Рудольф був чи не єдиним між нами, хто майже постійно вживав білий сніг. Нанюхавшись, він, на сміх усім працівникам, забороняв називати його на ім’я. Ми мали величати каліку гером Каперманном.
Рудольф був маленьким і висохлим недочоловічком із квазімодівським горбом од вічного сидіння. Він, мов дитина, тонув у кріслі-качалці і, не маючи сил гойдати себе, безпомічно вовтузився у ньому, мов комаха, що потрапила до пастки.
А якщо вже хтось змилостивився над ним і розгойдував його обм’якле тіло, гер Каперманн, мов немовля, солодко позіхнувши на весь рот, забувши від блаженства затулитись долонею, невдовзі засинав. Спав він в обідню пору дуже міцно, мов маля. І ми, торохтячи про справи насущні, могли спостерігати, як рухаються яблучка його обидвох очей, навіть того, завжди мокрого. Молодший брат Руперта часто спав удень, адже вночі він ніколи не замовкав. Із настанням темряви він перетворювався на зовсім іншу людину: кричав, репетував, агресія так і перла з нього.
З усіх віртуалок мені не поталанило найбільше, адже спальня нашого нічного крикуна була саме над моєю кімнатою. Гер Каперманн – єдиний у нашому домі мав свою власну кухню. Бо наш хитрий Руперт дуже добре подбав про власний спокій – він обладнав горішній поверх будинку під невеличку квартирку і наймав для свого брата молодих дівчат – хатніх робітниць. Щоразу нових. Адже саме на цьому рівні й виникали у Рудольфа проблеми. Знайти підходящу йому дівчину було дуже і дуже складно. По-перше, працівниця мусила володіти німецькою. По-друге – мати дуже гарний голос. А де ж до біса відловити на цьому острові жіночку приємного голосу і віком не старшу за тридцять п’ять років, котра справно володіє іноземною? Такі не сидять по задушливих квартирах горішніх поверхів у німому очікуванні нової порції «компліментів» від розлюченого каліки. Такі працюють у прибережних готелях, а не дивляться, як відворотно і неохайно, чавкаючи та плямкаючи, інколи не попадаючи до рота, споживає харчі невидюща людина. Але якщо така розумниця і знаходилася десь у близькому селі, то невдовзі вона тікала із невеличкої квартирки під дахом на плаці де Лорен, забувши про все на світі і, мабуть, навіть відмовившись від зарплатні. Так уже склалося, що довго працювати служницею Рудольфа не хотіла жодна дівчина.
Інколи Рудольфа зашкалювало, і він платив котрійсь із дівчат шалені гроші, аби вона, приміром, зварила йому їсти. І я, наслідуючи Сандру, котра, на відміну від інших, також не гидувала роботою сиділки сліпого бідолахи, погоджувалася провести із ним кілька годин. Дивно, що у його присутності мене ніколи не покидав вкрадливий щем серця, ніби моє тіло тримало у собі щось приховане від мене, щось таке, що могло або завдати мені болю, або зробити неймовірно щасливою. Якась дивна сила тягнула мене до сліпого, мої руки самі бралися витирати плями українського борщу (о, казав він, червоний буряк – це саме те, що мені потрібно) на його ідеально випрасуваній сорочці із короткими рукавами. Що-що, а назвати гера Каперманна нечепурою було би гріхом. Його одяг завжди тримав у собі запах ванілі, обличчя старанно виголене, аж не вірилося, що то він сам, втупившись невидющим поглядом у низько підвішене дзеркало (навіщо сліпому дзеркало?), виводив гострим лезом по своєму обличчю. Зачіску Рудольф мав також завжди ідеальну. І хоча одна із наших дівчат колись працювала перукаркою і зараз завжди виручала нас, наводячи марафет на наших головах, він ніколи не віддавав своє лискуче каштанове волосся під владу її ножиць.
– Волосся і одяг, – хиркав він, – це єдине, що наближає мене до подоби людини.
І саме тому його зачіска коштувала вісімдесят євро за півгодини сидіння в іменитого іспанського перукаря!
Гер Каперманн, незважаючи на зашкарублі покручені пальці та жовті відстовбурчені, схожі на крила жука нігті, все ще побренькував на гітарі й мріяв стати актором. Ніколи не переставав вірити у долю. Усі його розповіді починалися театральною школою, до якої він колись ходив прищавим підлітком, і закінчувалися задивлянням у майбутнє, у котрому він виконував усі головні ролі у найпрестижніших фільмах крутих режисерів, окрім того, що він вербально дозволяв дублерам виконувати за нього трюки, визнаючи, що з таким горбом, як у нього, не скочиш із чотириметрової стіни.
Тоні, незважаючи на його паскудний, мордований хворобою та безвихіддю характер, Рудольф був сильним чоловіком. Він із усіх сил боровся за життя. Випустивши нарощені в страху перед темним, мов підземелля, майбутнім пазурі, він дряпався гладкою, мов скло, стіною нагору до поставленої ним цілі – звестися на ноги і… стати актором.
Старожилка Банні, зверхньо пирскаючи, казала, що раніше він вірив в інше. Його денним сновидінням колись були очі, на котрих зараз він уже поставив хрест. Оті його карі пристрої зору, які колись показали йому справжні барви життя. А ще він мріяв прокинутися одного разу, взяти фарби і, підійшовши до вранішнього перламутрового берега, намалювати картину. Він казав, що хотів би змалювати оту неозору оксамитову далечінь, котра починалася із закінченням гарячого піску, там, де берег цілував солоні, переповнені різнокольоровими рибками води Середземного моря.
Я сама кілька разів вивозила його до пляжу Сон Мол. Він дуже нервував і вищав, мов місячне порося, коли я, докладаючи великих зусиль, штовхала його візок аж до води. І там брала його крихке сорокакілограмове скоцюрблене тільце, одягнуте в футболку та білі широкі штани, клала його, мов тих діток, що граються пісочком під наглядом щасливих мамочок, біля самого краєчку моря, там, де вода, навіть якщо накочувалася хвиля, не сягала і тридцяти сантиметрів. Він міг подовгу сидіти нерухомо, не звертаючи уваги на співчутливі перешіптування переважно німецькомовних туристів, що засмагали під термоядерним сонцем, лежачи так тісно одне біля одного, що здавалося, пляж уже більше не може вмістити жодного відпочивальника. Вони лежали, сиділи, грали в теніс чи пірнали з трубками, цмулили сангрію з пластмасових відерець, оте улюблене майоркійське пійло, непоспіхом втягуючи її до рота кольоровими, довжиною в метр, трубками.
Гер Каперманн своєрідно насолоджувався морем, то по-дитячому плескаючи занімілими та атрофованими від багаторічного сидіння ногами, то набираючи пригорщі мокрого піску, даючи можливість хвилям вимивати його з покривленої долоні. Я ніколи не знімала з нього штани на пляжі – він соромився показувати іншим свої ніжки-патички без єдиного м’яза.
Ще одним ударом долі для Рудольфа були його нирки, котрі уже двадцять років як перестали функціонувати. Я взагалі вперше у житті про таке чула! Звідки мені було знати, що бувають люди, котрі не ходять до будуару справляти малу нужду. Я думала, що зміни його обличчя: то одутле і кругле, то запале і висохле – наслідки таємного вживання алкоголю. Правда була набагато жахливішою. Каперманн був пацієнтом діалізу. Тричі на тиждень крізь набряклі від сотень проштриків вени на обидвох руках, проганяючи кров через звивисті черв’яки трубок, із нього, мов із підвалу насосом, витягували зайву рідину.
* * *
Тоні, ти можеш собі уявити, як то – майже нічого не бачити? Я, наприклад, ні. Не повіриш, та я кілька разів навіть плакала через нього. Так, саме так, ревіла, вимкнувши всі системи веб-кам, слухаючи його прокльони о четвертій ранку.
Суки, кричав він зазвичай, бляді, волав наш інтелігент із ідеально зав’язаною краваткою, той, що прочитав усього Шекспіра і Толстого, спати мені не дають (це стосувалося всіх нас), засрані пси (це ті, що поодиноко дзявкотіли на вулиці в майоркійську спеку), обісцяні жебраки… І так далі і в такому, ні, навіть ще гіршому дусі. Щодо собак та гера Капер-манна, то це була тема, говорячи про яку всі мої колеги і навіть незворушний Руперт заливалися таким густим, мов сльозоточивий газ, сміхом. Мені було по-людськи шкода його, бідаку, чия нервова система зробилася такою нестійкою, що реагувала на будь-які звукові подразники вереском.
– Аааааа!!!! – відразу репетував одягнутий з голочки каліка, щойно бодай один собака несміливо дзявкнув десь за вікном. – Проклята скотина! Застрелю тебе! Аааа!!!
Хоча, ніде правди діти, це і справді виглядало смішно. Не встигав Рудольф замовкнути, як у відповідь знову озивався іспанський сірко. І так майже до безконечності. Доти, доки богобоязкий курець гашишу та нюхальник кокаїну не починав плаксиво, скрививши по-дитячому губи та по-стражденному зсунувши чорні дашки брів, прохати Всевишнього:
– Боженьку, Господи мій рідненький… Допоможи мені… Я не можу… Я не можу сам… Я занадто слабий. Дай мені сили… вбити цього пса.
Можна тільки уявити, який рев сміху здіймався над нашим будинком. А пан Рудольф тим часом не вгавав.
– Боже, – верещав він, – забери мене від цих сук! Аби очі мої їх більше не бачили!
Він нас то любив, то ненавидів, хоча вночі, не маючи змоги заснути (безсоння чи завелика доза кокаїну?), ненавидів усіх. Хоча й не дивно, що він не міг спати. Передрімавши все післяобіддя, переглянувши, тобто переслухавши, два-три фільми на DVD– пристрої (плеєр у нього був настільки малим, що його екран можна було б накрити однією долонею справжнього чоловіка, для того домашнього міні-кінотеатру не те що Рудольфові знадобився би кращий зір, а навіть мені), він карався вночі безсонням, засинаючи тільки попід ранок. Мене ніколи не переставав дивувати той факт, що гер Каперманн міг своїми по крученими пальцями навіть мобільним телефоном користуватися. І тримав у голові більше сотні номерів! І навіть оте DVD йому ніхто не приходив вмикати. Він навпомацки вибирав саме той, потрібний йому фільм і, видудливши півпляшки горілки, потім, звичайно, що не міг заснути. Тоді потерпали не тільки ми, а й сусіди з будинку навпроти (адже гера Каперманна не можна було навіть силою примусити зачинити вікно на ніч, незважаючи на те, що у його апартаментах працювали найкрутіші кондиціонери) не раз приходили скаржитися на нього. І якби сліпий не був сліпим, він при відчиненім вікні міг би навіть дивитися сусідський телевізор. До речі, споглядання фільмів через дорогу було у Каллі П., на мій веселий подив, загальноприйнятою практикою.
Ось таким сумним було сьогодення нашого гера Каперманна. А колись, у неповні двадцять, у тому прекрасному віці, у Лондоні (де ж бо ще могло відбуватися оте фабулативне дійство), він, впевнений у своїх силах та майбутньому темноволосий красень, син іспанки та австрійця, уперше пізнав радощі тілесного кохання. І йому зовсім не потрібно було обмацувати обличчя коханки, адже він пестив її, дівчину зі свого драматичного гуртка, живим і життєрадісним поглядом, не здогадуючись, що всього через п’ять років усі втратять надію на його одужання. Вона ж, ота козулька-юнка, ще тоді відповідала йому взаємністю. Він замріяно розповідав, і його ніжки-калічки нервово тремтіли, що кохав її тоді до нестями, оту початкуючу джульєтту, котра мала вбити себе на сцені, а натомість незабаром, після початку його хвороби, покинула своє недоладне захоплення, поскакавши на довгих ногах модельки далі.
Після вистави вони курили травку, і досвідченіша за нього коханка перша насмілилася сягнути рукою його чоловічості, він же розгубився (кхе-кхе, розповідаючи, покашлював від напруги), а вона впевненим жестом простягла йому презерватив.
Потім був перший нещасний і нещадний випадок у винайнятій напрокат автівці з тією ж єдиною, досвідченою коханкою, його секс-символом, богинею кохання, вона добре вміла їздити верхи на чоловіках, хоча, можливо, казав він, це йому тільки через повну недосвідченість так здавалося. Вона була неповторною, та юна студентка філософського факультету, старша за нього на п’ять років, любителька театру та цнотливих хлопців. На щастя, у тій аварії з нею нічого не трапилося, він ніколи б собі такого не пробачив, хоча у скоєнні нещасного випадку дівчина не була такою вже й безневинною, бо то ж вона сягнула звивистою, мов вуж, рукою до його паху, а він, новоспечений герой, усе набирав і набирав швидкість, аби показати самообраній обраниці, що він також у чомусь мастак. Показав бідолаха. Усе показав. Напоказувався донесхочу. Та так, що більше його ноги на педаль газу не натискали ніколи. Хоча його, як заспокоювали тоді лікарі, прикувало до візка всього на півроку. Злощасні півроку, які не закінчилися й понині.
Після того першого горя трапилося інше, ще абсурдніше. Десь у Берліні, де вони на той час мешкали із майоркійкою-мамa, котру колись австрієць-батько здибав, тупаючи під спекою по запилюженому ріденькому оливковому саду, неподалік Калли П.; Рудольф в автобусі, тоді ще зрячий, прикріпив свого візка паском безпеки у місці з позначкою «інваліди». А коли шофер на крутому повороті вдарив по гальмах, старий пасок відірвався… і бідака-юнак перекинувся, поламавши в стегні ногу і поранивши око. Після операції молодий Рудольф майже втратив зір.
Тоні, ти міг зауважити тоді, що моя розповідь була мов щипана білими овечками майоркійська трава – нерівна й суха, але не забувай, що я, доносячи до тебе свою історію, змушена була ховатися від усіх. Я навіть не мала права вимкнути інші чати, коли ти був онлайн. Звичайно, інколи я дозволяла собі таку розкіш, але тоді зранку до мене підходив всюдисущий шеф, котрий тремтів над кожним центом і котрий знав, що, навіть спілкуючись усно кілька годин з одним клієнтом, завжди можна вряди-годи відіслати шаблонне повідомлення іншому бажаючому побачити мої принади. Тим паче що швидких фраз, захованих у клавішах «F», є аж дванадцять. F1 – «Привіт, солоденький». F2 – «Як справи, персику?» F3 – «У мене все гаразд, дякую». F4 – «Особливо коли ти біля мене». F5 – «Усе, про що ти мрієш». І так далі.
За перші два місяці, незважаючи на непересічну зовнішність, я майже нічого не заробила.
– Невже ти думаєш, що їм потрібні тільки твої груди та миле обличчя? – непокоївся про свій утрачений відсоток Руперт, котрий ще недавно, у Відні, вербував мене, переконуючи, що саме такою фізіономією, як моя, заробляють гроші. – Їм по трібні ідеї. І перестань бути із ними чесною! Запорука успіху в нашому бізнесі – це хитрість і брехня.
– А ти перестань читати мій чат! – у свою чергу визвірилася на нього я, саме відходячи від одного з кокаїнових дурманів, котрий, на щастя, не тримав довго, бо наркотик нам приносили чистий, як сніжок.
– Та не потрібна їм твоя правда, ти розумієш? Знаєш, як я робив, коли чатив за п’ятьох? Я ж годинами міг тримати на гачку кількох клієнтів. Не хвилинами, врубайся, го-ди-на-ми! Це вже був не просто чат для мастурбантів. Вони відчували інтригу! А коли бачив, що втрачаю котрогось, то тупо писав, аби він ішов до типу моєї подруги, бо вона саме та, кого він шукає, і вона може зробити в онлайні для нього те, чого не можу я. Розумієш? Я не втрачав жодного схибленого! Бо вони плавно перекочовували не до працівниць інших студій, а до моїх; до однієї з тих, за кого я чатив, і я преспокійно, уже знаючи вподобання того чудика, розкручував його далі. Одного ось так дві години на п’ятьох моїх дівчатах за носа водив. А ще я знав усі ніки клієнтів. І ніколи не забував їхніх бзіків. Аби щоразу мати напоготові козир. Так само ви всі мусите перена-правляти клієнта від однієї до іншої! Заведи собі у комп’ютері файл і записуй туди про клієнта всю важливу інформацію.
– Але як я можу пообіцяти йому золотий дощ, якщо я саме не хочу? Та й ніколи не зможу зробити цього перед камерою!
– А ось так! Дуже просто! Ти маєш обіцяти все! Грати задком для інших і водночас симулювати його улюблене випороження! А потім, із виразом жалю на обличчі, скажеш або напишеш, що не виходить, і порадиш прийти за годину. Запам’ятай, немає слова «ні» у працівниць веб-кам.
Так, наш старий лис Руперт полюбляв підчитувати наші чати. Він, як «майстер» (говорячи мовою шефів), міг спокійнісінько заходити до будь-якої з нас у чат. Зазвичай це робилося з метою контролю: чи якісне освітлення у віртуалки, аби клієнт не писав скарг; чи немає чогось забороненого (тварин, дітей) у полі зору веб-кам, аби дівчину не заблокувала «цензура». Й уже не одна моя колежанка скаржилася, що він заходить під вигаданим іменем і, опинившись онлайн, ставить підступні запитання, провокує, виводить дівчат з рівноваги, аби потім, ледь не зловтішаючись, повчати свою жертву, як не можна поводитися з покупцем інтернетових цицьок.