17
—Здоров, бродяги! — гаркнув Тайга, і в його голосі чулася неприхована веселість. — Молоток, Червоний! Я від самого початку знав: оцей хитрий хохол таки втягне всіх у знатну бузу!
—Тобі чого треба? — Данило, не приховуючи ворожості, повернув до ватажка злодіїв автоматний ствол.
—З громадянином начальником побазікати наостанок. — Коля Тайга стояв досить близько, і у темряві було видно, як, коли він розтягує рот у посмішці, блищать дві металеві фікси. — Скажу йому два слова. Відпущу гріхи, не можна на той світ без відпущення, нє?
—Ти хіба піп? — Брови Червоного стрибнули вгору.
—Та й ти не святий! — відрізав Коля Тайга. — Ніхто тут не святий, всі ми грішники.
—Ага, всі до Бозі в черзі, — вставив Шарик.
—Тепер ось начальникова черга, — Тайга кивнув на закривавленого майора. — Завтра, може, твоя, Червоний. Чи ось хоч Танкіста, — кивок на мене. — Або ось Циклопа, — кивок у бік одноокого Томаса.
—Твоя коли?
—І за мною прийдуть, коли треба, — легко погодився Коля Тайга. — Бачиш, скільки в нас із тобою, хохол, є спільного...
—Ти це до чого?
—До того самого. — Тепер і Коля Тайга повернув голову на звуки стрілянини з боку виходу. — Всі ці людці, які тут сидять, — шелопонь, життя не знають, крові не нюхали. Мені з ними не по дорозі, їм зі мною — так само. Вони як спирт найдуть і кухню розбомблять, понажираються, баньки заллють, покричать — ось і вся свобода. Мені й ось цим нормальним бродягам, — Тайга широким жестом обвів своє невеличке військо, — тут, із ними, нема чого робити.
—Твоє діло.
—Ні, Червоний, це вже наша справа. Спільна. Тобі теж із ними не по дорозі. У тебе... в усіх вас точно є план. І своє діло ви, мужики, знаєте. Тоді ми з вами.
—Хто так вирішив?
—Я виніс питання на колектив. Ми прийняли резолюцію, — Коля Тайга криво посміхнувся. — Все, як за законом.
—За вашим законом я не живу, — відрізав Червоний. — Совіцькі закони мені взагалі в одному місці. А людей у мене доста.
—У тебе? Тебе тут хтось бугром призначив, а, хохол? — вишкірився Тайга.
—Мене ніхто ніким не призначав. У нас загальних зборів не проводять. Я вирішую сам, із ким мені йти далі і куди.
З Колею Тайгою ніхто з в’язнів тут, у таборі, не дозволяв собі говорити ось так, просто й навіть зухвало. Трошки знаючи ватажка злодіїв, я нутром відчув: навіть якщо ці двоє між собою про щось домовляться, аби тільки не починати гризню за крок до виходу на волю, за першої ж нагоди Тайга вдарить Червоного ножем. Або вистрілить у нього.
У спину. Інакше з такими, як Червоний, Томас чи Лютий, такі, як Тайга та Шарик, не впораються.
Не знаю, як далеко зайшли б ці двоє тієї ночі, якби з темряви не вибіг засапаний Ворон: на шинелі з лівого боку розпливлася пляма, ліва рука рухалася погано, та права стискала автомат. Ворон зачастив збуджено:
—Друже Остап! Там наші зброю захопили!
—Добре! — пожвавився Червоний, враз забувши про Тайгу та решту кримінальників. — Втратив багато?
—Москалів лягло більше! Голими руками працювали, рукопашна почалася! Тільки, друже Остап...
—Ну?
—Там, на вахті... В караулці...
—Що в караулці?
—Засухін... Лейтенант... З ним ще бійці, у них кулемет... Думаю, набоїв мало лишилося, рясно стріляли... Переговорів хочуть...
—Час вони тягнуть! — роздратовано мовив Червоний. — Сирену в селищі напевне чули. Зв’язок тут теж є, думаю, встигли повідомити, куди треба. Якщо й не встигли... Один чорт з селища вже підмога йде.
—То що?
—Нічого! Ніяких переговорів, друже Ворон! — Він кинув погляд спочатку на Колю Тайгу, потім на захопленого та скрученого майора, ковзнув очима по мені, лікарці, зупинився на одноокому литовцю. — Томасе, нумо всі за мною, до вахти! Маємо тепер більше стволів, викуримо всіх! — Він знову глянув на злодіїв. — Чорт із вами, забирайте майора!
—Коли договоримо?
—Ніколи ми з тобою не договоримо!
Це Червоний вигукнув біжучи, а за ним поспішили інші. Менш ніж за хвилину я залишився сам-на-сам із кримінальниками, Абрамовим, який стогнав на снігу, лікаркою Тамілою, що вмить кинулася до майора й накрила його собою, та Свистуном. Кеша теж не міг знайти собізастосування. Бо воювати з радянськими солдатами та офіцерами — зі своїми ж, як не крути, — колишній старший сержант червоної армії теж не був готовий.
Тим часом Коля Тайга негайно перебрав ситуацію у свої руки. Двоє бандитів відтягнули лікарку, ще троє дружно підняли побитого та пораненого Абрамова. Ватажок підступив до полоненого впритул, коротко замахнувся, сильно ткнув пістолетним стволом усередину обличчя майора, розкроюючи шкіру та вибиваючи дулом передні зуби жертви.
—То як, начальнику? Побазаримо? Чи ти не можеш мене послухати?
Знову не стримала крику Таміла. Тайга повернув голову в її бік. Я стояв за кілька кроків від нього, зловив навіть у темряві цей погляд, і він мені дуже не сподобався. Свистун відчув мої побоювання — ступивши кілька кроків уперед, встав поруч зі мною.
—З тобою, сучко, теж поговоримо. Ти в нас лікар? У нас тут он скільки хворих чоловіків. Усіх полікуєш. Є в тебе хороші ліки, лялю... Не бійся, жити будеш, від цього баби ще не помирали.
Таміла знову закричала, та Колю Тайгу жінка поки що не цікавила. Він знову повернувся до Абрамова, навідліг ударив в обличчя.
—То що, мовчимо, начальнику? Холодно, язик примерз на морозі? Нічого, є де погрітися. Там твоїх уже багато гріється. Айда, братва.
Коли начальника табору підхопили під руки та поволокли в бік пожежі, він усе зрозумів раніше, ніж я, втратив контроль над собою, з останніх сил засіпався в руках своїх катів. Та один із бандитів різко вдарив Абрамова ззаду в потилицю — і тіло його враз обм’якло. Тепер майор не опирався своїй жахливій участі — щойно Коля Тайга прирік його до спалення живцем в охопленому вогнем бараку.
—Так не можна, — вирвалося в мене.
—О, Танкісте! — Ватажок злодіїв ніби лише тепер мене помітив. — Голос прорізався? Чому ти з дружками своїми не пограв? А ти, Кеша, чого кіксуєш? Може, он, бабу чекаєте? Нічого, вистачить. Поки там Червоний із начальниками все повирішує...
—Колю, лікарка тут при чому? З жінками не воюють...
—Хто тобі сказав, що ми з нею воюватимемо? — Тайга дурнувато реготнув. — Я скільки тебе знаю, земляче, а не думав, що ти такий дурко... Башка закрутилася?
—Нема часу, Тайга. — Я рішуче ступив уперед. — Відпусти її.
—На що в тебе нема часу? Ох, бачу, помилявся я в тобі... Став я помилятися в людях, Танкісте, ох, став... Нічого, мені наука буде, тобі так само.
—Тайга...
—Хайло заткни! — рявкнув той, стиснувши в руці пістолет, але не поспішав наставляти дуло на мене. — Біжи на вахту, тебе там твої зачекалися! Он, чув?
Справді з боку виходу раптом почулася рясна стрілянина.
—Вали! Кешо, ти теж вали! Чи залишаєшся з нами? А то дивись! Ми підтягнемося!
Двоє блатних тим часом уже тягли перелякану лікарку до дверей будівлі.
Потім усе закрутилося дуже швидко. Я не встигав стежити за подіями, навіть не керував ані ними, ані собою. Бо якби не так, то навряд чи кинувся за ними. Нічого не кричав — лише рвонув із місця, озброєний лише власними кулаками.
Не змовляючись, лише реагуючи на мій ривок та діючи на випередження, колишній старший сержант Свистун стрибнув на Колю Тайгу, підбиваючи вгору його правицю з затиснутим пістолетом та не даючи вистрілити мені в спину. Мить — злодій і фронтовик уже зчепилися, покотилися по снігу. На виручку ватажкові сипонуло двоє, Шарик клацнув затвором гвинтівки. Я почув цей звук за спиною, інстинктивно присів, пірнув ліворуч, прагнучи уникнути куль.
Та зупинив мене не постріл — один із блатних, що тягнули лікарку, пустив жінку, рвучко повернувся всім корпусом, зустрів мене влучним ударом. Щось госте та пекуче пронизало живіт, я ойкнув, зупинився, схопився руками за поранене місце та осів на сніг. Але свідомості не втрачав.
Тому бачив, хоча й у темному тумані, як Коля Тайга скинув із себе Свистуна, і поки інші бандити копали тіло ногами, підвівся, а тоді, не роздумуючи, вистрілив у лежачого.
Десь поруч озвався автомат — і Тайга, скошений чергою, впав на щойно застреленого мого товариша. Інші бандити кинулися врозтіч, найперше ті, хто взявся за Тамілу: розчинилися в темряві, на відміну від тих, кого звалили прицільні постріли.
А тоді я побачив біля себе Червоного. Він тримав автомат дулом донизу, шапки на стриженій голові вже не було. Червоний опустився біля мене на коліна, нагнувся близько, і вперше я почув у його голосі розгубленість:
—Думаю, де ж ти подівся... Чого ж ти... Міг із нами... Хотів же...
—Не міг... — видушив я, долаючи пекучий біль. — Потім... Я не стріляв би... Знаєш...
—Ти мовчи, мовчи, — Червоний поклав руку мені на лоба. — Як же так, ну як...
—У вас що?
—Добре все, — почувся поруч голос Лютого, і я побачив його в себе над головою. — Роздушили горішок. Вихід є, свобода, Вікторе.
—Не для мене...
Червоний зітхнув, випростався.
—Отже, нема в нас машиніста, друже Лютий. Куди його з собою...
Може, він ще щось говорив. Але біль ставав сильнішим за мене. Я навіть не відчував холоду — поволі занурювався в пухнасту вату, яка хтозна-де взялася тут, в таборі, темної воркутинської ночі. Останнє, що вловило вухо, — рипіння снігу, віддалені звуки пострілів, далекі переможні крики...
Потім нарешті настала темрява — справжня, густа й мовчазна.
18
Мене виходила Таміла Супрунова.
Коли все скінчилося, вона нікому слова не сказала про те, що тієї ночі я був разом із Червоним та іншими бандерівцями. Нічого не пояснила і мені, сам здогадався про причину доброго і дбайливого ставлення до себе. Знаю лише: коли Червоний та Лютий залишили мене та пішли до своїх, щоб спробувати довершити почате, жінка, яка залишила надії на порятунок, підповзла до мене, підхопила, волоком затягла всередину будівлі, знайшла все необхідне та перев’язала рану. Потім дізнався: Таміла свого часу теж нюхала пороху, була військовим лікарем, а в управління таборів перебралася після загибелі фронтового чоловіка, якогось полковника.
Вона ж домоглася, щоб після одужання я був при лікарні, і мене зробили санітаром. Спробу втечі не шили: почасти допомогли свідчення Супрунової, почасти те, що судити та навішувати нові терміни треба було всьому табірному контингенту, без винятку. А виявилося, Червоний правильно казав: не всі, навіть «вороги народу», знали, як себе поводити, коли довкола бунт, вбивають солдатів та офіцерів, ріжуть одне одного та підпалюють барак. Переважна більшість в’язнів навіть не намагалися вийти за межі табору. Більше того — навіть не ризикнули наблизитися до периметра.
Тому, як я дізнався від Таміли, судили кримінальників, які розбіглися, коли Данило Червоний вивів свою групу за табірні ворота.
Їм удалося, хоча й ціною втрат, придушити відчайдушний опір конвою, заволодіти зброєю і до світанку марш-кидком дістатися до селища. Там, на околиці, назустріч уже висувалася автоколона — солдати в кузовах трьох вантажівок. Розвернувшись бойовим порядком, бандерівці та чисельно менші «лісові брати» дали бій. Коли закінчилися набої, а це сталося, судячи з усього, дуже швидко, в’язні пішли врукопашну.
Їм удалося змусити солдатів відступити, залишивши одну машину — повсталі просто відбили вантажівку. Усі, хто залишився живий, озброїлися наново. Серед в’язнів знайшовся той, хто вмів тримати кермо, вони завантажилися в кузов та поїхали єдиним маршрутом: у тайгу, намагаючись обігнути селище збоку та все ж таки прорватися на Воркуту.
У них це вийшло — успішному пересуванню почасти сприяла паніка. Та спочатку в’язні збилися з дороги, потім, коли розібралися, в баку полуторки вийшов увесь бензин: виявляється, бак був неповний. Тоді озброєні в’язні пішли пішки — іншого варіанта в них не було.
Під вечір дісталися до невеличкого, на дванадцять хат, села. Там застрелили місцевого міліціонера, котрий здуру вимагав здатися, стали табором у двох хатах, відігрілися та поїли: вперше за тривалий час вони харчувалися людською їжею. Ну, а під ранок село оточила регулярна армійська частина. Кажуть, звідкись пригнали навіть два транспортери. Подробиць від лікарки дізнатися я не міг, вона сама не все знала. Допитуватися ж не хотів, щоб мій інтерес не сприйняли як нездоровий.
Ну, а потім...
Я ось так, при лікарні, дотягнув до 1953 року, без кількох місяців — десять років із п’ятнадцяти присуджених. Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами, доставили у Воркуту, там видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення. Потім, уже в Ленінграді, ще довго ходив, брав різні довідки про реабілітацію, але не дали. Чи то дали, але якусь не таку... Я ж особісту по морді заїхав, а хіба інший особіст такого помилує, навіть заднім числом? Скостили третину строку — і бувай здоровий...
Ще за якийсь час викликали в КГБ, сірий молодик сухо попередив, що проживати в межах міста я не можу, і порадив перебратися в Ленінградську область, навіть обіцяв посприяти з роботою. Між іншим нагадав — краще б я менше говорив про своє кримінальне минуле.
Так і сказав, уявляєте: КРИМІНАЛЬНЕ. Судимість з мене ж не зняли, лише випустили на волю достроково. Справу не фабрикували, сам себе я не обмовляв, отже, сидів за діло, а те, що відтягнув дві третини строку, — гуманізм влади, не інакше... Ось приблизно про таке натякнув їхній сіренький молодий працівник.
То вас не це цікавить... Авжеж, авжеж, не перепрошуйте, усе чудово розумію. Отже, Червоний...
Усе, що я знаю тепер: озброєні в’язні трималися чотири години. Живих лишилося дуже мало, четверо чи п’ятеро, серед них Марат Дорохов та одноокий литовець Томас.
їх лікували, щоб судити і додати термін по максимуму. За рік, коли Сталін повернув смертну кару, їхні справи переглянули і присудили кожному розстріл.
Усіх, хто чинив озброєний опір, привезли в табір, скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в’язнів. І так тричі. Це розказав доцент Шліхт — потім, коли мав змогу навідуватися до мене. Саме він, за звичкою сторожко роззираючись довкола себе, напівшепотом сказав: Червоного серед мертвих не було.
Точніше так: він, Борис Ісакович Шліхт, на плацу серед викладених горілиць трупів Червоного не побачив. Або не впізнав: хоча там лежали і Лютий з простреленою головою, і Ворон, із грудьми, зрешеченими кулями, і всі решта, з ким ми ділили барак. Навіть трупи Колі Тайги, Шарика, інших кримінальників, у тому числі тих, кого виловили потім в околицях Воркути, лежали там. їх впізнати було можна. Червоного ж не було...
Утім, Шліхт обмовився: лежали там, поруч із придатними для впізнавання мерцями, кілька чоловіків із залитими кров’ю обличчями. Звісно, хто ж їх вимиватиме, змиватиме кров, аби всі побачили ці лиця?!
Може, Данило Червоний був одним із них.
Може, ні.
Якщо ви чекаєте від мене готової відповіді — її не буде...
Київ
Жовтень—грудень 2011 року
Подяки
Скажу чесно: мав велику спокусу дати волю творчій уяві й написати роман про події української історії середини XX століття, не зважаючи ні на що й ні на кого. А всі закиди у стилі «Так не буває!» списати на невігласів, котрі не розуміють, що фантазію вигадливого автора зв’язують кайдани історичної правди та справжньої, а не книжкової реальності. До того ж тиснули й суб’єктивні чинники: як то письменницьке небажання розкривати комусь тему, ідею, сюжет майбутнього твору. Ба більше — давати прочитати рукопис комусь, крім майбутнього видавця.