—Тепер так, хлопці. Томас веде одну групу до адміністрації. Автомат один на всіх, озброюватиметесь у бою. Друже Ворон, до виходу, там караулка, зброярня. Розумію — важко, але вас тут більше, ніж солдатів на вахті. Я з Лютим зніматиму кулеметні гнізда на караульних вишках. Оцих двох, кутових. — Для певності він щось показав рукою в повітрі, ніби нагадуючи напрямки ударів. — Діємо швидко та одночасно, всім зрозуміло?
—Зрозуміло, друже Остап. — Лютий взяв трофейний автомат напереваги.
—Томасе, ви підсувайтеся ближче та по можливості тримайтеся обережно. Без команди не починати, добре? Тебе, друже Ворон, це теж стосується.
—Яка команда? — діловито уточнив одноокий.
—Сам ще не знаю, — признався Червоний. — Дивіться в бік вишки, тієї, що ліворуч. Або махну шапкою, або там стрілятимуть. Та як би там не пішло, Томасе, починайте відразу, що б не побачили і не почули. Іншим бути тут. Друже Мирон, поведеш людей.
—Так, друже Остап.
—Стрілянина почнеться так чи інакше. Щойно почуєш її — веди людей в табір, відчиняйте бараки, випускайте всіх на волю. Зважай на кулемети, бо в когось із нас не відразу може вийти. До того ж не забувайте про решту вишок — там теж кулеметники. Але ці ближче.
—Погасимо їх — половину справи зробимо, — додав Лютий.
—Не кажи «гоп», — буркнув Червоний. — Поки діємо так. Далі за обставинами. Пішли, хлопці. Зі мною хто?
Не знаю для чого ступив уперед. Та Данило навіть не зважив на це й не оцінив, хоча не думаю, що в той момент мені взагалі потрібна була оцінка. Просто раптом закортіло бути причетним до чогось важливого. А важливе — там, де Червоний.
15
Вибравшись на березневий мороз, Червоний, Лютий, Ворон та один із литовців, на якого налізла шинель дебелого сержанта, на мить зупинилися.
Колотнеча біля «політичного» бараку, напевне, не лишилася без уваги, і точно: прожектор із найближчої вишки світив у наш бік. Червоний, намагаючись триматися до світла боком та насунувши солдатську шапку глибоко на вуха, махнув рукою, щоб дати зрозуміти — все гаразд. Тим часом Лютий і Ворон вели під конвоєм трьох зеків — нібито винуватців нічного чепе. Невеличка процесія рушила, риплячи снігом, у бік цегляної двоповерхівки — оплоту табірної адміністрації. Прожектор провів її, і в цю мить я з іще кількома в’язнями вислизнув з бараку, намагаючись відразу ковзнути за стіну та притиснутися до неї, щоб урятуватися від світла.
На нічний табір знову впала тиша. Промінь прожектора перемістився в центр плацу, вихопивши частину бараку, розташованого неподалік. Це стало для всіх нас певною командою: Червоний та Лютий вмить відділилися від гурту, до них пристали в’язні, готові діяти негайно, і я опинився серед них. Ще кілька людей приєдналися до Ворона з Томасом. Одноокому без жодних заперечень віддали автомат, другий узяв бандерівець. Пересуваючись у темряві швидко й намагаючись навіть не рипіти снігом, всі групи розтеклися табором, кожна — у своєму, визначеному командиром, напрямку.
Усе ж таки наші темні постаті були помітні на загальному білому засніженому тлі. Те, що вартові на вишках не звернули на переміщення уваги, можна пояснити тим, що тієї ночі карти лягли на нашу користь. Або вдало вибраним часом початку акції: до середини ночі на морозі важко протриматися навіть у кожусі та битих валянцях, зберігаючи при цьому максимум уваги. До всього пильність конвою на кутових вишках притупилася давно. Адже в нашому таборі кілька останніх тижнів навіть кримінальні групи не надто воювали, напевне, взявши щось на зразок перемир’я. Крім усього, «політичний» барак, ота сама «п’ятдесят восьма», навіть в часи, коли кримінальники між собою не воювали, не вважалася аж такою небезпечною спільнотою.
«Вороги народу» до появи в таборах бандерівців узагалі належали до сумирної категорії в’язнів.
Наблизившись до вишки на максимально безпечну для всіх відстань, Червоний жестом звелів своїй невеличкій групі зупинитися. А сам, зовсім не криючись, запахнув шинель, перекинув через плече автомат і рушив уперед. Він одразу ж привернув до себе увагу — згори почувся окрик, спочатку зацікавлений, а за мить із тривогою в голосі:
—Е, кого там несе?
Червоний виграв дорогоцінні миттєвості ще й через неповороткість вартового. Побачивши рух під собою, він спочатку сам повернувся і глянув униз, не підсвітивши променем прожектора. Інакше перевага була б на його боці: якби вартовий побачив гурт зеків, мав би змогу перемістити кулемет у наш бік та відкрити вогонь. Сектор обстрілу дозволяв йому покласти більшість із нас однією довгою півкруглою чергою. Та вартовий трошки підмерз на своїй вишці, тож його реакція вповільнилася.
—Свої! — вигукнув у відповідь російською Червоний, рухаючись і стягуючи автомат із плеча. — Грітися будеш?
Коли на, морозі чуєш щось подібне, перша реакція завжди спричинена природними потребами людини в теплі, аж ніяк не логікою моменту: темна ніч, солдат з автоматом, дивна пропозиція.
—Чим грітися? — долинуло згори, а Червоний уже поставив ногу на перший щабель сходинок, котрі вели догори.
—Спирту хочеш?
—Можна... Е, стій, якого ще спирту? Де спирт? Стояти, я сказав!
Ще не зрозумівши, що відбувається, вартовий таки запідозрив щось недобре. Зі свого місця я та решта зеків-утікачів не бачили, як саме він повів себе, стоячи на вишці. Та наступної миті це вже не мало значення, бо з протилежного боку, де бовваніла інша вишка і куди вирушив зі своєю командою Лютий, донеслося: «СТІЙ, СТРІЛЯЮ!», відразу ж нічну морозяну тишу розпорола коротка кулеметна черга.
Червоний не чекав, поки вартовий огризатиметься, бовже виграв кілька секунд розгубленості, тож підніс автоматне дуло вгору, прилаштувався та дав довгу чергу. Кулі, пущені віялом, знайшли ціль: вартовий із криком полетів униз. Червоний відступив — і тіло розпласталося на снігу, а тоді стрімким птахом злетів нагору і заходився біля кулемета.
З протилежного боку кулеметник строчив короткими прицільними чергами, почулися крики вражених, огризнувся автомат — то Лютий вступив у двобій. Не гаючи часу, Червоний розвернув прожектор, спрямовуючи широкий промінь через увесь плац на іншу вишку. У світлі ми побачили солдата, котрий заліг біля кулемета і, напевне, зовсім не чекав, що на нього спрямують потужний прожектор. Машинально прикрився рукою, повернувся в бік Червоного, щось вигукуючи, — і Данило, припавши до кулемета, випустив у той бік довгу чергу, не боячись вистріляти весь запас патронів. Тепер важливіше знешкодити ще одне кулеметне гніздо, бо інших можливостей найближчим часом не з’явиться. Кулемети до себе не підпустять.
Не знаю, хто влучив: Червоний, стріляючи зі свого місця, чи Лютий, який був до ворога ближче. Кулемет на сусідній вишці захлинувся і заглух. Данило скинув униз непотрібну вже зброю, ковзнув сходами, став на рівні ноги, розстебнув шинель та збив набакир шапку: кінець маскараду.
Табір ожив якось відразу. Я вже не стежив за подіями, котрі почалися раптом та одночасно: стрілянина з усіх боків, ревіння сирени розпорювало сніговий морок, темні постаті, вже не криючись, перетинали плац. Я лише зосередився на пересуванні своєї групи — Червоний з автоматом напереваги вів нас до адмінбудівлі. Казарма, де була зброярня, стояла в селищі, за територією табору. Там був і продуктовий магазин, лікарня з більшим, ніж у зонівскому медпункті набором потрібних нам ліків, платформа для вузькоколійки. Там жили й працювали вільнонаймані та поселенці. Це була не справжня, така собі — наполовину, але все ж таки — вже свобода.
Дорогою ми перетнулися і злилися з групою Лютого — вона поменшала, той нічого не пояснював — і так зрозуміло, дехто залишився на снігу біля іншої вишки. Та ефект несподіванки таки давав нам суттєву перевагу — решта «ворогів народу» сипонула назовні, уже не чекаючи команди, та у загальному запалі дружно відчиняла інші бараки.
Гостро відчувши ситуацію, до них приєдналися злодії — трохи згодом я дізнався, що Коля Тайга негайно звелів кримінальникам озброїтися, разом вони зламали двері зсередини, і не гаючи часу та не чекаючи, як саме повернуться події далі, навіть не розібравшись що до чого, кинулися різати своїх кревних ворогів — сук.
Менш ніж за годину після того, як пролунав перший постріл, табір накрила нестримна хвиля масової розправи: ті, хто вирвався на волю, ледь встигали уникати заточок злодіїв, а «зсучені», навіть не намагаючись опиратися, панічно тікали — шосте відчуття підказувало, що найближчим часом за них ніхто не заступиться.
Рятуючись від вірної смерті, суки бігли врозтіч — і першими потрапляли під перехресний вогонь кулеметів із вишок. Це та інше я теж дізнався багато пізніше. Враз подурілий від несподіваної свободи і безкарності табірний люд, незалежно від того, хто ці люди і за що сидять, не зважав на стрілянину. Звісно, не перли бездумно: коли під кулями попадали перші жертви, в’язні без команди розбіглися. Аби потім, так само без команди, перестроїтися в щось подібне до бойового порядку, гуртами кинутися на вишки та звалити їх на землю, разом із вартовими.
Солдатам не давали піднятися: топтали ногами, рвали руками, когось затоптали на смерть, когось зарізали в загальній купі спритні злодії. Конвойні групи так само відстрілювалися, та їхні автоматні черги зупинили зеків на дуже короткий час, потім у перші ряди висунулися кримінальники, пролунав клич: «Смерть лягавим!», і свою смерть тієї ночі знайшли всі, хто не встиг вчасно забігти за табірну територію.
А незабаром морозяну темряву лизнули перші червоні гарячі омахи — спалахнув один із бараків. У вогонь кидали ще живих «зсучених», туди ж летіли мертві тіла солдатів охорони. Усе це тривало під гучне ревіння сирени, вимкнути її поки що не було змоги.
Поки на території табору палахкотів бунт та тривала кривава розправа, ми разом із Червоним добігли до двоповерхового цегляного адміністративного корпусу. Будівлю вже оточили озброєні саморобними ножами бандерівці та «лісові брати» — саме сюди, на стрілянину, вони підтяглися після того, як табір поринув у суцільний бунтівний хаос.
16
Тут точився справжній бій.
Довкола будівлі на закривавленому снігу лежали кілька трупів, серед них я впізнав Мирона — він лежав горілиць, кулі прошили його від голови до грудей навскоси. Усередині тримали глуху оборону. Хоча, судячи з кількох напіводягнених трупів біля ганку та цегляної стіни, оперативний склад табору теж зазнав утрат, кітель із погонами був лише на одному з убитих, решта встигли ускочити лише у галіфе та чоботи або валянці. У кількох в’язнів я побачив пістолети. Ті, хто знайшов смерть тут, на невеличкому подвір’ї, вискочили озброєними, і повсталі задавили їх масою в рукопашній сутичці. Ті, хто вцілів, повернулися назад: час показав, що я майже не помилився з висновками.
—Що тут? — коротко запитав Червоний, стаючи поруч з однооким Томасом, котрий вибрав собі позицію за рогом кухні.
—Кусаються, — зосереджено відповів литовець, даючи в бік будівлі ще одну скупу чергу.
Йому відповіли постріли з вікна на другому поверсі — усі знали, що то кабінет «кума». І там, напевне, засів у обороні сам капітан Бородін. Бив із прочиненого вікна коротко, прицільно, і на відміну від нападників мав, напевне, значно більший боєзапас. Огризалися пострілами і з інших вікон. Та бажання вирватися в усіх, хто атакував будівлю, виявилося сильнішим. Чи то мені здалося, чи справді ніхто з нападників не боявся зловити сліпу кулю.
—Нічого, зуби вирвемо.
Процідивши так, Червоний повернув голову праворуч — звідти, від виходу, теж лунала канонада: це Ворон зі своєю групою намагався взяти штурмом караульне приміщення та розчистити вихід із зони на волю. Поруч була казарма, а там піраміда з гвинтівками та автоматами. І якщо захопити її стрімко, майже голими руками, згідно з розрахунками Червоного, не вдалося, тоді справи наші швах. Та, судячи з усього, біля виходу тривала перестрілка — отже, все ніби йшло за планом.
Видно, Червоний розривався між бажанням бути тут, біля будівлі, де оборонялися його головні вороги, Абрамов із Бородіним, та бігти туди, де Ворон із іншими пробивав шлях на свободу. Не знаю, чи довго в тій ситуації він збирався шукати своє місце, але все вирішили дії українців та литовців.
Одноокий Томас щось скомандував своєю мовою, кілька його озброєних лише саморобними ножами товаришів із місця рвонули до прочинених дверей, туди ж за ними скочило кілька бандерівців. Червоний не стримався — скинув автомат, даючи скупу чергу в бік вікна, з якого відстрілювався Бородін, і наступної миті капітан із криком летів з другого поверху головою вниз. Падаючи, він зумів згрупуватися, зустрів землю простягнутими вперед руками, перекотився, але підвестися не зміг — у віконному прорізі виріс Томас, нахилився для певності, прицілився та щедро розрядив у начальника оперативної частини залишки автоматного диска.
З інших вікон теж лунали крики — біль, лють, передсмертний зойк. Раптом до них додався пронизливий жіночий вереск — і стрілянина раптом стихла. А тоді двоє в’язнів виволокли на втоптаний та рожевий від крові — це помітно було навіть у темряві! — сніг майора Абрамова: босого, у ватяних штанях, без кітеля, у самій спідній сорочці, теж брудній від крові. В’язні тягнули начальника табору, наче вередлива дитина набридлу поламану іграшку: викручували руки, били носаками по ногах та спині, намагалися придушити за горло і, якби це було можливо, напевне, відірвали б коротко стрижену голову. Полоненого майора не кинули на сніг під ноги Червоному — той саме підійшов ближче — його щільно оточили, не даючи впасти, та почали рвати руками: так це, принаймні, здавалося збоку.
Коли за ним вивели Тамілу, лікарку, — розпатлану, в шинелі, накинутій на нічну сорочку, з-під якої визирали повні голі ноги в теплих бурках. З нею поводилися не так, як із її табірним коханцем. Навпаки, її, здається, лише тягнули за руки й підштовхували в спину. Та однаково лікарка надривно кричала, і в цьому крикові чулися біль та страх.
Нарешті захлинулася сирена — видно, хтось дістався до розподільної будки і вирубив її разом з усією електрикою. Табір остаточно занурився в темряву, якщо не зважати на відблиски полум’я з боку підпаленого бараку. А ще я раптом помітив: північну ніч робить світлішою білий сніг вкупі з зорями, що несподівано ясно висипали на темному березневому небі над бунтівною зоною.
—Не треба, не треба, будь ласка, не треба! — кричала Таміла.
І не зрозуміло було, чого вона не хотіла: власної смерті, зупинити невідворотну розправу над Абрамовим, закликала до загального милосердя. Перелякана розкуйовджена жінка волала від страху. Її не лякали ані сама зона, ані поведінка офіцерів та солдатів конвою в ставленні до в’язнів, ані щоденні висновки про смерть від кривавих ран, обмороження чи голоду, складені та підписані нею. Я стиснув зуби: готуючись до того, що лють зеків, котрі вирвалися раптом на волю, буде нестримною й некерованою, не чекав сам від себе, що і мене охоплять мстиві настрої.
З боку вахти досі цокотіли постріли. Червоний судомно стиснув автомат, знову глянув у той бік, але стримався, наблизився до Абрамова, кинувши при цьому лікарці:
—Заткни рота, бо докричишся мені...
Дивно: це подіяло. Таміла захлинулася, враз припинила кричати, тільки стояла, оточена в’язнями, й важко та голосно дихала, видихаючи повітря з голосним присвистом.
—Ну, громадянине майор, то що мені тепер із тобою робити? — запитання Червоного було риторичним, вирок начальник табору отримав давно, можна сказати — заочно.
Червоного та інших відповідь не дуже й цікавила. Та раптом позаду почулося хрипувате:
—Не знаєш — так я знаю!
З темряви насунув гурт злодіїв — не надто великий, людей десять. Попереду йшов Коля Тайга: світлий офіцерський кожушок замість бушлата, зняті з когось, напевне, з власника кожушка, бурки і стара шапка-вушанка на голові. Злодій грався пістолетом, теж, мабуть, відібраним у вбитого офіцера. Трохи позаду тримався Шарик із гвинтівкою на плечі. Решта блатних тримала напоготові заточені залізяки: видно, не всі озброїлися вчасно.