Сказавши так, Червоний подався назад, сперся зручніше руками об металевий край лікарняного ліжка, торкнувшись рани на боку. У його погляді я прочитав усвідомлення власної перемоги. Та навряд чи бандерівець знав, що на політзаняттях Віктор Гуров задніх не пас. Дещо про загальнополітичну ситуацію я завжди знав та міг почати будь-яку дискусію. До того ж чотири роки поруч із язикатими «ворогами народу» теж чогось та навчили. І якщо Червоний думав, що я замовкну, то помилявся: хто-хто, а я за словом до кишені ніколи не ліз.
—Який це такий у тебе особливий народ, що його тримають у неволі? Бандити, націоналісти — це твій народ?
—Навряд чи поясню, — відповів Данило. — Але спробую. Може, ти навіть сам собі все зможеш пояснити. Мій народ — це українці. Те, що частина з нас тепер справді служить совітам, навіть самі стають партійними, ще нічого не означає. Твій народ — це росіяни. Народ он Томаса, — кивок у бік пораненого прибалта, який, здається, дослухався до нашої розмови, — литовці. Серед людей різні є. Тепер подумаймо, Вікторе, чому ми троє: росіянин, українець та литовець, сидимо в одному таборі за однією статтею. Що в кого ми вкрали? Ось ти пішов на фронт чому?
—Бити фашистських окупантів!
—Правильно. Бо вони прийшли на твою землю, пограбували та спалили твою хату, збезчестили твою жінку, вивезли на чужину твою дитину.
—У мене нема нікого, — огризнувся я, бо Червоний зачепив болісну струну. — Усі мої померли від голоду, в Ленінграді, зимою сорок другого! Може, ти нічого не чув про блокаду?
—Чув, — кивнув бандерівець. — Але не українці зробили таке з твоїми близькими. Це Сталін почав гризню з Гітлером. Тому твоє місто, оточене німцями, більш як наполовину вимерло.
—Не чіпай Сталіна, — процідив я крізь зуби. — На нас напали. Ми захищалися і перемогли.
—О! — Червоний багатозначно підніс пальця догори, ніби зловив мене на потрібному йому слові. — А на нас теж нападали. І не раз.
—І хто це на вас нападав? Ви — це хто? Чим на нас не схожі?
—Усі люди однаково створені, — це прозвучало якось навіть по-філософському. — Голови, руки, ноги, серця...
Тільки ти — росіянин... ви росіяни. Ми ж — українці. Ось і вся між нами різниця. Але ми ж із тобою тут беремо ширше, правильно?
Я помовчав. Тепер Червоний говорив, наче отой засуджений за критику влади інститутський доцент. Оце його «беремо ширше» так взагалі було однією з улюблених фраз Шліхта: як заведуться з кимось із троцькістів, тільки й чуєш — бери ширше, бери ширше... Данило ж розцінив моє мовчання як згоду та повів далі:
—У нас, українців, теж є своя земля, одвічна. Але по нашій... по моїй землі спочатку топталися царські та австрійські чоботи. Потім — російські, польські, німецькі, знову російські. У мене була дружина — вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... — Він судомно ковтнув — смикнувся знизу догори гострий борлак. — Моє дитя так і не народилося. І це була ваша, совіцька, радянська тюрма, — Червоний перевів дух. — Так можеш нарешті доказати, за що ти тут сидиш, якщо ти служиш своїй країні навіть тепер, на каторзі?
—Сказати? Скажу! — тепер я набрав у легені повітря, аби видихнути йому все разом. — Штрафників погнали вперед, на німецькі доти. У половини з нас не було зброї — її добували в бою. Коли лягли перші, решта розвернулася та в паніці побігла назад, в окоп. І я біг разом з усіма. Я не хотів помирати, Червоний, розумієш? Я витримав там, у штрафроті, майже місяць. Була надія на перегляд вироку, я вже писав листи в інстанції... Коли ми... — Раптом говорити стало важко, та я пересилив себе. — Коли ми заскочили назад в окопи, там уже бігав молоденький особіст, прізвище назавжди запам’ятаю — Орлович. Старший лейтенант Орлович. Він вимагав, аби ми повернули назад, потім погрожував розстрілом зрадникам та дезертирам. Хтось його послав — язики в штрафників довгі. Тоді Орлович вистрілив спочатку в повітря. Потім розстріляв із нагана трьох — одного за одним. Стріляв упритул... На мене тоді щось накотило... Я мусив стриматися, та сам не знаю, як кинувся на Орловича, повалив, вирвав наган, бив, куди попали кулаки...
—Зрозуміло, — сказав Червоний. — Замах, спроба вбити офіцера НКВД, опір, невиконання наказів. Може, ще тероризм?
—Смішно тобі, я бачу...
—Нема нічого смішного. Ти, Вікторе Гуров, радянську владу захищаєш. Але тебе засудили до десяти років каторжних робіт та позбавили громадянських прав. Хто, німці тебе судили? Чи, може, ми, борці за вільну Україну? Ти, може, листи писав вашому Сталіну?
—А хоч би й писав!
—Скаржився на несправедливість?
—Орлович розстріляв червоноармійців. Нехай бійців штрафної роти, але це були наші люди, радянські. Довкола війна, але ж він не мав права стріляти у своїх. Ось товариш Сталін зрозумів би все, наказав би розібратися...
—Ага, він же добрий, ваш Сталін. Друг усіх народів... Тільки, як я бачу, в Сталіна важливіші справи є, ніж читати листи якогось рядового, котрий насмілився дати безкарному червонопогоннику в морду, а потім розкаявся. Ти ж розкаявся, Вікторе Гуров?
—Тому і не розстріляли, — буркнув я.
—Розкаявся — і тебе замість розстрілу послали сюди, гнити заживо. — Червоний широко розвів руками. — Тепер я тобі щось розкажу. У пересильній тюрмі зі мною в одній камері сидів червоний командир. Льотчик, капітан Бурлаков, як тепер пам’ятаю. Він горів у літаку, викинувся з парашутом, потрапив у полон. Рік чи трошки більше сидів у концтаборі. Там підняли бунт, йому та ще кільком вдалося захопити німецький літак, підняти його вгору та втекти. Ті, кого Бурлаков називав своїми, замість радіти поверненню героя, пришили йому зраду батьківщини. Нічого не нагадує?
Я вирішив — краще мовчати, розмова ставала все небезпечнішою для мене. Аби точно не знав, що Червоний — ворог радянської влади, вирішив би: провокатор. У тюрмі з такими розмовами частенько підкочувалися слизькі непевні типи, аби потім тим, хто на це вівся, додавали років до строків.
—Ну, мовчи, мовчи... І слухай: на руці, тут, вище зап’ястка, — бандерівець показав, — у Бурлакова був випалений табірний номер. Одна тисяча сто сорок вісім, я це добре пам’ятаю. Знаєш, що вбило Бурлакова остаточно? Не садисти з НКВД, котрі товкли його ногами, вибиваючи зізнання в зрадництві. Не слідчий-єврей, який дбайливо та монотонно вмовляв зізнатися в обмін на їжу та навіть справжню чорну каву в кухлі. Не вирок — десять років таборів, стандартний для вашого брата-зрадника, — тут Червоний знов усміхнувся. — Номер, Вікторе. На етапі нас перевдягли, видали тілогрійки з нашитими на них номерами. Знаєш, який номер присвоїли колишньому капітанові Бурлакову? Одна тисяча сто сорок вісім! Такий самий, як у німецькому концтаборі, Вікторе Гуров!
—Випадок...
—Звісно, випадок. І з ним випадок, і з тобою. Це тільки ми он із Томасом та іншими хлопцями тут, у совіцькому концтаборі, не випадково. А ти тут за що? Бурлаков? Жид отой, Шліхт, професор...
—Доцент, — автоматично виправив я.
—Хай доцент, однаково вчений. Міг би бути корисним своїй країні й інакшим способом, аніж відвалювати вугільну породу. Чи сидіти ось тут цим, табельником чи як воно, на Бога, називається... — Знову коротка пауза. — Льотчик Бурлаков помер на етапі. Наклав на себе руки. Уночі перегриз вени. Зубами. Тими, що не випали в німецькому таборі та не вибили вартові радянських законів. Перед тим він сказав: «Батьківщина мене зрадила, Данило». Тепер зрозумів, чого ти тут і чому ти такий? Чому нікому ніколи не опираєшся? Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди? Бо не ти зрадив батьківщину, Вікторе Гуров, — вона зрадила тебе. Та всіх інших. Навіть тих, кого ще не посадили сюди. У тебе вже нема, на кого надіятися.
—Можна подумати, в тебе є...
—Мене, в усякому разі, моя батьківщина не зраджувала. І напризволяще не кидала. Не лишала помирати ось тут, де каторжна праця з ранку до ночі. Й бандити, які заріжуть швидше, ніж застрелить вартовий при спробі втечі. Над цим подумай, чоловіче...
Поки адміністрація змушена була тримати нас із Червоним у табірній лікарні, бандерівець час від часу повертався до цих розмов. То я заводився, то відмовчувався, бо визнавав подумки: крити, як кажуть, нема чим.
Значно пізніше, коли сталося те, до чого день за днем упевнено йшов Данило Червоний, доцент Шліхт, котрому теж вдалося вижити після тих трьох діб, тихенько пояснював мені майже те саме: в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною.
Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.
Зрозуміло, між іншим, як вдалося Червоному та іншим бандерівцям доїхати етапом у своїх чоботах: ніхто з них, почувши наказ першого-ліпшого блатного, не зняв би їх. Кримінальники, як я переконався, побачили в цих людей справжню силу, здатну піти проти їхньої сили та навіть пересилити...
А тоді, після першої такої бесіди з Червоним, на язику так і крутилися історії інших фронтовиків, збитих у нашу табірну похоронну команду.
Саня Морозов, прозваний Морячком через те, що на етапі мав на собі подарований загиблим другом справжній морський тільник, тепер уже зотлілий і спалений у печі, служив у розвідці та якось не вберіг дуже важливого «язика». Через лінію фронту перетягнув уже мертвого німецького офіцера — поруч розірвалася міна, полоненого дістало осколком. В особливому відділі Морозову закидали, що він, мовляв, не виконав наказу командування, а це злочин, тоді Саня, який перед тим майже не спав дві доби, полюючи за «язиком», висловив особісту все, що накипіло на душі. Наговорив на статтю, котра передбачала покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.
Інокентій Свистун — Кеша — не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» Засуджений за те, що, за твердженням його командира, члена партії, назвав у його особі катами всіх комуністів. Марат Дорохов, офіцер саперних військ, закохався в дівчину з санітарної частини, на яку поклав око командир їхнього полку. Результат — донос, звинувачення в антирадянській агітації, трибунал та вирок.
Не розповів їх Червоному, бо після тієї розмови визнав його правоту лише в одному: ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам — і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система. Не дурні, слава Богу.
Але на той час ніхто не говорив із нами про такі речі.
Так, тепер готовий визнати: очевидні речі.
7
Від нашого повернення у барак до того морозяного вечора, коли Данило Червоний вперше заговорив зі мною про паровоз та залізницю, сталося три важливих — як для особливого табору номер шість, так і для мене особисто — події, про які варто згадати.
Перша відбулася не на моїх очах. Чи так: я бачив, як під ранок, десь за тиждень після того, як Червоний і я зайняли свої місця на нарах, кілька людських постатей безшумно ковзнули проходом повз мене до виходу з бараку та розчинилися в темряві. Спочатку я навіть вирішив — це мені сниться. Та після проведеного на больничці часу, коли спати дозволялося більше, ніж здоровим в’язням, — хоча поняття «здоровий зек» насправді досить умовне, якщо, звісно, говорять не про блатних, котрим їхній закон забороняє фізичну працю, — я певний час не міг відновити усталений режим сну. Тому прокидався десь за годину до команди і лежав або з заплющеними очима, або дивлячись на дерев’яний спід верхніх нар.
Приблизно в цей час, саме за годину до загального підйому, вартові починали обхід зони, відмикаючи двері бараків, котрі регулярно замикалися на ніч. І якщо хтось серед ночі мав змогу зайти в інший барак, це означало — вертухаї в курсі, без їхнього дозволу жодних переміщень не відбувається.
Крім тих, що я помітив того ранку. Очевидно, бандерівці, котрі готували свою вилазку, старанно вивчали табірний розпорядок. Як я переконався пізніше, Данило Червоний досконально, по хвилинах, знав усе, що відбувається в зоні, коли вона живе своїм звичним життям, без надзвичайних пригод. Тому він вирахував: від п’ятої до пів на шосту ранку, коли вартові відчиняють бараки ззовні, — єдиний спосіб вийти. І бандерівці того ранку вийшли, точніше ковзнули і витекли тихим струмочком.
Перша думка: тікають. Насправді чогось такого від них можна було чекати. В усякому разі Червоний, його товариші Лютий, Мирон, Холод та Ворон — точно не з тих, хто покірно сидітиме тут, наївно вірячи, що дотягнуть до кінця своїх жахливо довгих термінів — двадцять п’ять років. Але якось надто швидко, без особливої підготовки рвонули бандерівці на волю...
Та коли вони за якийсь час так само тихо повернулися і знову вляглися кожен на свої нари, я, чесно кажучи, відмовлявся щось розуміти. Прояснилося все досить скоро — під час ранкової перевірки. Сталася невеличка затримка з виходом на роботу, по табору бігали знервовані Абрамов із Бородіним, та на «політиків» зовсім не звертали уваги. Наша похоронна команда дізналася подробиці першого: хтось проник у барак, де осіли суки, та зарізав відразу чотирьох, Саву Зубанова, Зубка в тому числі.
З уривчастих фраз, почутих нами протягом дня, я зрозумів: начальник оперативної частини підозрює злодіїв, до того ж тепер «зсучені» фактично не мають голови. Ніхто навіть не припускав, що на таку зухвалу каральну операцію може зважитися хтось, крім кримінальників. До того ж табірним операм, як я зрозумів, не вкладалося в голові, що заточки, піки чи іншу саморобну зброю, могли тримати на руках інші, тим більше «політичні». Я був більш ніж упевнений: тоді, у бійці, бандерівці змогли частково знезброїти нападників і тепер їхні знаряддя вбивства заховані десь у нашому бараку. Ці трофеї бандерівці й пустили в діло минулої ночі.
Та, повторюся, прошманати наш барак капітанові Бородіну навіть на думку не спадало. А от Колю Тайгу, Шарика та ще кількох блатних ще до сніданку замкнули про всяк випадок у ШІЗО. Але чисельну, а головне — моральну перевагу «законників» над «зсученими» ця нічна акція таки ствердила.
Ховати вбитих, зрозуміло, довелося нам. Саме тоді до мене прийшло розуміння ступеня готовності бандерівців до організованого опору будь-кому, хто спробує поткнутися до їхнього гурту. Так, вони перечекали, до того ж після тієї пам’ятної ночі суки більше до нашого бараку не лізли. Проте лиш тепер я зрозумів тонкий розрахунок Колі Тайги.
Спочатку він дізнався, що Зубок поведе своїх різати бандерівців. Між іншим, Червоний ще в лікарні обмовився: таке практикують майже в усіх таборах, його попередили, але хто — не угочнив. Значно пізніше я дізнався про існування в таборах якоїсь підпільної української організації, котра незрозумілим мені чином налагодила зв’язок між бандерівськими групами на зонах по всій Півночі. Отже, Тайга попереджає Червоного, теж, напевне, володіючи потрібного інформацію та знаючи — об українців та заразом прибалтів його особисті вороги, «зсучені», напевне обламають зуби та кігті. Ну, а потім бандерівці самі завдали удару у відповідь, послабивши сук та зігравши на руку злодіям. Не з’ясованим залишається, чи розумів Червоний, що своїми акціями грає на руку Колі Тайзі, чи не зважав на такі речі, вибудовуючи власну стратегію й тактику опору.
А за кілька днів майор Абрамов спробував узяти реванш та черговий раз утвердити на підпорядкованій йому території вигідні йому порядки.
Того дня прийшов черговий етап, і навіть «п’ятдесят восьма стаття» знала: він «чорний». Тобто серед засуджених переважали злодії. Якщо на такому етапі опинялися суки, їх, згідно з кримінальними законами, могли вбити по дорозі до кінцевого пункту призначення. Навпаки теж траплялося: злодії, потрапивши на «сучий» етап, так само ризикували життям. Правда, їм, на відміну від «зсучених», давали реальний шанс вижити: зректися законів та переметнутися на бік ворога і, звісно, співпрацювати з адміністрацією. Якщо зона, куди вони потрапляли, виявлялася «червоною», перефарбовані злодії могли в перспективі піднятися вище в табірній ієрархії: суки, набираючи силу, поступово переписували кримінальні закони під себе.