—У мене, Гуров, син на фронті безвісти пропав. Як і ти, в танкових військах служив. Тільки командир танка, молодший лейтенант. Абрамов, Олександр... Шурик... Не зустрічав?
—Ні, — обмежився я короткою відповіддю, знаючи — мою справу начальник табору напевне вивчив, отже, — у курсі, що з його Шуриком ми воювали на різних фронтах. Запитав Абрамов швидше машинально, таке часто виривається, навіть коли людина зустрічає військового в звичайних умовах, на волі: чи не бачив ти, синку, мовляв, мого там, на війні...
—Що ти там з особістом не поділив — не моя справа, — мовив майор, витримавши коротку паузу. — Твоя швидше, — тут він промовисто похлопав по не надто пухкій картонній папці, яку я бачив уже кілка разів, тобто моїй кримінальній справі з дбайливо підшитими один до одного папірцями. — Є думка, Гуров, що оті вороги народу, котрим не догодила радянська влада, до відповідальних робіт не готові. З людьми вони не зможуть тут працювати, скажи, Гуров?
Я мовчав. За час, поки мотало по тюрмах, пересилках та етапах, встиг освоїти одне правило: коли до тебе говорить працівник МВД — краще мовчати й слухати. Бо все, що ти можеш йому відповіси, він наперед знає.
—Їм, Гуров, фізична праця на благо та процвітання радянської промисловості дуже корисна, — вів далі майор Абрамов. — Розумову свою діяльність вони запороли. Мізки — просрали троцькізмом та іншою контрреволюцією. їм влада більшовиків давала шанс послужити. Тепер хай кайлами махають. Ти ж бойовий офіцер, танкіст, людьми командував. То й із людським матеріалом впораєшся. Упораєшся, Гуров? Можна на тебе покластися?
—Так точно, громадянине майор, — автоматично відчеканив я, ще не второпавши, до чого той веде.
Коли дійшло, зайвий раз подивувався справді ні на що не схожому, суто табірному, можна сказати — воркутинському почуттю гумору начальника табору. Ота його робота з людьми, чи, як він потім частіше казав, з людями, насправді передбачала подібний рід табірних робіт. Тільки йшлося про ледь живих, умирущих або вже мертвих людей.
Наказавши мені самому дібрати зеків з числа «політичних» для роботи в похоронній команді та загалом при лікарні, Абрамов прозоро натякнув: хоч я і ворог народу, але справу мою він уважно прочитав, зробив поправку на те, що я воював, хоча й не довго, і оця пропозиція до певної міри спричинена бажанням хоч якось компенсувати втрату сина. Іноді мені навіть здавалося, що начальник табору бачить на моєму місці чи на місці когось із моїх товаришів по нещастю свого хлопця, про якого я так і не дізнався нічого більше від того, що зронив мимохідь Абрамов.
Тепер, після всього, що мені довелося пережити в таборі, я готовий чесно визнати: переведення мене, а разом зі мною Морозова, Свистуна та Дорохова з вугільної шахти в так звану похоронну команду було чи не єдиним достойним вчинком, котрий дозволив собі начальник табору від призначення на цю посаду до самої смерті, наглої та страшної.
Ой, щось мене знову понесло не туди...
Але вже потерпіть, давно я нічого з цього не згадував уголос. Тим більше, якби я не товкся постійно біля лікарні, то не мав би можливості більш-менш вільно спілкуватися з тими, кого за існуючими в таборі правилами тримали окремо від нас. Зокрема — з вором, злодієм — законником, якого всі звали Коля Тайга.
Вважалося, що саме він тримає зону, тобто є її неофіційною владою, часом сильнішою за владу Абрамова. Волею долі я познайомився з Тайгою на пересилці. Дізнавшись, що я теж ленінградський, та ще й жив на Васьці — Василівському острові, професійний злодій відразу порадив триматися його. І хоча я сам міг дати собі раду, вирішив — таке земляцтво ні до чого не зобов’яже, а може вийти користь від цього знайомства мені, для якого все довкола було нове, несподіване та дике.
Прогнози справдилися: вже в зоні нас розділили, помістивши мене до «політичних», але блатних, на відміну від нашого брата, в пересуванні територією табору ніхто не обмежував. Через те я не часто, але ж таки контачив із Тайгою, іноді отримував якийсь дрібний грів — окрайчик хліба чи маленький шматок цукру, а коли дістав призначення бугра так званої похоронної команди й опинився при лікарні, спілкуватися з Колею став частіше: блатні завжди мали біля медсанчастини безліч власних інтересів.
Я не надто здивувався, коли через три дні після появи в таборі бандерівців, серед яких Данило Червоний вважався чи не командиром, і вже точно — старшим, з-за рогу бараку, де містився морг, мені спочатку тихенько свиснули, потім — так само неголосно гукнули:
—Е, Танкіст... Тайга перетерти хоче.
Повернувшись, я вгледів Васю Шарика — київського щипача — кишенькового злодія, одного з наближених до ленінградського авторитета. Загалом почт Колі Тайги складався з десяти цілковито вірних йому людей, де кожен знав своє діло. Наприклад, Шарик, котрий дістав прізвисько не через ідеально круглу геометричну форму голови, як могли подумати невтаємничені, а через те, що якось у окупованому Києві не помер із голоду, бо вполював, зварив та з’їв німецьку вівчарку, був у Тайги посильним. Та це не означало, що Шарик — типова шістка: для дрібних доручень він сам мав на підхваті зграйку молодих кримінальників, що проходили лише перший курс свого табірного університету. Якщо від імені Тайги з кимось приходив говорити сам Вася Шарик, це означало, по-перше, важливість справи, про яку йдеться, а по-друге, певну міру довіри з боку самого смотрящего.
Крім Шарика в розпорядженні Колі Тайги було кілька справжніх бандитів та убивць, але, щоб ви знали, навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці нашого, «політичного» бараку. Розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна карався приблизно так само, як умисне вбивство людини. От тільки умови для вбивць і взагалі різних кримінальних елементів у тюрмах і зонах кращі, аніж для нашого брата, засудженого за політику. Я, взагалі-то, навіть не за політику... Добре, пізніше про це: до мене ж застосували п’ятдесят восьму.
І ще скажу, щоб потім не відволікатися: тепер у радянських тюрмах мало що змінилося. Та й в цілому законодавство не надто змінилося. У мене, як ви вже знаєте, є певні знайомства серед юристів, адвокатів зокрема. Можу навіть юридичні консультації давати, але не дай Бог вам вони знадобляться, молодий чоловіче.
Ага, знову трошки вбік ми відійшли. Мусите терпіти, все ж таки згадка про Данила Червоного — це спогади про часи, про які варто говорити та писати. Тільки заборонено це, посадять за антирадянщину. Тому вже звиняйте за бажання виговоритися. Тим більше, що без ось таких деталей вам не буде повною мірою зрозуміло, як розвивалися події в табірному відділенні номер чотири особливого табору номер шість із появою Червоного й інших бандерівців.
3
Отже, роззирнувшись, аби переконатися, що ми тут самі, я неквапом наблизився до Васі Шарика. Той простягнув недокурену самокрутку: кримінальники якось примудрялися добувати в зоні самосадну махорку, і я навіть бачив у Колі Тайги пачку піжонського «Казбеку».
Так, визнаю: в нашому становищі доводилося докурювати за злодіями, а дехто із доходяг взагалі міг схопити недопалок, кинутий під ноги конвойним, вартовим або кимось із офіцерів. З цього приводу доцент Шліхт розвинув цілу теорію про те, що табірні умови дозволили йому, нарешті, впоратися зі шкідливою пристрастю до паління. Краще перетерпіти, аніж отак... Проте я, так само як багато хто з товаришів у нещасті, у якийсь момент перестав думати про те, що є приниженням за колючим дротом.
Загалом саме перебування тут було приниженням. Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне — неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук.
Тому я запросто взяв недопалок із рук злодія. Око на такі речі вже набите: залишалося мінімум на три затяжки. Щедрість подарунку чи подачки — розумійте, як собі хочете! — переоцінити в таборі важко. Курити одразу не став: акуратно загорнув недопалок у шматочок брудної газети, поклав до кишені бушлата. Потім з цього папірця зроблю мундштук і докурю цигарку до останньої грамулі. Шарик стежив за моїми маніпуляціями без зацікавленості — таке він бачив щодня. А я розумів — ось так, запросто, за здорово живеш, жирні недопалки нашому брату від блатних не перепадають. Тому запитав коротко:
—Ну?
—Гну, — автоматично відповів Шарик. — Тайга цікавиться, чи достойно ви тут поховаєте наших товаришів.
—Закопаємо, як положено, — у тон йому відповів я.
—Це були достойні люди, — гнув своє Шарик.
—Були, — погодився я. — Тільки окремих ям для вашого брата начальство не передбачає.
—З цим розберемося, — Шарик знову сторожко роззирнувся. — Для сук окреме місце готується, правильно?
Здається, я згадував уже про них...
«Суками» в таборах називали кримінальників, переважно злодіїв, котрі порушили закони кримінального світу. Навіть тепер я не дуже добре на них знаюся. Тим більше, що ці закони коригуються, незначно, але таки є. А тоді, після війни, головним визначенням «суки» була його згода працювати на радянську владу. Наприклад, коли засуджені за кримінальні злочини зголошувалися йти на фронт.
«Зсучені» — так на мові злодіїв охрестили зрадницькі дії ренегатів злочинного світу. З такими мені довелося послужити в штрафному батальйоні: поки мене не віддали під трибунал за бійку с офіцером особливого відділу НКВД. Через те я та інші фронтовики, навіть розуміючи всю умовність ситуації, попервах готові були сприймати «зсунених» злочинців товаришами по зброї. Ну, а кримінальники, вірні традиціям, які воювати зі зброєю в руках за батьківщину й за Сталіна не пішли, оголосили сукам війну не на життя, а на смерть. Цього вимагали їхні неписані закони. І «зсучені» це прекрасно знали. Тому й приготувалися захищатися.
У тому, що рано чи пізно злодії та суки зустрінуться, сумніватися не доводилося. Служба в штрафбаті передбачала: свою провину перед владою злочинець змиє кров’ю в бою. З першим тяжким пораненням боєць-штрафник мав можливість погасити всі свої судимості достроково. Можна й не ловити кулю, а прослужити, тобто протриматися у штрафбаті три місяці, і якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали, а його переводили в звичайну загальновійськову частину, де він воював далі, навіть заробляв нагороди.
Ось тільки жодна медаль ще не перевиховала професійних злочинців. Після війни переважна більшість «зсунених» повернулися до звичного способу життя: жодного іншого застосування на волі вчорашні крадії, розбійники, грабіжники та бандити просто не знаходили. Відповідно, рано чи пізно вони попадалися, за вироком суду йшли по етапу, а в таборах на зрадників чекали вірні кримінальним законам злодії, аби виконати свій, злодійський вирок. Він завжди означав смерть сукам.
Покаятися і тим самим зберегти життя не виходило. Навіть радянські суди присуджували розстріл ворогам народу, хай їхні покаянні заяви займали по кілька аркушів, а промови відзначалися палкою щирістю. Через те «зсучені» мали два виходи: битися на смерть, мов останній раз, і перемагати силою силу, а масою масу, або заручитися підтримкою табірних адміністрацій. Тобто зраджувати закони далі, співпрацюючи з владою.
Три десятки років минуло. Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишилася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки... Ну, це я так, суто про свої висновки...
То от, коли кримінальники гризлися між собою, ні на кого не зважаючи, війна злодіїв і сук залишалася їхньою приватною справою. Тож начальство однаково карало за порушення обидві ворогуючі сторони. Та якщо суки йшли на співпрацю з табірною адміністрацією, вони мали союзника. Фактично радянська влада вербувала до своїх лав убивць та бандитів, аби ті перебирали на себе владу в таборах і контролювали внутрішню ситуацію. Заразом виконуючи окремі, часто негласні розпорядження адміністрації.
Наша зона поки що мала статус «злодійської». Тобто заправляли ув’язненими кримінальні злочинці, котрими керував Коля Тайга. Напевне, майор Абрамов мав намір переламати ситуацію: кілька останніх етапів здебільшого складалися з сук, і взаємне цькування відбувалося свідомо, за його планом. Проте Коля Тайга ще відчував за собою силу, і наш табір не «червонів»18, залишаючись «чорним», тобто злодійським.
Усі ці внутрішні протиріччя кримінальників нас, «політичних», не стосувалися, адже ми жили відокремлено від основного табору. А решта доходяг, що сиділи за побутовими статтями, під час кривавих сутичок між в’язнями намагалися триматися якомога далі, навіть забивалися під нари, щоб пересидіти чергову бурю. Хоча не надто спритні могли таки потрапити під гарячі руки бійців із обох таборів: махаючи ножами та заточеними металевими піками, ані злодії, ані суки не розбирали в темряві бараку, хто свій, а хто випадковий.
Напередодні на «злодійський» барак після невеличкої перерви наскочила суча команда. Застати зненацька противника їм не вдалося, людей Тайги попередили в останній момент. Сутичка вийшла короткою, та з обох боків таки були жертви. Зокрема, зарізали Ботву, відомого в злодійських колах рецидивіста, старого товариша Колі ще з довоєнних часів.
—Правильно, — повторив я після паузи.
Тим самим не вдаючись у подробиці, а лише підтвердивши: трьох злодіїв включно з Ботвою поховають у спільній могилі, а двох сук, за розпорядженням майора Абрамова, поруч, окремо.
Така собі, якщо можна так сказати, дискримінація мертвих під час «сучої війни», котра на той час лише починалася, для начальника нашого табору була звичним явищем. Абрамов навіть декларував це, підкидаючи дровець у вогонь взаємної ненависті обох категорій кримінальних злочинців. Тоді мені навіть здавалося, що майор хотів, аби злодії та суки просто знищили одні одних, і тоді цілодобове життя зони опиниться під його особистим контролем. І, між іншим, досить скоро після подій, до яких ми вже підходимо впритул, я переконався у правоті своїх припущень.
—Жмурів оцих кнокає19 хто? — уточнив Шарик.
—І треба ж начальству ще цим морочитися, — відповів я.
І це була правда: за весь час, поки ми трудилися в похоронній команді, ніхто з адміністрації жодного разу не зазирнув у яму, аби подивитися, кого саме ми збираємося закопати. Лікар констатував смерть, потім оформлювали відповідні довідки і списували справу померлого в архів.
—Отож, — Шарик по-блатному цикнув зубом. — Усе допер, спеціально товкти не треба?
—Зрозумів, — кивнув я.
Закопати Ботву та двох інших убитих злодіїв окремо, у могилі для сук, а вбитих «зсучених», навпаки, покласти до загальної могили ми ще могли без особливих для себе наслідків. Нехай сук і сприймають як фронтовиків, та урочистих похоронів для них однаково не буде. До речі, на нас в разі чого чекала така сама доля.
Проте Шарик не поспішав іти. З чого я зрозумів: він не скінчив. Справа про поховання злодіїв окремо від сук, звісно, дуже важлива, та зі свого досвіду спілкування з Колею Тайгою я відчував: це прохання, точніше, цей наказ міг передати і хтось дрібніший за статусом, аніж Вася Шарик. Отже, це була лише затравка.
Справді, знову витримавши невеличку паузу, Шарик продовжив, для чогось ще більше стишивши голос:
—У вас там бандерівці в хаті...
—Так точно, — підтвердив я, для чогось додавши: — Восьмеро. І п’ятеро прибалтів... Поплічники... Це поки що, чує моє серце, ними нас іще допакують.
—То херня, — відмахнувся Шарик. — Хай пакують, вам-то що. Вони сидять, ви теж сидите, вашої баланди не зжеруть... Ну, а чиї вони там посіпаки, хай громадяни прокурори розбираються. їм за це зарплату платять. — Він знову цикнув зубом. — Ти якось із ними контачиш?