевілля, наступного ранку з’явилася до цієї людини. Він спав у ліжку, майже не подаючи ознак життя. Нещасний був одправлений до лікарні».
***
Після всіх цих трагічних і скандальних подій Ґоґен вирішив негайно покинути Арль. Ідучи з гостиниці додому, щоб забрати речі, він уже здалека помітив юрбу людей, які товпились на майдані перед входом до цитринового будинку.
«Щось сталося?» — запитав він. Йому відповіли. «Убивство!» Розштовхуючи, він входить досередини. Поліційний комісар, довідавшись, хто він, висловлює підозру, що саме Ґоґен безпосередній учасник вчорашніх кошмарних подій, яких сенс і подробиці лишаються ще нез’ясованими. Він наказує затримати Ґоґена як убивцю до з’ясування обставин.
Ґоґен, спочатку наляканий зверненою на нього підозрою, швидко повертає собі високомірний тон. Йому неважко ствердити своє алібі, бо він уже з учора був у готелі й провів там всю ніч.
— Алібі це добре! — мурмоче комісар. — Але ми повинні лишитись на ґрунті фактів, що їх ми зможемо встановити.
Зрештою, де є Ван Ґоґ і що з ним? Де є мертвий? Де знаходиться труп забитого? Ґоґен заявляє, що він нічого не знає про це, нічого не може сказати й нічого не розуміє.
Зрештою він пропонує обдивитись будинок. Разом з комісаром, поліціантами й юрбою цікавих вони йдуть з кімнати в кімнату, не находячи нічого підозрілого. Нарешті вони заходять до кімнати Вінсента і бачать, що Ван Ґоґ лежить у ліжку, залитий кров’ю. Просякнені кров’ю рушники кинено в куток, синя емальована миска на столі повна скривавленої води. Скрізь і на всьому кров.
Жахлива й огидна картина, що свідчить про таємничий злочин!
Комісар спиняє свій зір на Ґоґені, той губиться й блідне.
— Ось він, мертвий!
Але ні, тіло ще тепле й серце б’ється. Вінсента розштовхують, щоб він прийшов у себе.
Ґоґен, почуваючи, що він не міг би говорити з Вінсентом, виходить з кімнати.
Він іде до себе й починає квапливо пакувати свої речі. Він зденервований. У нього немає й найменшої думки допомогти Вінсентові. Він думає не про нього, а про себе, про те, щоб уникнути відповідальности, не брати на себе ніяких обов’язків стосовно Вінсента, зректися всього й якомога швидше зникнути.
Він почуває себе глибоко нещасним. Він обурений з Вінсента, — цей безглуздий, несамовитий ідіот!.. Ґоґен лютіє.
— Якщо він питатиме про мене, скажіть йому, що я виїхав до Парижа!
— Можливо, — додає він, шукаючи пробачення для своєї поведінки, — йому було б прикро мене бачити!
О, він належить до людей, які не завдадуть ніколи нікому жадних турбот і жадної прикрости! Цілковита протилежність Ван Ґоґу.
Сповнений жалю до себе й обурення на Вінсента, з валізами в руках, Ґоґен проходить крізь юрбу, що й далі купчиться коло входу.
Притомність повертається Вінсентові. Він бачить себе в кімнаті, переповненій людьми, і зовсім не згадує про драму, що зчинилася вчора. Себе він почуває якнайкраще. Він вільний і нічим не збентежений. З неконцентрованою несподіваністю перше, про що він питає, це про Ґоґена («Мій добрий друг Ґоґен!»), і тоді просить дати собі тютюну й люльку. Він хоче привітати свого друга, потиснути йому руку й закурити!
Друг Ґоґен!.. Згодимось, кожна людина божеволіє на свій кшталт.
Ситуація цілком ясна! Комісар наказує викликати візника, хворого одвезти до лікарні, скласти протокол, звільнити будинок од сторонніх людей і замкнути дім.
До останнього моменту Вінсент тримався зовсім спокійно, але, опинившись у лікарні, він впадає в таке збудження, що його доводиться замкнути в окрему камеру.
Тео, повідомлений про те, що сталося, негайно приїздить з Парижа. Але — хвала Богові! — все йде гаразд. Криза перейшла, Вінсент не виявляє ознак хвороби, рана його зарубцювалася без нагноєння… Він лежить в одній з загальних палат, — велика зала, де кожен пацієнт має для себе ліжко, відокремлене од інших білими полотняними занавісками.
Тео не може залишитися на довший час в Арлі, він мусить вертатися. Він просить молодого лікаря, доктора Рея заопікуватися братом і писати йому.
Уже 29 грудня доктор Рей міг повідомити Тео, що його пацієнт «цілком спокійний і, здається, почуває себе добре». Так само втішні й дальші його звістки: «Загальний стан його здоров’я поліпшився, він їсть добре, й фізичні сили дозволять йому витримати кризу, якби вона повторилася». «Уже в найближчий час він буде вилікуваний, хоч певна нервова подражненість і лишиться в нього!»
В своєму листі до брата Вінсент пише, що «його не вважають за хворого; за лікарським діагнозом, у нього рід епілепсії!»
За два тижні він цілком видужує. 7 січня він має змогу вийти з лікарні й повернутись додому.
Дім сяє чистотою. Усе блищить. Русява борода листоноші Рулена, що двома широкими пасмами лягла на сині борти його уніформи, охороняє душу Вінсента від усякого лиха.
Це вони — Рулени — подбали привести до ладу покинений дім, змили з підлоги сліди крови, змінили постіль на ліжкові, випрали білизну.
Дома Вінсент розпалює вогонь в печі, приносить із спальні до ательє люстро, ставить його коло мольберта, бере палітру й починає малювати себе, з одрізаним вухом.
Він малює з жадоби до праці, якої він стільки часу був позбавлений. Малює себе, бо хоче бачити себе таким, яким він є, в змаганнях з Ґоґеном і собою. Малює контрольний портрет, щоб або ж спростувати навіяння, яке прийшло ззовні, або піддатися й згодитись.
На одному портреті він зображений в шапці з хутром. Голова в нього перев’язана. Обличчя без бороди, жовтаво-бліде й знекровлене. Він втратив багато крови, й йому холодно. На ньому широка зелена незграбна куртка простолюдина, й очі такого ж зеленого кольору, як і куртка. Він курить люльку, — звичайний голландський селянин, що в зимовий холодний день прийшов з села до міста. У нього зосереджений, занурений в себе, спокійний вигляд. Йому лише холодно й більше нічого. Чи потребує людина в холодний зимовий день ще чогось, окрім теплої шапки й запаленої люльки?
Жадної романтики. Нічого ефектного, дражливого або навмисного. Скупий і ощадний реалізм. Життя нескладне й буденне. Людина існує, бо існує!.. Лише фарби — жовтогаряча фарба й вермільйон тла, зелений колір куртки й очей, жовтий, хром, обличчя й синій, ультрамарин, шапки, свідчить, що мистець сприймає світ в самодостатній величі барв.
На другому портреті він зовсім інший. Усе палає в конвульсивному напруженні фарб. Фарби кричать і галюцинують. Світ потрясений, він — його форми й фарби — знаходиться в розпаді. Людина безсила перед наготою потрясеного світу, вона агонізує, і немає такої міри, якою можна було б визначити глибину її одчаю. Так, це портрет людини з відтятим вухом, людини, яку переслідують демони. Автентичне зображення людини в той момент, коли, галюцинуючи, вона бачить привид, що наближається, що наблизився, щоб її знищити, і вона беззахисна, опинившись віч-на-віч з ніщо.
Вінсент ще борониться. Він ще не втратив надії на визволення. Його листи до брата повні спокою. Кожного дня він ходить на перев’язки до госпіталю. Він знесилів од втрати крови й відчуває ще слабкість, але здоров’я його покращало. Їсть він добре, травлення теж у нього добре. Голові повернулася ясність. Він уже не має тих жахливих галюцинацій, що примусили його захитатись, — і це найголовніше. Іноді його мучать кошмари й він страждає на безсоння, але він уникає говорити про це лікареві, обмежуючись тим, що кладе на вухо камфору.
Однак ця праця — робота над двома автопортретами, це внутрішнє змагання з собою, цей бій з демонами коштують йому такого напруження сил, що він, можливо, не витримає. Він знов стає нервовий, загальний стан його здоров’я погіршується. Він почуває себе без краю стомленим. Його мучать кошмари.
Лікарі кажуть прогулюватись, не малювати, не обтяжувати голову ніякою розумовою працею, приписують йому в великій кількості бром.
Але ні бром, ні прогулянки, ані перерва в праці не можуть відхилити неминучого. Криза приходить знов, вдруге, хоч на цей раз вона триває недовго.
В перші дні після другої кризи доктор Рей писав до Тео: «Ми залишили вашого брата на кілька днів у госпіталі. Я сподіваюся, що поліпшення, яке можна констатувати, триватиме, і за кілька днів ваш брат повернеться до праці. Коли він видужає, ми дбатимемо за нього далі!»
Доктор Рей виконує обіцянку. Після того, як криза минула, Вінсент і далі їсть і спить у госпіталі і вдома лише працює.