—Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!
Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.
Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку — тихенько, але майже відразу — сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.
Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати — і хату спалимо, — пообіцяв «Остап». — Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.
Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався — без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів — треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.
Скільки так сидів — не пам’ятаю. Про що думав — теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.
Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.
Про всяк випадок я відповз до стіни — якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою — розгорнув папірець, підніс до очей.
Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю — продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.
Коли прочитав написане — відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:
В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.
ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.
Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка — мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба — так тут картоплю називають.
Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.
А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа — Данила Червоного.
А отже, у мене є шанс особисто взяти його.
Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку — вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.
Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» — охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:
—Нічого не чули?
—Коли? — щиро озвався селищний голова.
—І нікого не бачили, — його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше — лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. — Добре, Ружицький — у люльку, ви, товаришу голова — за мною, на сідало. Ти, — кивнув «яструбкові», — тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?
Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.
11
Поки їхали, нікому нічого не пояснював.
До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар — Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:
—Кого чорти принесли?
—А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? — гаркнув я.
—Забери собаку, Миколо, — голосно промовив Пилипчук.
—Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...
—Кажеш, тільки чув?
—Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.
—Так. Що ж ти чув, га, Онищук?
—Кажу ж — гамір.
—І нічого більше не знаєш?
—Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.
—Ага, ось ми прийшли розказати! — я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. — Нумо! Забирай собаку, веди!
—Куди вас маю вести?
—Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!
Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало — не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.
—Показуй! — я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.
—Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, — той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. — Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.
—Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи — дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.
—Не знаю, що ви шукаєте. — Господар далі опирався.
Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:
—Ружицький!
—Слухаю, товаришу лейтенант! — «Стрибок» вмить опинився поруч.
—Бував тут, у цій хаті?
«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.
—Відповідай, коли запитують! — знову рявкнув я.
—Це хрещений мій... Бував...
—То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?
—Онде, в льосі...
—А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, — приречено зітхнув Онищук. — Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі.
Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.
Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять — і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі — мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.
Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:
—Ружицький, світла сюди!
«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.
Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість — припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув — видихнув у підземелля:
—Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні — кидаю гранату!
Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.
Готувався до всього — льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.
Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари — і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був — з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.
Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім — простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:
—Ружицький! Тягни сюди лопату!
—Яку лопату? — почулося над головою.
—Або не лопату! Залізяку гостру, штик — що хочеш!
Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.
Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік — отже, іншого виходу з криївки нема.
Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:
—Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!
У відповідь знову огризнувся автомат.
Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:
—Товаришу лейтенант!
Але відразу його перекрикнув інший:
—Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?
—Поки не знаю! — голосно відповів я, відчувши полегшення: — Але кусаються, тварюки!
—Нічого, це не надовго! Звичне діло!
Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири — не до підрахунків було, — одиночних, по звуку — револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:
—Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!
Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.
З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.
Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім — розрядив у дошки револьвер.
Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.
12
Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.