Хрест: постбіблійний детектив
Мамі й татові
Може, друже, може, брате,
Може, враже, злі часи.
Але як то умирати,
Не сказавши, хто ЄСИ.
Якщо Бога немає, то усе дозволено.
Ксьондзова плебанія згоріла, як копиця сіна. За мить. Лиш блиснуло на ціле село опівночі.
Отець із попадею ще не спали. Займалися, як би то не гріховно сказати, у спальні продовженням роду людського. А тут – як припекло по самі помідори.
Їмосць були на добрих 20 літ молодші від всечесного отця. Тому примноження того самого роду йшло повним ходом. За сім літ перебування на парафії свяченича пара народила п’ятьох янголят. Лише рік від року – старше від молодшого. Свята справа була поставлена на конвеєр.
І хоча в Кедрівці авторитетні господарі ремствували, що не для того піп із попадею перебувають на утриманні громади, але гріх уголос нарікати – діти не винні, що їх так багацько обсідає на шиї парафії. Треба гнути спину у три погибелі в колгоспнім ярмі, аби свої дітлахи не повимирали, а тут ще такий плодовитий піп трапився.
Отець Григорій воз’явився народові десь уже після смерті Сталіна. На Покрову його привезли в райкомівському «бобику» і завели до церкви.
Кедрівка, як і кожне галицьке місто й село, тоді розполовинилася. Ту православну українську церкву, що звалася греко-католицькою і була в унії з Ватиканом, ЦК КПРС за наказом Сталіна розігнав. А перед служителями культу постав вибір – служити тому богу, що в Мавзолеї, і переписуватися на роботу до департаменту КГБ під назвою Московський патріархат або залишатися надалі в лоні материнської церкви і в єдності з Петровим престолом у Римі.
Але ця унія із християнським лоном могла бути реалізована тільки на нарах ГУЛАГу. Десятки тисяч українських священиків атеїсти запакували в товарняки, якими возять худобу на «заготскот», і повезли туди, де раки зимують, тобто відтарабанили у вічну мерзлоту Соловків і Норильська. Був серед них і кедрівський парох, отець Ілинець, який виконувати вказівку ЦК КПРС відмовився. Але престол не був порожнім довго. На місце отця й приїхав той, котрого майже через десятиліття підпалили.
А тоді, на початку, старим бабцям, які не розумілися на світових релігійних розкладах і дякували Богу, що церква не замкнена й не зірвана у повітря, новий отець сподобався: гарно співав. Мав громогласний бас, від якого здригалися стіни.
Тоді він був ще одинаком – без сімейного виплоду. Після першої літургії, на яку прийшла жменька з тієї плеяди, що вже зо дня на день чекала виклику в останню путь, а значить, не могла собі дозволити пропустити, може, останню службу Божу, – після відправи у плебанії отець влаштував освячення.
Сільських активістів із церковного уряду на гулянку кликати не ризикнув. Напросив гостей зі свого, як він казав, рідного села, братів у Христі – отців із навколишніх сіл, а також начальство з району.
Він розказував, що походить із протилежного кінця області. Із хутірця, у якому була невеличка каплиця. Через дефіцит кадрів його перевели сюди – на найбільшу в області сільську парафію, оскільки Кедрівка була не тільки чималим селом, а й винятково релігійним, у якому до церкви ходили і на тацю кидали всі без винятку.
У селі довго пам’ятали, як на тих входинах цілу ніч гуляла братія, а над ранок заревла, що село аж здригнулося, «Широка страна моя родная!» Першим затягнув найпочесніший гість, а відтак усі підхопили. Отець Григорій донині ображаються на цього соліста, бо в бандерівському селі його соло мало негативні наслідки для отцевого іміджу.
Ця плебанія, яку отець успадкував, мала років ще більше за саму церкву. До неї селяни ставилися не з меншим пієтетом, ніж до храму. І за цих літ так зо триста ніхто тут не чув чужого, окрім українського, слова. А тепер – московські, комуністичні пісні, та ще й у п’яному чаді. А «соліст» той завжди дуже сміявся, коли отець Григорій нагадував йому про цю прикрість.
– Да брось ты, Гриша. Будешь с ними панькаться, с этими бандеровскими богомольцами. Вот заеду как-нибудь на какой-то большой праздник и устрою им конкурс революционной песни прямо в церкви. Ото будет переполох.
Отець мусив ковтати ці гіркі пігулки від свого званого гостя, давнього і багатолітнього бойового товариша, бо дружба – дружбою, а служба – службою. Бо дружбан цей був не ким-небудь, а грозою району – начальник управління КГБ, підполковник Феофанов.
Вони разом прибули сюди, у Західну Україну, після війни. Разом встановлювали розпеченим залізом радянську владу, разом під штиками робили колективізацію, разом йшли на смертельний бій із «бандітами-націоналістами». Потім майора Григорія Полупанова забрали на перепідготовку.
І коли він знову з’явився із Луб’янки в районі вже у рясі, Феофанов так реготав, що аж за живіт хапався.
– Ну ты даешь, Полупанов! Какой же из тебя поп? Тебя бы под крышу начальником борделя лучше устроили, а не кадилом махать. Я же тебя знаю – ты же под юбки девкам заглядывать будешь, когда они перед тобой ползать станут на коленях. Ты бы норовил, чтобы они тебе не руки целовали, а чего-нибудь почувствительнее.
– Ты, Афанасий, не умничай. Время мочить их физически прошло, – демонстрував новоявлений всечесний отець обізнаність із місцевістю. – Теперь они из лесу вышли и в церковь пошли, понимаешь? Теперь надо в души им позаглядывать. Там все зарождается. Всякие намерения вольные и невольные против власти, безопасность которой мы с тобой бдим. А ты бы по привычке всех к стенке. Нет, дорогой товарищ, надо их крестом и по голове. Пусть выкладывают.
– Нас, кстати, в район выброшен целый десант, – для майора Полупанова перепідготовка не пройшла надармо. – Тебе на подмогу. Теперь ты будешь знать не только, кто что делает или говорит, а кто чем дышит. То, что теперь мы не с ружьями, а с кадылом, как ты говоришь, я считаю, очень даже правильное решение партии. Я же вижу – эффект ошеломляющий. Отличную эту штуку придумали главные попы – исповедь. Ведь они же не врут. Говорят, что называется, все, как на духу. Как перед Богом. И эта информация из первоисточника – вам на стол, товарищ подполковник.
Отець ледь устигли вирвати діток із другої кімнати. Забігли вже селяни і прийняли їх по руках. Плебанія палахкотіла, як сірник. Вона була дерев’яною, і висохлі за століття ялиці миттєво перетворювалися на смолоскипи.
Вогонь пожирав тепле кубельце з чотирьох сторін. Усі кути були щедро политі бензиною, що розтікалася по гостинці, аж годі було підступити до згарища. Наостанок збіглася чи не в повному складі уся громада з відрами, але на той час уже не було що гасити.
Молода попадя заламувала руки й голосила не своїм, а якимсь натужно-звірячим голосом:
– За що, люди добрі? Ми вірою і правдою служимо Богу й людям. За що така кара?
Тим часом у нічному настромленому натовпі з рук до рук пішли летючки. Від вогню було видно, як удень. Люди читали й сахалися дужче, ніж від полум’я. Те, що потрапило їм до рук, обпікало до самих кісток, спопеляло більше, ніж цей невблаганний і всепожираючий вогонь.
Там було лише чотири пекучих, як саме пекло, рядки:
Хрести ламали ночами. Ті, що в полях були вкопані під час «весни народів» понад 100 літ тому з нагоди скасування панщини у 1848 році. Або ті, які стояли ще довше на роздоріжжях, на яких ламала собі голову орда об тустань автохтонних твердинь. Першим совітам у 39-му до хрестів пазурі не дійшли. Зате совіти другі відтягнулися по повній програмі. Коли вже повивозили до сибірів усіх куркулів, коли повиловлювали по лісах усіх повстанців, на облік взяли кожен хрест.
Паша був головним обліковцем-хрестоламом. Він упав в око райкомові ще в сьомому класі. Був такий язичницький ритуал. У район звозили 14-річних підлітків приймати в комсомол. Сатанинське збіговисько називалося бюро райкому. Головний Люцифер – перший секретар, син яструбка, мав єдине запитання до кандидатів у перший сорт більшовицького соціуму: «Чи ти віриш у Бога?».
Не так дитина, як її гени знали, що в Бога вірили понад тисячу літ від Володимира всі його предки. Ця віра була матрицею тієї самої незламної формули ДНК аборигенів, дарма що між ними – товща тисячоліття. Ніхто ніколи не ламав через коліно цю формулу. Жодні прибульці, які вічно товклися на цьому цивілізаційному полігоні. ДНК ламали вперше. Ніхто не тріснув з першого разу. Тільки Паша. Він єдиний із Кедрівки сказав: «Не вірю!».
Поголос полетів тоді по селу кулею. Вечорами люди йшли повз Семенів паркан і плювали в город. Старий рубав дрова з якоюсь звірячою люттю й кидав навздогін черговому плювку:
– Будеш харкати кров’ю, як я скажу там, де треба. Проти вітру не плюнеш. Нині мого, а завтра твого підпишуть. Нема у світі проти них сили, а ти тут рипаєшся, шмаркачу!
Сексоти воліли не показуватися. А от Семен Харкавий не ховався. Навпаки – гонорувався. Він завше мав добрячу жменю мідяків, аби почастувати пивом кожного, хто приходив до магазину. І коли вже назбирувався повний склеп охочих до халяви, він розперізувався у своїй пропаганді:
– Я не комуніст і не москаль. Але то лише сліпий не видит, шо вони світ завоюють. Сам Бог не може встояти перед ними. От церкви закривають, і ніц їм за то нема. Може, той Бог має силу на небі, але тут вони сильніші від нього.
– Спам’ятайся, Семку, – лише сусідка, Марія Бальтазарова, наважувалася зупиняти його. – Кара Божа впаде на тебе, і на твоїх дітей, і внуків.
– На твоїх уже впала, хоч ти і тримаєш на кожній стіні по три образи. Де твій іспитовий дяк? – бив у саме сестринське тім’я розпашілий сексот, затягуючись смердючим димом пересохлого «Паміру». – Свої закатрупили. Христом-Богом просився, а вони, патрійоти, перерізали твому свято-юрському апостолові гаргачку, як когутові.
Не так те, що стріляв їй у самісіньке серце той антихрист, як те, що говорив правду, яку вона всім єством жіночим ніколи не прийме за правду. Бандерівці вбили її найстаршого брата – отака трагедія. Правда для всіх, але не для неї. Вона не вірила, хоча посеред ночі його з хати забрали непрохані гості із тризубом на кокардах, хоча свідком його передсмертних мордувань у сусідньому селі був тамтешній війт, у хаті якого чинили розправу.
– Було їх троє, нанашко. Двоє злих, як вовки, а третій, надрайоновий провідник, ще й мораль твому читав перед смертю, – тупо дивлячись під ноги, переказував, як свідок божився, що на власні очі видів і своїми вухами чув. І як рятівна соломинка було її вічно благальне до всіх тих, хто донині топчеться по її незагоєній кривавій рані:
– А ти знаєш тих повстанців? Хто вони і з якого села?
Ніхто не знав. Знали інше, що підтверджувала совєтська влада: бандерівці покарали Крап’яка за те, що відмовився відчиняти їм склади зі спиртом – ключі від «стратегічного об’єкта» доручила йому після війни громада, коли пішли німці і ще не прийшли москалі. А тоді, по свіжих слідах, хіба можна було пізнати всіх повстанців, які виринали ночами із криївок і, неначе привиди невидимі, літали поміж живими? А як будеш багато патякати, то загримиш на той світ, як кедрівський дяк.
Бальтазар був суворої вдачі. Говорив мало, але як обухом по голові. Зате руки мав золоті. Вони за нього говорили. Та ще й як промовляли! На Гуті, якій уже відчеканився перший столітній вік, ще не було такого художника. Власне, завдяки йому впродовж кількох останніх років місцевий склозавод був тим першим підприємством, яке почало працювати на експорт. На виставці у Монреалі власноручні шедеври Бальтазара побили всі рекорди. Тепер надходили замовлення навіть не на партії виробів, а на поодинокі, справді художні твори.
На склозаводі художніх виробів працював його величність гегемон – пролетаріат, і саме його іменем таврувався цей унікальний феномен місцевих склодувів. Але, незважаючи на анонімність авторства, усі знали, що це справа божественних рук Бальтазара. У кінчиках його пальців таїлася незбагненна сила, яка спонукала скляну магму набирати найдовершенішої форми, що не тільки милувала очі, а відводила подалі від злого в житті душу людську.
Він був майстер-самородок, якого десь у далеких італіях чи франціях нарекли би генієм да Вінчі чи Караваджо, а тут він був робітником склодувного цеху. Товариш Бальтазар, який регулярно отримував свою зарплату і премію в десять карбованців із зображенням товариша Леніна. Країна Рад гребла лопатою валюту за його витвори, а він за цю надбавку міг хіба що купити дитині валянки на зиму. Була, правда, ще одна винагорода. Майстер входив до того привілейованого кола робітників, яким виплачували перед Новим роком тринадцяту зарплату. Так було останніх два роки.
Бальтазар і цього разу чекав цього мізеру до сімейного бюджету, але фабрична касирка Зоська повідомила, не підводячи очей:
– Вас нема у відомості. Питайте начальника цеху.
Гроші вартують не більше, ніж вони вартують, але Бальтазара, одначе, бентежила інша симптоматика – може, він де запоров якесь ексклюзивне замовлення туди – за «бугор»?
– Та ні, про що ви говорите? – заспокоював начальник цеху. – Такі руки, як у вас, збоїв не дають.
– То в чому справа?
– Я вам цього не говорив, але підіть спитайте парторга.
– А до чого тут парторг до роботи? Я ж не член їхньої партії. Я роблю мовчки свою роботу.
– Ну, як би вам сказати, виходить, не зовсім мовчки. Але йдіть до нього. Я вам нічого не говорив.
Бальтазар пішов. Парторг був м’якосердним і товстуватим, уже пенсійного віку росіянином. На заводі його поважали, бо то була велика рідкість, що на такій посаді і не пакостить задарма людям.
– Ты же у нас Андрей Рублев. При капитализме ты бы миллионером стал, а здесь ты за 13-ю зарплату партию беспокоишь. Не получил теперь – в следующем году получишь.
– Ви мені, пане Панов, зуби не заговорюйте. Я знаю, що у вашій партії нічого так просто не буває. Нині зарплату не дали, а завтра на Сибір відправите.
– Ну какой же я тебе пан? Я тебе друг, товарищ и брат. А посему скажу тебе, чего не имею права говорить. Язык твой – враг твой. Вот ведь какая штука.
Бальтазар почав згадувати всі балачки на заводських перекурах. Він знав, що то значить бовкнути зайве без потреби. На профспілкові збори, коли туди зганяли, він ходив. Але завжди мовчав. Ні, отут він точно не проколовся.
– Уперше чую, що я «болтун», пане Панов. То ви мені відкриття зробили. Не знав раніше такого про себе. І що такого я набовкав на вас чи на вашу партію?
– Да если б ты на меня – вали. Сколько влезет. Но ты не на меня, а действительно на партию попер.
Треба було захищатися. Дуже часто такі відверті розмови закінчувалися трагічно, і «чемодан, товарняк, Норильск» були не найгіршим варіантом.
– То вже поважніша справа, ніж та всрана зарплата. То вже смаленим пахне. Якщо я проти партії, то я проти держави. А за таке треба карати, і я знаю, як це робиться. Як я ставлюся до вашої партії – то нехай буде в мені. Але я ніколи вголос на заводі не говорив зле про партію. Я буду на вас скаржитися, пане парторг. Ви добрий чоловік, але ліпше від мене знаєте, чим закінчується те, що ви мені закидаєте.
– Да успокойся. Неужели ты думаешь, что я зла тебе желаю? Ты же знаешь, как я отношусь к вам, местным. Я вас понимаю, уважаю. И за это вы меня уважаете. Так?
– Так.
– А теперь пойдем пройдемся.
Уже надворі Панов перейшов на шепіт, хоча тут несамовито гриміли заводські механізми.
– Сейчас ты сам поймешь, что я не вру. А ну-ка вспомни, кому ты рассказывал заповит «Як умру, то поховайте мене в кукурудзі, не забудьте поставити хімію на пузі». Но это еще куда ни шло. А кто потом говорил, что этот пузатый антихрист Хрущев будет гореть в аду, потому что он пошел против Бога и закрывает церкви? Кто это говорил? Я или ты?