Тітка Оля весь цей час переховувала його записи — три грубих загальних зошити, два в клітинку, один — у лінійку. Вони всі були різними. Перший — у сірій цератовій обкладинці, другий — коричневий, із матовою обкладинкою, третій — бордовий, на дотик наче оксамитовий. Усі списані дрібним, але акуратним письмом. Я бачив інші рукописи мого дядька, там він писав інакше. Тітка називала таке письмо лікарським, і справді, зазвичай Григорій Титаренко писав, наче лікар на рецепті чи в медичній картці — хріна з два розбереш без дешифратора. Проте у зошитах ніби приборкував своє письмо, виписував літери старанно, ніби прагнув запхати в зошит певного обсягу максимальну кількість інформації, та ще й щоб написане міг розібрати хтось, окрім нього.
Усі зошити пронумеровані, хоча тітка Оля пояснила: насправді спочатку Титаренко списав зошит під номером «один», сірий, тоді — той, що під номером «три», оксамитовий, і нарешті — той, якому він присвоїв другий номер, уполовину тонший і навіть не списаний до кінця. Це означало: інформацію він збирав не в тому порядку, в якому планував оприлюднити, і саме через те, що людина, з чиїх слів дядько робив записи в зошит під номером два, виявилася останньою, з ким він бесідував, йому і вдалося довести роботу до завершення хоча б у рукописі.
Бо, як розповіла тітка Оля, попалився її чоловік саме під час цієї, третьої зустрічі. Адже його співбесідником був відставний полковник КГБ, а вони свою професійну пильність не втрачають навіть на пенсії. Спочатку прийняв молодого допитливого журналіста, приділив йому кілька годин своєї уваги, охоче поділився спогадами про те, як ганявся за командиром УПА Червоним. А вже потім, коли Титаренко пішов, дав знати, куди слід: ходить тут один тип, ставить запитання, яких не повинен ставити, збирає інформацію, яку напевне збирається спотворити, ну і таке інше.
Він, Григорій, це відчував, сказала мені тітка Оля при зустрічі. Бо вже півроку займався історією Червоного, повністю занурившись у матеріал і заразом ставши аж надто обережним. Особливо після того, як розшукав нарешті людину, чию розповідь записав у сірий зошит.
Саме відтоді Титаренко почав конспіруватися, а всякий, хто перетворюється на підпільника, дуже швидко відточує відповідну інтуїцію. Дядько знав, що рано чи пізно його вирахують, та вже не зупинявся — хотів швидше звести почуте докупи та переправити через кордон, нехай навіть у сирому вигляді.
Так, принаймні, говорила мені його вдова, називаючи мене Климком: «Розумієш, він був готовий до того, що його приймуть. Але, думав, це станеться на етапі, коли він почне шукати прямі виходи на тих, хто зможе передати рукопис по відпрацьованих каналах. Там напевне відстежували всі стежки, але ж однаково тексти залишали країну швидше, ніж КГБ ловив їхніх авторів. Він у одному прорахувався, Климку, — недооцінив того старого чекіста. Не подумав, що у свої вісімдесят заслужений працівник КГБ, орденоносний полковник Доброхотов, щось запідозрить і дасть маячок своїм молодшим колегам».
Дядька, як вона думає, пасли десь півтора місяця. Очевидно, в КГБ вважали — Титаренко справді пов’язаний з дисидентами. Тож чекали, поки вийде на прямий контакт, щоб пов’язати відразу всю групу. Це вигідніше для чекістів — рапортувати про знешкодження антирадянського, та ще й націоналістичного угруповання, аніж затримувати одну людину. Проте Григорій на той час не мав жодного виходу на Захід, тож спочатку хотів завершити свою працю, а вже потім шукати потрібні контакти. Тому щодня після роботи, а по вихідних — з ранку до вечора, сидів за друкарською машинкою і передруковував рукописні нотатки.
Дружина, між іншим, працювала разом із ним у редакції «Комсомольського гарту» друкаркою, та дядько відразу ж заборонив їй навіть наближатися до машинки.
«Він казав: у разі чого на клавішах не знайдуть твоїх відбитків і ти завжди зможеш відмазатися: мовляв, нічого не знаю, писав якусь книгу, всі журналісти рано чи пізно сідають за романи, нікому не показував», — пояснювала тітка Оля. І, зрештою, той розрахунок виправдав себе: вона не пішла як спільниця.
Очевидно, за їхньої відсутності в квартирі кілька разів робили обшук, припускала тітка. Бо як інакше пояснити, що за Титаренком прийшли саме тоді, коли він завершив передруковувати. Рукопис відразу конфіскували, шукали копії та заразом іншу заборонену літературу, навіть просили видати зброю, якої Григорій навіть в армії у руках і не тримав, бо служив у будівельному батальйоні — стройбаті. Але нічого, звісно, не знайшли, навіть зошитів: їх тітка Оля потай виносила з дому та ховала по різних закутках. Один — у матері, в селі, в льосі, через що його трохи повело від вологи. Другий — на роботі, серед старих газетних підшивок, складених у шафі машбюро, і туди, до того суцільного скупчення сірої пилюки не часто хтось наближався. Його вдалося заховати там, бо він був найтоншим, удвічі меншим від двох інших. Третій — на горищі їхнього будинку, від якого мала ключ. Вони жили на останньому, п’ятому поверсі, просто біля ляди, яка вела через горище на дах, тому тітку призначили відповідальною за ключ — ось так це називалося.
Прочитавши рукопис, компетентні органи визнали його однозначно антирадянським, і постало питання: що робити з автором. Ось тоді в справу втрутився мій батько, і за деякий час всі, від кого це залежало, домовилися: раз не знайшли прямий зв’язок Григорія Титаренка з українськими буржуазними націоналістами, а рукопис він не встиг оприлюднити, навіть дружині не показував та не читав, агітація та пропаганда тут можуть вважатися суто формальними. Швидше, він займався поширенням свідомо неправдивих відомостей про ствердження радянської влади на Волині у повоєнний час та місця позбавлення волі, де відбували належне покарання зрадники батьківщини. Тобто виклав усе це на папері, але поширити не встиг, бо органи виявилися настільки компетентними, що втрутилися вчасно.
У такому випадку краще визнати, що в Титаренка не все гаразд з головою. Справді, хто при здоровому розумі затято строчитиме на машинці ночами всю ту антирадянську маячню... За словами тітки Олі, дядько не надто опирався. Він обрав між тюрмою, судом та зоною, про які знав зі своїх записів аж надто добре, божевільню — теж тюрму, але, як йому здавалося, трошки іншу. Зрозуміло, що він помилявся щодо можливостей радянської репресивної психіатрії. Але й тут іншого виходу йому не лишали. Хіба накласти на себе руки.
А тітці Олі дали спокій, але вона ще довго не наважувалася забрати зошити зі сховків. До того ж, за роки так званого лікування Титаренко забув про їх існування. Узагалі доходило до того, що він переставав упізнавати сам себе. Коли його нарешті випустили, тітці вдалося частково відновити його нормальний стан. Правда, ніким, крім кочегара та двірника, він працювати вже не міг. Ніхто, крім, звісно ж, моїх батьків, не знав справжньої причини, чому Григорія помістили в психіатричну, тому його дружину переважно жаліли. А те, що до Титаренків приходили з обшуком, теж списали на хворобу мого дядька: так, мовляв, його переклинило, що міліцію довелося викликати.
Ну, ось така історія трьох зошитів, переданих мені вдовою Григорія Титаренка. Чому тітка Оля не зробила цього раніше? Цього вона мені до ладу не пояснила. Чи то не до зошитів було, бо після смерті чоловіка треба було якось жити далі. Чи то не знала, у чиї руки їх слід віддати, щоб вчинити правильно і праця не пропала. А може, просто відчула, як стрімко та раптово наближається старість, ось і злякалася, що не встигне довести до кінця те, заради чого поклав життя її чоловік, помре ось так раптово та передчасно, як дядько Григорій.
Так чи інакше, я отримав несподівану спадщину і почав читати.
Насправді головну проблему визначив для себе відразу. А саме: сьогодні, коли інформації про визвольний рух на Західній Україні, в моєму випадку — на Волині, відомостей про діяльність ОУН—УПА та історій про партизан і бандерівців опубліковано дуже багато, і всі вони — різні, розповідь про повстанського командира Данила Червоного напевне не справить такого враження, яке могла справити тоді, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. Адже для Титаренка, як я розумію, все почалося зі звичайного нарису, який за завданням редакції він мусив написати у свій «Комсомольський гарт» до чергового Дня радянської міліції.
Саме так він, тридцятирічний чернігівській журналіст, котрий, як і всі, народжені в СРСР, був жовтеням, піонером та комсомольцем, і, як обмовилася тітка Оля, подумував про перспективу вступу в комуністичну партію, познайомився з Михайлом Середою, пенсіонером, відставним капітаном міліції. Молодіжна газета замовила нарис про те, як у повоєнні часи міліціонери героїчно боролися з бандерівськими недобитками. Точніше, саме такого завдання — писати про сутички міліції з бандерівцями, Григорій не отримував. Просто сказали: героя його майбутнього нарису, такого собі Середу, тисяча дев’ятсот сорок сьомого року відрядили з Чернігівщини на Волинь, для підсилення тамтешніх правоохоронців. У той час на Західну Україну, було, направляли фронтовиків, людей із бойовим досвідом. Бо там треба було не просто працювати за міліцейським профілем, а й по-справжньому воювати. Там, вважайте, фронт, казали їм. Умови, максимально наближені до бойових. Ну, ось головному редактору й здалося, що ветерану міліції Михайлові Середі є що розказати про той період свого життя. Це мусив бути героїко-патріотичний нарис, і він, власне, таким і вийшов. Решта закарбувалася в пам’яті Титаренка.
Чому, власне, пенсіонер розповів журналістові все те, що дядько записав у свій перший зошит, не знає навіть тітка Оля. Не збереглося цього і в дядькових записах. Я ж тим більше не можу цього пояснити. Мабуть, Середу просто прорвало, хоча до того він мовчав три десятки років. Як я вже згадував, до Дня міліції, тобто десятого листопада тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого, Григорій таки написав, а газета надрукувала нарис про героїчну боротьбу міліціонерів із бандерівцями, але то був інший текст, бо в тітки Олі зберігався пожовтілий примірник. Ну, зрозуміло, що Титаренко не міг повернутися після інтерв’ю ні з чим. Але чи вигадав він ту героїчну історію, з якої зробив газетний нарис? Швидше за все — після прочитаного в першому зошиті я припускаю таку можливість — вони з Середою домовилися: він напише саме так.
Утім, доконаним фактом є те, що почута, а згодом записана історія відразу й назавжди змінила ставлення вчорашнього комсомольського активіста й потенційного члена партії до українського повстанського руху на Заході тоді ще Радянської України. І, що не менш важливо, докорінно змінила його ставлення до оспіваних у сотнях пісень, книг і фільмів радянських чекістів.
Недарма навесні наступного, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року мій дядько зняв з ощадної книжки триста карбованців — дві своїх місячних платні, грубі гроші на той час, і взяв відпустку, помінявшись із колегою, щоб той замість нього зміг відпочити влітку, зібрався та поїхав до Ленінграда. За десять днів він повернувся в глибокій задумі, помітно пригнічений, але зі списаним блокнотом. Наступну відпустку Григорій провів, старанно переписуючи в новий, щойно куплений зошит почуте від такого собі Віктора Гурова. Тоді тітка Оля не знала, хто такий цей Гуров і як Титаренко розшукав його під Ленінградом. Це тепер, прочитавши той зошит, я можу сказати: мій дядько-журналіст розшукав колишнього «ворога народу», в’язня, засудженого за зраду батьківщини, котрий сидів у одному таборі з Данилом Червоним. І не лише на власні очі бачив, що там відбувалося, а й брав активну участь у тих кривавих подіях.
Урешті-решт, після, як казала тітка, тривалих вагань, Григорій розшукав у Києві заслуженого чекіста, відставного полковника КГБ Лева Наумовича Доброхотова. На це прізвище в першому зошиті, тобто у спогадах міліціонера Михайла Середи, я натрапив лише раз. Проте щось підказало: саме відставний капітан, як тепер кажуть, злив Доброхотова журналістові у бесіді, як то кажуть, не під запис, усно. Зошит зі спогадами чекіста виявився вкрай необхідним. Тонший, списаний не до кінця, проте саме він доповнив загальну картину, остаточно закріпивши за Червоним образ, який хотів відтворити у своєму рукописі Титаренко.
Повторюся: Григорій уже від знайомства з Середою ходив по краю, а його крах був питанням часу. Єдине, чого б, можливо, вдалося уникнути моєму дядькові — передчасного арешту. Рукопис міг би перетнути кордон таємними каналами. Отже, фахівець своєї справи журналіст Титаренко розумів: без спогадів старого лиса Доброхотова все решта — уривки, клаптики, що не тримаються купи.
Він ризикнув. Результат — ці зошити вдалося підготувати до публікації лише через тридцять років.
Ну от тепер додам кілька пояснень від себе.
По-перше, мій дядько не записував за своїми співбесідниками слово в слово. Якби запис вівся на диктофон чи відеокамеру, я міг би поручитися, що Середа, Доброхотов і Гуров говорили саме так, як відтворив мій дядько, а не інакше. Звісно, він фіксував лише ключові фрази, котрі могли б потім нагадати, яку саме думку розвивав його респондент у той чи інший момент розмови. Не володів Титаренко і стенографією, в усьому покладався на чіпку пам’ять, а отже, згодом, коли старанно переписував почуте в окремий зошит, напевне відходив від достеменного трактування подій співрозмовником, поза сумнівом додаючи щось від себе. Безперечно, це жодною мірою не спотворювало загальний зміст, проте написане й близько не нагадувало ані стенограму, ані тим більше — протокол допиту. Вийшло так, що Григорій Титаренко, відкинувши емоції, котрі напевне зринали під час живої розмови, залишив сам голий, сухий, позбавлений непотрібних сентиментів фактаж. По суті, в кожному зошиті є завершена історія, розказана, а точніше — записана від початку до кінця. Тому я не готовий поручитися, що герої переповідали саме так, у такій послідовності, як записав професійний журналіст Титаренко. Повіримо на слово не лише тим, з ким він розмовляв, а й самому Григорію — ясно, що тепер Середи, Доброхотова та Гурова нема серед живих, тож ані підтвердити, ані заперечити слова, вкладені в їхні вуста моїм дядьком, вони не зможуть.
По-друге, Титаренко збирався публікувати свої зошити на Заході. Саме тому, сідаючи за рукопис, мимоволі надавав цим записам вигляд швидше не журналістського нарису, а повноцінного літературного твору. Звісно, текст загалом потребував редагування. Але факт, що журналіст хотів переробити почуте на документальний роман, підтверджується хоча б наявністю в ньому діалогів. Тобто Титаренко вирішив відійти від монологу, котрий передбачає відповідь співбесідника на його запитання, а частково переробив кожну оповідь на невеличку повість.
Я дозволив собі реально втрутитися лише у зміст другого зошита, тобто в розповідь Доброхотова. Зрозуміло, що відставний чекіст відверто вихвалявся своїми подвигами. Але багато про що Лев Наумович не говорив та багатьох тем не зачіпав — не вважав за потрібне. Проте окремі фрагменти його розповіді потребують сучасних пояснень і коментарів, тому я розбавив ними розповідь Доброхотова, намагаючись переповідати лише суть та з надією на те, що сучасні читачі прекрасно розуміють, чого саме недоговорював, а то й відверто замовчував офіцер НКВД-КГБ.
Таким чином, мені лишалося тільки знайти й витратити час на те, аби віддати зошити на комп’ютерний набір, потім — суттєво зредагувати ці тексти, надавши їм більш сучасного вигляду та звучання. Звісно, по ходу справи я не міг не додати щось від себе. Але це не додатковий фактаж — мені просто не було коли його збирати. Та й все, викладене в зошитах, цінне саме по собі, без додаткових навантажень. Нехай уже потім фахівці розбираються, що тут правда, а що — художня література. Коли, завершивши свою частину роботи, я переглянув усе від початку до кінця, зрозумів: рукописні записи Григорія Титаренка, зроблені в 1978—1979 роках, мимоволі стали схожі на героїко-пригодницький роман, створений на документальній історичній основі. Тобто по суті я пропоную вам історичну гостросюжетну драму.
Чи схвалив би це автор записів, мій дядько Григорій Титаренко? Не знаю. Але ж він прагнув публікації, тож факти, викладені в зошитах, не спотворені та не перекручені. Тітка Оля як перша читачка лише плакала в окремих, найдраматичніших місцях, та загалом не заперечувала. «Якщо таким чином про це дізнається якомога більше людей в Україні, я буду тільки рада. І дядько твій напевне був би щасливим», — ось що сказала вона, повертаючи мені прочитаний за ніч рукопис.