Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич 13 стр.


—Друже Михайло, у цих краях мене ніхто не знає в обличчя. Зате завдяки агентурі МГБ, яка працює дуже добре, москалям достеменно відомо, що саме моя група діє в Олицькому районі. Тому вбивці та ґвалтівники називають себе боївкою Червоного. Довести, що це не так, можу тільки я сам, — він зітхнув. — УПА не воює з регулярною армією. Ми не займаємо цивільне населення. Тут працює багато цивільних, котрих перевозять з Росії та Білорусії. Але вони не становлять для нас загрози, і це, лейтенанте, стосується так само вчителів, інженерів, агрономів, лікарів, хоч москалі вони, хоч жиди, хоч хто. Наш головний ворог — совіцькі внутрішні війська та військові підрозділи МГБ, а також окупаційна адміністрація та всі, хто їй служить. Тільки от попередній ямківській дільничний — місцевий, лейтенанте. Він служив чужій владі, та не робив людям зла, тому й протримався так довго. — Червоний глянув на Лютого, той мовчки кивнув, погоджуючись із командиром. — Нам не вигідно карати представників місцевого населення, щоб не налаштовувати людей проти підпілля. Отже, лейтенанте, вбивство Задури, наруга над його жінкою та знищення російської вчительки — діло рук тієї спеціальної групи, на яку ми полюємо від початку серпня. Далі впиратимешся й не віритимеш?

—Довго ж ви їх ловите, — мовив я, аби тільки не мовчати.

—Бо нас, лейтенанте, так само ганяють, — спокійно, ніби навіть рапортуючи, пояснив Червоний. — До того ж ліквідація такої групи — важливе, але не основне наше завдання. Людей депортують, вивозять подалі від рідних місць, тасують, мов ту колоду карт. Треба цьому заважати. Підготовка кожної такої операції забирає час... Ну, довго пояснювати. І головне, друже Михайло, — спецгрупи переймають нашу тактику. Ми невловимі для них, вони — для нас.

—Ти хочеш, аби я в це повірив?

Питання вирвалося щиро. Я справді не збирався вірити бандерівському командирові. Хоча таки черв’ячок сумнівів точив: для чого Червоному, людині з біографією, великим бойовим досвідом та певною репутацією у своїх колах, влаштовувати такий спектакль для звичайного сільського дільничного, який з’явився тут тиждень-два тому. Апелював до того, що я українець... Вербує? У таких іграх я не мастак, але якщо таки вербує, — з якою метою? Яка користь УПА від лейтенанта, котрий не має тут, на Волині, жодних зв’язків, крім начальника Олицької районної міліції? Правда, якщо вони схилять на свій бік з десяток таких, як я, лише в одному районі...

—Нічого я від тебе не хочу. — У голосі Червоного чулися нотки втоми. — Зустрілися. Поговорили. Я сказав, ти вислухав. Не почув сказаного — то так уже й буде, колись сам зрозумієш. Поки ми не вороги, лейтенанте.

—Ти за мене не розписуйся.

—То ти мені ворог? — скинув брови командир бандерівців, глянув на Лютого, та той байдуже знизав плечима. — Нехай так, я в друзі теж не набиваюся. Розійдемося, як зустрілися. Одне прохання до тебе, Середа... Виконай службовий обов’язок, добре?

—Тобто? — він, схоже, остаточно намагався мене заплутати.

—Доведи до відома свого керівництва: населення села Ямки не налаштоване проти бандерівців. Навіть після того, як вони вбили дільничного, поглумилися з його жінки та замордували вчительку. Це, між іншим, правда: із Задурою, вважай, півсела не віталася, ну а дівчина — москалиха, навчала дітей віршів про Сталіна. Вважай, маєш від мене оперативні дані. Ось такі настрої по селу, лейтенанте, не брешу, бігме, не брешу.

Я швидко склав у голові два і два. Гаразд, цілком можливо припустити: акція проти Васі Задури та його родини скоєна іншою бандерівською групою, МГБ тут ні до чого, показані мені документи — фальшивка, а Червоний справді виконує завдання своєї служби безпеки, щоб реабілітуватися в очах народу. Тобто існує в стані ворога певна неузгодженість дій, бо права рука не відає, кого вбивають лівою. І якщо я доповім, наприклад, Калязіну, що тутешніх людей ці акти не налякали і не налаштували проти УПА, з огляду на аргументи Червоного це, як не крути, буде правдою. Бо ж звичайні люди, котрі ніяким боком не служать радянській владі або працюють на неї примусово, справді можуть не боятися оунівського гніву...

Так, тут слід працювати й працювати. Ось тільки яка користь з цього Червоному? Людина двічі тікала з полону, десять років на нелегальному становищі, особливо небезпечний для влади злочинець — він без зиску для себе та своєї справи мізинцем, напевно, не поворухне. Таким чином, з невідомих мені причин йому вигідно, щоб я саме так доповів начальству... З іншого боку, чи дізнаються в районній та обласній управах НКВД щось нове про справжній стан речей по селах? Навряд. То яким чином я підіграю Червоному? Виявляється, жодним.

Мабуть, навіть при тьмяному освітленні бункера на моєму обличчі читалися всі сумніви, котрі мене в той момент обсіли. Бо Червоний знов усміхнувся, тепер уже ширше, показавши рівні білі зуби, і сказав:

—Михайле, ти ж так чи інакше не змовчиш про цю нашу зустріч. Розпиши її гарно. Натисни на те, що бандерівці тобі погрожували. Обіцяли далі вбивати тільки активістів, москалів, совіцьких прислужників, а простих людей не займати. Нехай, зрештою, охорону тобі сюди пришлють.

—А цього не буде! — мені раптом здалося, що я зрозумів задум бандерівського командира, тому поспішив у цьому признатися: — Хочеш — стріляй прямо тут, а солдатів на допомогу та для захисту я вимагати не збираюся! Це ж ваша тактика, знаю: нападати на невеличкі підрозділи, винищувати і знову ховатися по лісах!

—Тоді не викликай сюди НКВД! — легко погодився той. — Але інформацію від мене своєму начальству таки донеси. Так прямо і скажи: чотовий УПА Остап просив передати, що мирне населення не чіпатиме. Годиться?

Мені набридло товкти воду в ступі, тому я вирішив краще промовчати. Така моя поведінка упівця, здається, цілком влаштувала.

—Друже Лютий, проводіть гостя, — звернувся він до вусаня. Той для чогось взяв свій автомат напереваги, кивнув мені в бік виходу.

Червоний простягнув руку, прощаючись. Тільки я вже освоївся та не захотів повторювати власної помилки: руки не потиснув. Не знав ще тоді: дуже скоро побачу Данила Червоного вдруге — і востаннє.

15

Тепер переходжу до того, заради чого почав цю розмову і в чому хотів... Не знаю, як правильно сказати: признатися, покаятися...

Ні, мабуть, «покаятися» тут не годиться. Навіть тепер, через тридцять із гаком років, зовсім не шкодую про те, що сталося в волинському селі Ямки тієї ночі, на початку жовтня. Коли ж говорити про зізнання — так ви ж не суддя, не прокурор, щоб я у чомусь вам зізнавався. Навряд чи схочете ви бути моїм адвокатом. Але так само мені здається — ви не побіжите після нашої розмови, як то кажуть, куди треба.

Після розмови з Червоним, мети якого, коли говорити вже зовсім відверто, я до кінця тоді не зрозумів, мене провели назад до узлісся. Назад вели, теж зав’язавши очі. Та навіть якби вели ось так, без пов’язки, я однаково не зміг би зафіксувати дороги. У цих лісах зовсім не орієнтуюся, та й не лісова я людина — кілька років бублик крутив, тож мені на шосейках якось звичніше. Довівши до місця, Лютий зірвав пов’язку і повернув мені зброю. Мовчки. І трійця моїх провідників розчинилася в ночі.

Повернувшись до свого тимчасового пристановища, я, ніби нічого не сталося, перевірив пост біля того підвалу, де сиділи затримані, переконався, що «яструбки» не спали, тоді зачинився в кімнаті, сів на тапчан і сидів так майже годину, переварюючи те, що трапилося зі мною, те, що почув, і те, що побачив. Думки роїлися в голові, привести їх до ладу я так і не зміг, тому, коли за вікном засіріло, прийняв єдине правильне в цій ситуації рішення: знайшов почату пляшку самогону, випив півкухля одним ковтком та вклався спати, бо в стані, у якому я почувався, однаково не здатен нормально мислити.

Проспавши чотири години, відчув себе бадьорим та навіть готовим припустити: нічна прогулянка до криївки — це лише сон. Звісно, Червоний мені не наснився. Та й привід дзвонити в район Калязіну і без того знайшовся: треба ж вирішити, що мені робити з затриманими, чи довго маринувати їх у підвалі, бо з «яструбків» таки не найкращі охоронці. Почувши несподіване з огляду на ситуацію розпорядження випустити всіх (тільки хай сидять удома та за межі Ямок не виходять), не сперечався. Тим більше, що тримали їх під вартою ні за щось конкретне, а лише за підозрою. Зрештою, хай люди думають, що влада справедлива: переховуючи бандерівців у криївках, люди бояться за свої життя та життя рідних.

Ось тут знайшовся привід обмовитися про вчорашню пригоду. Подав це так, ніби серед ночі мене підстерегли та попередили, щоб забирався звідси геть, бо мені не жити. Зробили таке собі останнє попередження, ну і заразом нагадали: люди бояться МГБ більше, ніж УПА, бо ці — свої, а ті — чужі. Калязін не те, щоб стривожився, але суворо попередив: по-перше, треба триматися обережніше, а по-друге — вибратися найближчим часом у район, написати заяву про погрозу, офіційно заявити про контакт із ворогом та переговорити зі слідчим МГБ, котрий веде справу про вбивство у Ямках.

Таку заяву я справді склав. Але вже за інших обставин...

Цілий день усе було спокійно. З випущеними на волю провів профілактичну бесіду, відчуваючи, як ці люди тихо ненавидять мене, потім цілий день займався якимись дрібними та необов’язковими службовими справами, а під вечір, відмовившись їсти в Пилипчука та пославшись при цьому на втому, вирішив спробувати, нарешті, відпочити — ніщо не віщувало біди, минулий день виявився тихим та не по-жовтневому теплим, волинські села взагалі, як я помітив, навертали на спокійний розмірений життєвий лад.

А вночі постукали в вікно.

Тепер не обережно. Репетувати, зовсім не криючись, ще трохи — й висадять чергову шибу, де скла набратися... Спати вклався, як завжди, вдягнений, лише ремені зняв, але тепер не до них було: відчайдушний стукіт супроводжувався дівочим криком, слів не розібрати. Я підхопив з підлоги автомат — даремно дівчата серед ночі дільничному не стукають. У темряві не бачив годинника, та прикинув: десь за північ, раніше в цих краях біда не ходить.

Стукати у вікно облишили, тепер гатили в двері. Так і залишивши ремінь на столі, поряд із міліцейським кашкетом, я кинувся до дверей і розчахнув їх. У обійми відразу впурхнуло дівча. Очі вже призвичаїлися до темряви, ніч так само видалася світлою, тож я впізнав її: Марійка Ставнича, старша донька сільського конюха, недавно шістнадцять виповнилося, чув: не хоче до Луцька, мама хворіє, та мусить, бо є рознарядка — вчитися треба, потім і самій учити, вчителів по селах обмаль.

—Що там таке? — запитав коротко, відсторонивши дівчину вільною рукою.

—Швидше! Там вас треба, дядьку Середа! — так мене часом називала місцева молодь. — Дуже треба, біжіть скоро!

Хотів уже питати — де, та відповідь сама прийшла: враз ніч озвалася пострілами.

Цокотіли автомати. Скільки їх було — навіть не намагався вгадати. Досить того, що вони лупили довгими чергами, потім — короткими, і я швидко здогадався: короткі черги посилають ті, хто атакує, довгі — ті, хто відстрілюється.

Бій, що спалахнув раптово, вівся десь зовсім поряд. Я, забувши про мотоцикл та відсторонивши Марійку, подався на звук, та вже за мить біг не на звук, а побачив точне місце, де почалася стрілянина.

Нічну темряву прорізав сніп вогню: щось вибухнуло й загорілося, певніше за все — чиясь хата.

—Топорчуки! — почулося за спиною.

Але я вже й без старшої Ставничої зрозумів: палає хата поштаря Павла Топорчука, неговіркого кульгавого чоловіка, якого я не уявляв окремо від велосипеда, тільки так — у сідалі та з чорною поштарською сумкою — постійно його й бачив. Подвір’я було зовсім недалеко, стріляли напевне звідти. Тому, повернувшись до Марійки, я гукнув:

—Ховайся! Там будь! — Стиснув ППШ в руках та великими стрибками помчав на постріли та вогонь, навіть не думаючи про те, хто з ким воює, скільки їх і чи надовго вистачить мене самого, коли встряну в м’ясорубку.

Я пробіг метрів двісті, коли шлях заступили дві постаті; я помітив автомати в руках. Єдиний вихід — до найближчого паркану, в кущі, та стріляти, стільки протримаюсь. Утім, нічні люди впізнали мене. Навіть, як я зрозумів пізніше, знали, що бігтиму саме цієї дорогою, бо почув та відразу впізнав голос Лютого:

—Не стріляй, лейтенанте! Це ми! Не руш залізку!

Дивно — цей окрик зупинив мене. Бандерівці бачили, що я озброєний, проте самі, перші опустили автомати. Але розосередилися так, щоб я навіть при бажанні не міг воювати з обома.

—Там Остап! — знову крикнув Лютий.

—Де? — Я важко дихав, досі не розуміючи, що відбувається. І чому я взагалі стою, опустивши ППШ, та про щось говорю з цими двома.

За якусь мить бандерівців довкола стало більше. З’явилися зненацька, виринувши з ночі всі відразу. У місячному сяйві я налічив чотирьох, хоча сам був переконаний — їх більше. Ці четверо рухалися з протилежного боку села. Дотепер не можу пояснити, чому й коли в мене зникло відчуття небезпеки. Уже нічого не розпитуючи, я рушив із ними туди, де горіло й стріляло.

За кілька хвилин перед моїми очима постала картина: червоні полум’яні язики охопили дах хати поштаря Топорчука; весь двір по периметру оточили люди в формі, яку я бачив на бандерівцях, і час від часу посилали автоматні черги в бік хати. Звідти, зсередини, хтось затято відстрілювався. Посеред двору лицем донизу лежав, розкинувши руки, застрелений вояк, метри за два від нього — ще один труп. Трохи далі, біля порога, конав сам поштар. Просто біля хвіртки, втупивши мертві очі в зоряне небо, лежав Славко Ружицький.

Я й не оговтався, як почулися ще постріли — тепер стріляли здалеку, здається, на протилежному краю вулиці. У мене ніхто навіть не намагався забрати автомат, тому я взяв його напереваги. Аж раптом почув зовсім поруч:

—У кого стрілятимеш, Михайле?

Це говорив Остап, чи то пак Данило Червоний. Ставний, міцний, пружний виступив із темряви, під вогняні сполохи. І в них його лице видалося мені напруженим, майже кам’яним — не обличчя, а маска.

Маска неприхованої люті.

—Вони таки прийшли, лейтенанте. — Червоний не сказав — виплюнув коротку фразу.

—Хто?

—Ті, кого ти так хотів побачити. Дуже спішили довести, що бандерівці — це звірі і їх треба боятися.

—Що тут...

—Мої хлопці з вечора оточили Ямки. Вони наскочили півгодини тому. Частина розбіглася, частина — он. — Червоний кивнув на мертвих. — Один у хаті, викурюємо.

—Добре, діти нині залишилися в баби ночувати, — мовив хтось поруч.

Повернувши голову, я побачив у сусідньому дворі двох старих — свекра й свекруху поштаря та двох дітей, яких вони притискали до себе. Поруч стояло кілька озброєних вояків, за ними, тримаючись у темряві, — сусіди, жителі найближчих хат. Ніхто не кричав, не плакав, не стогнав: десятки пар очей мовчки дивилися на вогонь.

—Топорчучка там, — попередив один із вояків. — Прикривається бабою, сука москальська!

Данило Червоний скинув кашкета.

Передав його найближчому, хто стояв до нього, — мені, потім простягнув мені ж «шмайсера», якого я прилаштував на плечі, і витягнув з кобури «вальтер».

А тоді, пригинаючись, кількома стрибками перетнув подвір’я і наблизився до хати.

Його ніхто не зупиняв. Єдиний раз із вікна вдарила автоматна черга, але Червоний ніби відчув це — у потрібну мить упав на землю, віяло куль пройшло мимо, а бандерівці з усіх боків відкрили вогонь по вікнах, не даючи стрільцеві, котрий засів у хаті, висунутися.

Швидко діставшись до дверей, Червоний штовхнув їх та зник усередині.

Запала тиша, порушувана поодинокими пострілами, що лунали тепер з різних кінців села. Тріщав, охоплений вогнем, дах.

Здавалося, це тривало вічність. А тоді раптом зсередини хати почувся відчайдушний жіночий крик. Долинуло надривне протяжне: «Ма-а-ма-а!», хтось уже стримував дітей, тоді народ закричав увесь разом, потім з хати гримнув постріл, і знову почувся крик — цього разу чоловічий.

За якусь мить у палаючі двері пробігла налякана жінка з розтріпаним волоссям, заметалася по двору, мов сліпа, і двоє вояків кинулися до неї, підхопили під руки, намагалися погасити на ній тліючу сорочку. Жінку, тепер уже вдову поштаря, чимось прикрили, до неї наспіли інші жінки, тільки тепер пропустили дітей, але вона волала вголос, мов поранена птаха. Я завмер, прикутий очима до цього моторошного, не прийнятного для мирного часу видовища — людського горя та страждання.

За цим якось так непоміченою була поява Червоного.

Назад Дальше