Тому під час першого допиту, проведеного лейтенантом Воробйовим уже за півтори години після затримання Волощучки, зробили очну ставку між нею та затриманою раніше Любою Соцькою. Таким чином, складалася легенда: Соцьку заарештували за діло, а Уляну затримали як її близьку подругу. Тобто відпрацьовується коло знайомих. На додачу Волощук навіть пред’явили письмові покази Захара, в яких вона згадується.
Примітка Клима Рогозного: Судячи з того, як упевнено робив ці записи Григорій Титаренко, його співбесідник, Лев Наумович Доброхотов, ближче до кінця розмови теж говорив упевнено, навіть з гордістю за себе та свою вдалу операцію. Але, дотримуючись неписаного правила працівника органів держбезпеки та замовчуючи факти, яких випадковий знайомий, тим більше журналіст, знати не повинен, Доброхотов уже менше стежив за деталями своєї оповіді, котрі не видавалися йому важливими. Але сучасникам, тим більше тим, хто займається цією тематикою, варто лише уважніше вслухатися в його слова чи то вчитатися в текст, щоб зрозуміти правоту деяких припущень. Зокрема, припущення, що агента Захара не просто вивели з операції, а ліквідували. Свідчення тому: свідчення Захара на папері, а не очна ставка між ним та Уляною Волощук. Ніхто ж не міг припустити, що знадобиться фізична присутність цього агента. Його похапцем списали на мотлох, а його донос на Уляну сфабрикували — навряд чи дівчина знала письмо провокатора, аби відрізнити фальшивку.
Потім, для більшої достовірності, затриманій влаштували очну ставку з іншим нашим працівником, Уляниним добрим знайомим Богданом. Саме його легенда у тій ситуації нам теж вигідна: саме Богдан попередив Уляну про провокатора Захара, саме з Богданом у дівчини складалися довірчі стосунки, саме він працював під хлопця з буржуазно-націоналістичними переконаннями, і Волощук, напевне, планувала залучити його до оунівського підпілля. Але всі ці очні ставки в кабінетах — лише непрямі докази, котрі, за моїми розрахунками, мусили переконати Уляну: її затримали за підозрою, прямих доказів немає. Таким, як Люба Соцька та Богдан, уже не допомогти, має вирішити для себе вона. Та провина самої Волощук — лише в знайомстві з цими двома, і не більше. Отже, можна протриматися.
Примітка Клима Рогозного: Відставний чекіст знову недоговорює: просто так Уляна Волощук на провокацію, навіть таку тонку й майстерну, навряд чи швидко піддалася б. Ті, з ким їй робили очні ставки, мусили мати відповідний вигляд. Навряд чи комусь треба пояснювати, як у кабінетах та підвалах НКВД працювали з заарештованими «ворогами народу». Напевне, Любу Соцьку, поки вона сиділа в тюрмі, били, катували та, ймовірно, ґвалтували. Подібним чином із молодими жінками поводилися як у НКВД, так і в гестапо у часи німецької окупації. Не гребували сексуальним насильством над заарештованими дівчатами та жінками і поліцаї — кримінальні злочинці, котрі працювали в допоміжній поліції. А щодо провокаторів на кшталт Богдана, з ним теж не церемонилися. Переважно все відбувалося так: їх викликали до кабінету, там несподівано, без жодних пояснень, жорстоко били, екзекуцію швидко припиняв «вчасно» наспілий офіцер, куратор провокатора, навіть вибачався. Проте після цього побитих до крові агентів просто й безпечно використовували в тюрмах як підсадних — зовні вони мало чим відрізнялися від катованих співкамерників. Саму Уляну Волощук навряд чи били, напевне, собі вона це пояснювала так: поки що, зводячи її з іншими заарештованими товаришами, на неї тиснуть лише психологічно, бо підводять до думки в чомусь зізнатися. Але, як я розумію, від Уляни не вимагали обмовляти товаришів, тож вона заперечувала всі звинувачення, зайнявши таку позицію: якщо не можеш допомогти іншим — допоможи собі. Тобто кожен, у кого є хоча б маленький шанс вирватися з МГБ, тримався сам за себе.
Зрозуміло, що Волощучка від самого початку заявляла про помилку та обурювалася наклепниками. Правда, як доповідав мені лейтенант Воробйов, на очних ставках з Соцькою, Богданом та іншими, не завжди знайомими їй арештованими, котрих ми залучали, як кажуть, до купи, Уляна поводилася стримано. У тому смислі, що не так палко переконувала слідство в тому, що її обмовили. Вона й зрозуміло: коли складаєш провину з себе, цілком логічно переводити її на інших, а саме цього бандерівська зв’язкова дозволити собі не могла.
Через те, коли її з кимось зводили в кабінеті, тримала з іншими затриманими певну дистанцію, але коли її підводили до того, аби вона згадала якийсь компромат на цих людей, відразу закривалася в собі. Мовляв, може говорити лише за себе, в неї дуже багато власних справ, кого на чому взяли, хто що говорив проти радянської влади, комуністичної партії та особисто товариша Сталіна — її не цікавить. Причому відразу погоджувалася: так, це неправильно, вона, як комсомолка, мусила бути пильною і допомагати органам виявляти прихованих ворогів та націоналістів. Але все це якось повз неї проходило, якщо її хочуть звинуватити в неналежній пильності — що ж, за це вона відповість, коли в Кримінальному кодексі є відповідна стаття...
Була в неї, як скоро з’ясувалося, ще одна причина чіплятися за будь-яку можливість вийти на волю. Тоді якось про подібні речі ніхто не задумувався, бо це не в компетенції органів. Та якби хтось таке припустив, уся комбінація відразу спростилася та полегшилася б. Але не забігатиму наперед.
6
Отже, поки Уляна сиділа в камері, я організовував заходи в іншому напрямку: наші працівники збирали на Волощук усі можливі характеристики. Вона ж проводила роботу, а її результатом стане підтвердження абсолютної лояльності затриманої до радянської влади! Тільки в нас як усе відбувається, ви ж у курсі справи? Ну, якщо когось затримала міліція чи інші компетентні органи, за місцем роботи та проживання людини завжди знайдуться ті, хто про всяк випадок від неї відхреститься. Коли вже арештували громадянина чи громадянку, значить, є за що. І гайда згадувати гріхи: то дорогу не в тому місці перейшов, то рубля позичив та не віддав, то джинси купив із переплатою... Ну, тоді, зрозуміла річ, джинсів не вдягали, це я вам пояснюю — часи хоч і змінюються, а люди — ні.
Тобто на Уляну Волощук її керівництво спочатку хотіло писати негативну характеристику. Хоча, яких собак на неї навішати, ніхто до діла не уявляв. І в цьому напрямку провели обережну роботу. Кому треба натякнули: всі відгуки про Волощучку мусять бути лише позитивними, а всі, від кого це залежить, повинні її захищати. За це, мовляв, нікому нічого не зроблять. Ви не думайте, в повоєнний час народ ще жив за військовими законами, хоча ті давно вже не ходили. Люди, особливо в Західній Україні, досі перебували під впливом бандерівської пропаганди й не до кінця зрозуміли: радянської влади боятися не треба, вона — для народу, вона — друг, авжеж.
Між іншим, дії з нашого боку мали далекий приціл: після звільнення Уляна не повинна відчувати підозріле ставлення до себе. Навпаки, ті, від кого вона залежить, повинні зрозуміти: Волощук — наша людина. А отже, мусить користуватися цілковитою та безумовною довірою. Коли зв’язкова це відчує, то остаточно, за нашими розрахунками, заспокоїться — а коли так, то швидше виведе нас на Данила Червоного.
Головне ж дійство розгорталося, звісно, в камері, де перебувала Уляна. Нашими стараннями там опинилася одна молода жінка, назвемо її Юстиною, яка не надто приховувала свого зв’язку з оунівським підпіллям. За легендою, її взяли в Ківерцівському районі, тримали там, потім перевели сюди, до Луцька, в область, де слідство в її справі тривало. Думаю, навряд чи треба пояснювати: працівникові з такою легендою, як у Юстини, дозволили говорити все. Вона відразу зібрала довкола себе однодумниць із числа мешканок камери. Проте Уляна Волощук, як доповідали мені, трималася саме так, як і передбачалося: не виявляла до Юстини жодного інтересу. Адже вона за ґратами через непорозуміння, настроїв Юстини не поділяє, отже, на ці розмови не ведеться.
Але наша Юстина мала чималий досвід подібної роботи. Тому свою виставу зіграла грамотно, точно знала, як зробити, аби в певний момент напружена до краю Волощучка відчула з її боку фальш. І ось тут Уляна насторожилася, бо зрозуміла: Юстина — висловлюючись їхньою термінологією, провокатор. Ось тільки попередити про це Волощук не може — не має права, не ризикує довіритися жодній зі співкамерниць. Бо хто його знає: раптом у ситуації, коли кожен сам за себе, котрась жінка візьме та й доповість про дивну поведінку комсомолки, котра вся така з себе ніби невинувату корчить, а сама інтригує, партизанить, не знаю, як це ще назвати... Словом, ви зрозуміли, я думаю.
Коли мені доповіли, що Уляна напружена до краю й помітно бореться сама з собою, аби справжня сутність не проявилася, даю команду на фінальну сцену: Юстина потихеньку домовляється з однією молодицею, яку тримали за антирадянську агітацію, аби та передала на волю записку, чи, як у них казали, штафетку. А та не лише погодилася, а й розказала, кому та цидулка піде. Назвала кілька прізвищ, відомих Уляні. Звісно ж, Юстина потурбувалася, аби Волощучка могла розмову підслухати. Ага, я не сказав — та, з якою Юстина домовлялася, теж працювала на МГБ. Правда, на вербування пішла вже тут, у в’язниці, в обмін на обіцянку, що її родину не переселять, коли вона отримає термін, та й амністію незабаром пообіцяли. Часи такі були, вимагали домовлятися з тими, хто визнав власні помилки та силу й справедливість радянської влади. Тих, хто йшов на співпрацю, влада завжди намагалася підтримувати, та й тепер нічого не змінилося.
Фокус був у тому, що та молодиця справді знала прізвища деяких бандерівських поплічників, яких ми з оперативних міркувань тримали поки під наглядом, а Уляна теж цих людей знала. Насправді в той час для мене не мало значення, мають ті особи зв’язок із Червоним чи ні: однаково через Уляну на нього вийти простіше, а ставку ми зробили саме на неї. Ймовірно, Волощук і була тією ланкою, котра зв’язувала луцьку групу, до якої вона входила, із Данилом Червоним та його групою в лісі. Так чи інакше, Уляна зрозуміла: провокаторка Юстина зловила в пастку менш досвідчену жіночку і запобігти цьому ніяк не можна, не розкрившись.
Мабуть, Волощук таки вирішила б розкритися на власний страх та ризик, напевне, вже готувалася зняти з себе маску незворушності. Ось тут настав, як кажуть, її час: за кілька годин після того, як дві наші секретні працівниці розіграли перед Уляною невеличку виставу, її, нарешті, викликали з камери до слідчого та відпустили з миром. І наголосили: так, сталася прикра помилка, товариш Волощук — кадр перевірений, ось, скільки народу за неї ручається, всі поважні, партійні, відомі, бездоганні...
Загалом операція в тюрмі тривала чотири доби та пройшла максимально інтенсивно.
Ну, а далі все вийшло зовсім не цікаво.
Я виношував надію, що Уляна Волощук не відразу, звісно, але дуже скоро після свого звільнення почне шукати Червоного, аби повідомити: луцька група під наглядом, треба стерегтися провокацій та пасток. Звичайно, самих членів групи вона теж знайшла б спосіб повідомити про небезпеку, але ж бандерівці в лісі мусять знати це так само, щоб допомогти своїм поплічникам непомітно піти з міста. Обклали Волощучку щільно, гранично обережно й максимально непомітно. Мало не дві третини особового складу луцького обласного управління залучили до операції.
А Данило Червоний узяв і сам прийшов.
Чи то пак, не сам. З ним було ще троє, їх конспіративно зняли біля Уляниної хати. Усіх чотирьох, разом, без жодного пострілу — ось чим я особисто пишаюся дотепер. Пізніше стало відомо: Червоний знав, що його любаску заарештували, і коли дізнався, що вона вийшла, і швидко переконався — випустили за відсутністю доказів, перевіряли старанно, підозри знято, — власного персоною об’явився. Так поспішав обійняти свою милу, що не подбав про елементарну обережність.
Знаєте, чому саме так він учинив? Виявляється, Уляна була вагітна.
Термін невеликий, п’ятдесят сім днів. Через те ніхто нічого не помічав, медики затриману не обстежували, сама вона в Луцьку до лікаря не ходила: це ж пояснювати треба, від кого та як, хто батько... За всіма розрахунками, під кінець лютого це сталося. Або відразу на початку березня. Засиділися хлопці у своїх криївках, весна, молоді ж усі, здорові, та ще й додайте сюди любов — у бандерівців вона теж трапляється, ви не думайте...
Ех, знати б раніше, про що я вже говорив! Не так би я комбінацію будував, не ускладнював би. Чого простіше за наживку для бандита — коханка з його дитиною під серцем...
Куди поділася група Остапа? За моїми відомостями, без командира до літа всі розійшлися, хто куди. Прибилися хто до інших роздрібнених загонів, хто за кордон подався. Правда, ніхто не здався, бо ті, хто добровільно складав зброю, себе називали, перераховували весь свій послужний список. Коли був би хто з Червоним, напевне, не промовчали б.
Що стосується подальшої долі самого Остапа, він же Данило Червоний... Слідство, суд, вирок. Не розстріляли, дали по максимуму. І йому, і тим, хто з ним був. Добре пам’ятаю псевдо кожного: Лютий, Мирон та Ворон. Прізвища не скажу, та й не потрібні вони вам. Коли їх судили, мене вже не було в Луцьку, а до того часу встиг трошки особисто поспілкуватися з Червоним... Висновок такий: переконаний ворог радянської влади, бандитом себе не визнавав. Дістав те, що заслужив...
Так. Здається, про все поговорили. Велике прохання: як напишете щось, оформите, так би мовити, нашу бесіду, покажіть, будь ласка. Може, я ще кілька фактів підкину...
Власне, це не прохання. Ви ж самі розумієте прекрасно.
Примітка Клима Рогозного: Розповідь відставного офіцера КДБ Лева Доброхотова, особливо фінальна її частина, інакшою й бути не могла. Узагалі я спочатку здивувався, як це Лев Наумович пішов на контакт із провінційним журналістом.
Пізніше пояснив сам собі, тепер поясню вам: якщо Титаренко, автор цих записів, ішов ва-банк, на свій страх і ризик, бажаючи заповнити певний пробіл у своїй історії, яка на той час уже майже склалася, то Доброхотову спочатку було просто цікаво. Адже в телефонній розмові Титаренко назвав прізвище Червоного, а це нехай не секретна, проте до певної міри закрита інформація. Таким чином, Доброхотов лише грався зі своїм співбесідником, милостиво ділився деякими спогадами, котрі, дійди діло справді до публікації, горя навряд чи нароблять — все витримано в належному дусі. Ну, а тоді попросив своїх колег із вулиці Короленка14 перевірити, хто ж це такий цікавий. Ось тоді й виплили зв’язки, через які Титаренко вийшов на колишнього в’язня ГУЛАГУ Віктора Гурова. Зв’язки, чесно кажучи, для журналіста небезпечні, особливо в ті часи, коли в Україні починалася нова хвиля арештів дисидентів, а ті, кого випустили, отримували нові терміни.
Думаю, варто хоча б трошки пояснити, що приховував Лев Доброхтов за отим коротким «слідство, суд, вирок». Тепер із численних спогадів відомо, як саме МГБ проводило слідчі дії. Я не здивуюся, якщо Данила Червоного та його побратимів, котрі насамперед були звичайними людьми, тому й потрапили в старанно підготовану пастку, не просто били на допитах смертним боєм. На допитах садисти в енкаведистській формі вкладали, наприклад, жертву голим животом на табурет, ноги та руки розтягали в різні боки так, аби спина напружувалася, і лупцювали або міцними палицями, або залізними різками. Після такої тортури довгий час катований не міг лежати на спині. Траплялося, на допитах в’язням спеціально давали наркоз, аби ті засинали, і з їхніми безпомічними тілами виробляли таке, що пробудження здавалося суцільним пеклом. Але навіть якщо до Червоного не застосовували таких тортур — в арсеналі НКВД було багато чого іншого.
Витримував не кожен. Скажімо, ось я не певен, що витримав би. Проте, судячи з того, що дізнався Григорій Титаренко від Віктора Гурова, командир УПА Данило Червоний гідно пройшов і крізь це пекло, аби опинитися в іншому і вижити там.